Бо їм пофіг
Юрій Макаров як журналіст, себто компілятор, читає російські першоджерела і ділиться своїми висновками щодо стану глибинного народу росії на сторінках видання Тиждень.
Не питайте мене, чому я туди лізу знову і знову. Є в мене добра знайома і колега, вона тримає вдома павуків, деякі отруйні, навіть смертельно отруйні. Була інша приятелька, в неї в квартирі був тераріум, таке хобі. Ну а в мене інтернет і VPN. Я намагаюся стежити за російською пропагандою, а також за її рефлексіями з боку науковців, хоча в щоденній роботі воно не так уже й необхідно.
Подекуди трапляються маленькі відкриття. Пару місяців тому в момент оперативної паузи на фронті раптом я помітив на ерефівських ресурсах аномально велику кількість публікацій про злочинність в ОРДЛО. Хтось когось зарізав, хтось когось ударив сокирою, син — батьків, жінка — сожителя, чоловік — сусіда за гаражем (при тому, що для самої московії це звичайнісінька проза). Пояснень я побачив тільки два: або хтось згори дав команду «очорнити» щойно приєднані регіони, щоби коли вони повернуться в Україну, можна було сказати: «не дуже-то хотілося, у нас своїх деградантів вистачає». Або, як зовсім екзотичне припущення, якась із веж Кремля посилає сигнал іншим: «давайте вже всі разом попросимо Діда…» (вони Путлера називають «Дід») «…попросимо Діда, щоби він потроху згортався з цим Донбасом, бо ні в Куршевель, ні на Комо носа не сунеш».
В цілому ж, досліджуючи павуків та змій, я раптом зрозумів, що казочка про 5 відсотків опозиціонерів і решту рашистського «глибинного народу», обдуреного, спантеличеного пропагандою, відтак здатного одужати, є сильним спрощенням. Не буду посилатися на поодиноких скептиків, які наштовхнули мене на цю думку, вони не беруть участь у конгресах «хороших русскіх», а сидять у своїх Тель-Авівах, Бостонах, Оксфордах і фіксують, узагальнюють, публікують, а я лише підбиваю підсумок.
Отже… Російський соціум сеґментований (краще сказати атомізований). Навіть наймасовіші засоби пропаганди — передусім федеральне телебачення — не охоплюють ціле населення. Вони поза сумнівом охоплюють його фізично, але не здатні залізти в кожну голову. Є вікове розшарування: міленіалам взагалі пофіг, що там у «ящику», вони живуть своїм приватним життям і прокидаються лише тоді, коли їх викликають на призовний пункт. В кого вистачило сміливості, емігрували — не з ідейних, а з суто шкурних міркувань.
Є диференціація географічна: для ерефівської глибинки сума 200-300 тисяч на місяць за задоволення побути під нашими гаубицями, натомість розрахуватися зі споживчими кредитами — цілком собі переконлива мотивація, ніяка ідеологія їх не цікавить. Є люмпен, який живе в парадигмі кримінальної культури, й не обов’язково всі там відсиділи на зоні, просто така система координат. Ця публіка ніколи не була ні за яким кордоном, а якщо була, то в Туреччині або Єгипті. Як живуть люди у великому світі, вони не знають і не цікавляться. Призов для таких — не можливість вирватися, а всього лише право легально вбивати, грабувати, ґвалтувати, що ми й спостерігали зблизька.
Ще одна суттєва, в чомусь вирішальна страта — корпус чиновників і так званих «бюджетників»: ті, хто або вбудований в адміністративну машину різних рівнів, або утримується за рахунок казни (вчителі, професура, лікарі, комунальники тощо). І ті, й інші залежать від лояльності режиму — не державі, а саме режиму.
Дивна річ, тексти останкінських жерців пропаганди не такі вже й примітивні, вони висловлюються правильною мовою, хіба що з кримінальним присмаком. Не те, щоби я радив послухати, краще повірте на слово: їхній телевізор говорить складнопідрядними реченнями. Відтак він не для бидла, бо бидло тут зчитує тільки верхній емоційний шар. Дивна річ, а для кого ж? Правильно, для своїх! Для начальства, для сучасної номенклатури, для тих, хто сидить на потоках і керує, краде і керує. Вища каста бюджетників і бізнесу. Вони в такий спосіб переконують самих себе, що все зробено правильно, що іншого виходу не було, треба йти далі до кінця.
Навіщо ж їх дивиться, слухає, читає решта плебсу? Бо звичка, бо бачити всі ці пики для них — підтвердження стабільності, бо існувати в істериці, приниженні одне одного й тим більше когось чужого, байдуже якого саме, норма життя. Телевізор допомагає їм відчувати ґрунт під ногами, миритися з реальністю, не більше. Чи вірять вони в усю маячню, яку з екрану вдуває їм у вуха московський хлюст? Про НАТО, про біолабораторії, про нацистів, про «8 років бомбили Донбас»? А також про Гейропу, що замерзає, осьосьо замерзне? Хтось вірить і готовий захищати свою сокровенну істину разом зі своїм Кірілом і своїм Путіним. Таких, запевняють дослідники, відсотків п’ятнадцять, пенсіонери й тітоньки передпенсійного віку. Злющі. Залежні. Співучасники. Основна ж маса у щось вірить, у щось ні, головне, що за великим рахунком їм пофіг. Вони звикли існувати у власному болоті, вони й без того з дитинства ненавидять свободу, інакшість, розвиток, для цього їм не потрібен ніякий телевізор.
Ну а вся ця соціологія про 80-90-відсоткову підтримку війни — фікція. Яка може бути соціологія, якщо дев’ять десятих потенційних респондентів відмовляються від опитування (зізнання працівників Левада-центру)? Путін їх влаштовує як даність, а війна актуалізується лише з моменту отримання повістки. Бо «єсть такая профєссія родіну защіщать» — це заявив один із їхніх військовополонених на камеру, й ви би бачили пику цього «корнета Оболєнского»! Так у їхній дєрєвнє, а потім на їхній слобідці було з діда-прадіда, що чоловіків час від часу забирали на війну. Коли раз на 200 років відчували, що можна, рубали вишневий сад, а потім або в острог, або знову в кріпаки, або знову в солдати. Ну а як же «хорошиє русскіє»? Вони є: десь так 0,1 відсотка. Вони хороші, я не іронізую. Але їх треба шукати з ліхтарем. Не всі могли виїхати, різні в людей обставини. Їх варто би пожаліти, але я вже казав: мені є кого жаліти.
Звідки я все це взяв? Невже я так добре знаю сусіднє геополітичне утворення? Та ні, я в «краю бєрьозового сітца» востаннє був років двадцять тому й, сподіваюся, більше не буду. Кажу ж, як журналіст, себто компілятор, я читаю першоджерела й можу поділитися своїми висновками. А для чого власне нам це знати? Бо дехто з друзів і колег закликають поки не пізно працювати з їхніми «елітами» або їхнім «глибинним народом», бо рано чи пізно після перемоги так чи так доведеться з ними поруч жити, то треба вже починати їх лікувати. Або, ще краще, нести їм слово правди, щоби вони опиралися, виходили на акції протесту, палили військкомати, а потім у революційному пориві скинули свого пахана. Серйозно? Я ж хочу сказати: ніяке Бі-Бі-Сі разом із «Голосом Америки» й «Свободою» їх не перевиховає. Коли зміниться режим, якщо він зміниться на щось відносно пристойне (припустімо на хвилинку), «глибинний народ» швиденько переформатується зовні, залишаючись усередині тим самим болотом. Бо їм пофіг.
