Життя не шоу

Віктор Трегубов

От хлоп. Він постить якийсь фейк. Скажімо, фото “постраждалого малюка”, згенероване нейромережею. Чи історію про те, як переселенці помадою на дзеркалі щось ватне написали. Чи фото турецького дідуся, що плаче біля зруйнованого дому з котиком на руках, із підписом “Бахмут”.

Ти йому кажеш – це фейк.

Він тобі – але ж таке могло бути. Ну не було, окей, але теоретично ж могло! Жахливість цієї події не затьмарить той скучний факт, що вона не відбулася. Бо ж десь відбуваються схожі, чи можуть відбутися.

От є брехун. Він вигадав собі абсурдну біографію з нуля і її успішно капіталізує.

Ти кажеш – це брехун. Люди тобі: ой, не ламай цікаву історію, навіщо ти це робиш, хто тобі заплатив.

От є історична байка. Наприклад, про те, що на Колимі потопили кучу “бандерівських” дівчат, чи про з’їзд розстріляних кобзарів.

Ти кажеш: не було цього. Тобі – ти не патріот! Бо в світі цих людей не важливі факти, а тільки емоційні заряди. Якщо ти проти чогось, що має проукраїнський емоційний заряд, лише через те, що це вигадка, ти – ворог.

Люди приходять к тобі і вимагають про щось писати чи про щось не писати. Кажеш – йдіть лісом, пишіть у себе, тут не концерт по замовленнях. Тобі – але ж ви публічна особа!

Люди приходять додовбуватися, окремі просто з порога питають “що за херню написано”. Ти їм – йдіть в сраку. Вони – як можна?! Ти – чи не ви задали тон? Тобі – але ж це інше!

Ага, інше. Четверту стіну пробито.

Всіх цих людей, насправді, об’єднує одне. Вони живуть в кінотеатрі. Перед ними на екрані відбувається шоу, а вони його оцінюють як глядачі. Тупочуть ніжками, коли щось не подобається. Вимагають від учасників шоу більших емоцій, чіткішого образу, відповідності їхнім улюбленим сюжетним лініям. Соціальні мережі замінили їм телевізор із улюбленими телесеріалами та футбольними матчами.

До них не доходить, що й по іншу сторону екрана – справжні люди і справжні сюжети. Що в людей своє життя, що в них свій біль. Що сюжети трішки складніші за мексиканські мелодрами, і що персонажі теж не настільки пласкі та однозначні, як Хосе Ігнасіо. І що ані до сюжетів, ані до героїв не можна висувати вимоги чи намагатися впихнути їх у свої фанфіки, що їх не можна і не треба перебріхувати чи дофантазовувати. Бо вони справжні, а не вигадані. Такі ж особи, просто по ту сторону уваги. Такі ж люди, єдина відмінність яких від глядачів – те, що вони роблять щось цікаве.

Єдине, що трішки втішає в цьому паноптикумі – це те, що зараз такі часи, що зі сцени може й щось важкеньке прилетіти, якщо дуже задовбуть.

* * *

Крок 1. Генеруєш зображення “постраждалої дитинки” нейромережею.
Крок 2. Розганяєш через рекламу.
Крок 3. Сердобольні довбні розносять його мережею.
Крок 4. Серед них опиняються СММи державних органів.
Крок 5. Робиш скриншот, заряджаєш вже в закордонну медійку – мовляв, ви бачите, ці (нерозумні українці) вас малюночками дурять, а ви їм зброю даєте.
Профіт.

 

На заставці: Згенероване зображення малюка, яким проілюстрували трагедію у Дніпрі. Фото: Скриншот / Twitter Верховної Ради)

НВ: Верховна Рада проілюструвала трагедію в Дніпрі зображенням, яке створив штучний інтелект. Чому це шкідливо?

Якщо українські користувачі та особливо офіційні акаунти будуть поширювати згенеровані штучним інтелектом зображення з місць трагедій, ми маємо бути готовими, що Росія використає це у своїх інтересах. Адже це — не реальне зображення того, що відбувалося насправді. А значить, вже й справжні фотографії теж нібито можуть бути якимись «не такими».

Автори