Займатися просвітою і аналізувати історичні травми
На другий чи третій день спостереження за галасом, який здійнявся навколо ханукії на Майдані, посту Каті Чілі й всього, що піднялося навкруги, я поцікавилася у київської подруги, що у них там відбувається. Тим більше що у моєму рідному Львові стоять і ялинка, і дідух, і ханукія, – і ніяких криків з приводу того, що щось десь не там і не таке стоїть, не чути. Та що ж там таке у тому Києві твориться?!
Після короткої розмови з’ясувалося наступне, – виявляється, є і ханукія, і ялинка. Просто перше – на Майдані Незалежності, а друге – на Софійській площі.
В ефекті візуально виглядає так, що символ меншини стоїть на центральній локації, до того ж переповненій свіжими болісними символами, а символ усієї спільноти, бодай політичному сенсі, – на іншій, не менш центральній і символічній, але у масовій свідомості дещо другорядній.
І ця картинка провокує тригер, суть якого сформулювали і без мене, – тригер травми заборони на публічність свого, на свободу маркування землі, де живеш століттями, своїми символами.
Отож, історія з самого початку про ірраціональну сторону людини, цього разу густо замішана на історичних і культурних символах і тригерах старих, часом взаємних, травм.
Те, що написала співачка, – це, вірогідно, один з проявів цього тригера. І, попри це, вона не права. Категорично не права. Пояснюю чому.
По-перше, тому, що тригер поганий порадник. Узагалі. Те, що його можна зрозуміти, не означає, що ним можна виправдати.
По-друге, тому, що коли ти публічна особа і пишеш на делікатні теми, то треба, як колись казали, числитися зі словами. Щоб ефект не був протилежний тому, що ти, можливо, хотів чи хотіла сказати. Бо зараз це вже навіть не важливо. Бо болить. Усім.
По-третє, тому, що історія з ханукією, ялинкою і дідухом виникла не через чиюсь злу волю. Вона, як виглядає з того, що знаю, стала ефектом двох взаємно незалежних рішень і процесів. Перший – це встановлення ханукії на ініціативу єврейської громади Києва і за дозволом міської ради. Друге – це відмова тієї ж міської ради від встановлення ялинки (яку встановили, зрештою, за приватні кошти). Про дідуха на старті мова не йшла.
Результатом стала вище описана ситуація. Яка ланцюжком витягла тригери мінімум двох травм. Перша – українська травма заборони власної символіки у публічному просторі на своїй же землі, ще підсилена тим фактом, що ця заборона втілювалася геноцидними методами.
Друга – травма єврейська, травма народу, хронічно загроженого під різними приводами й в різних ситуаціях, позбавленого своєї держави і, відповідно, захисту, який вона дає. Так, останні 70 років євреї мають державу. Але не так просто стерти попередні дві тисячі років драматичного досвіду.
І, на додачу, одне й друге підняло як побутовий антисемітизм, так і стару дискусію про важкі сторінки взаємної історії. Разом зі звичайними телепнями зусібіч.
І вся катавасія, насамперед, демонструє неправдивість одного поширеного стереотипу. А саме, що тригер травми – це красиво і драматично. Щось як в опері – красива арія, трагічний вираз обличчя, ридання-зітхання, ах!
Ні. В реальності травма виривається дужжже болісними речами. Позаяк сама травма – це про відчуття безсилля й нікчемності перед лицем сили, як і про покинутість усім світом, то в момент тригера його жертва сповнена підозр, претензій, образи на світ, який не захистив, недовіри до всіх (а раптом травмуючий момент повториться?) і так далі. На світ Божий вилазять далеко не найкращі риси людської натури.
І трагічні історії з обох боків, які зараз можна подибати в мережі, – ще не найгірше, що може вилізти. Разом з проявом побутових стереотипів.
Бо, крім усього переліченого, тригер травми, особливо на фоні хронічного стресу, має здатність викидати в архаїку. Не тому, що люди такі дурні, а тому, що архаїчні символи і схеми поведінки – це базова прошивка. Коли через стрес, підсилений тригером, “злітають” раціональні паттерни поведінки, позаяк на них не стає ресурсу, на світ Божий вилазять нижчі поверхи. Включаються базові реакції – треба чи не треба.
А коли зустрічаються дві травми, то все це ще взаємно підсилюється. Надто, що травма – річ ексклюзивна, бо ж ніхто так виразно не відчує твого болю, як ти сам.
От саме цьому маємо завдячувати воланням про необхідність встановити дідуха одночасно з ханукією. Тому, що дідух, по-перше, асоціюється саме з етнічною культурою. Якщо ялинка – це символ, умовно, західного Різдва, вона каже – “дивіться, ми святкуємо з західним світом, ми – його частинка”, то дідух – “ми – українці, це наша земля, це винятково наше”. І бажання прокричати цей посил на весь світ, не зважаючи ні на що, – це теж про те, що в випадку українців закономірну практику маркування землі, де живеш століттями, придушували геноцидними методами. Бо дідух – це ще й елемент традиційної домодерної селянської культури, тої самої, яку було насильницьки зруйновано Голодомором. І культури української, яку постійно принижували й знецінювали під маркою “дєрьовня” і подібного, земляки з Наддніпрянщини та Сходу розкажуть більше.
І саме цей тяжкий спадок також про те, що прагнення встановити саме дідуха, – це про те, що у загальній свідомості ханукія не про перемогу маленького народу над імперією, а про етнокультурне маркування. І тільки.
Причому ж тут євреї? При тому, що попали під гарячу руку. Вже попадали кримські татари й не лише вони.
Що з цим робити? Займатися просвітою, пильнувати ідіотів і просто перемучених емоційно людей та трошки більше час від часу вникати в суть символіки. Своєї та чужої.
І аналізувати історичні травми. Це дуже болісне заняття. Але неминуче. На жаль.
І, більш практично, може, варто на майбутнє розділити – на Софійській площі ялинка, як більше розважальна локація, на Майдані – символи, пов’язані з ідентичностями і сенсами. І дідухи, і ханукії, і все решта, що там у кого. Але це вже хай кияни і міська влада Києва думають.
П.С. Якщо Ви прочитали цей допис і він Вам сподобався настільки, що Ви хочете його поширити, – будь ласка, скопіюйте його собі на сторінку. Перепрошую за незручності. Мене при цьому позначати необов’язково. 🙂 Дякую за розуміння.
Ілюстрація: Катя Бондарець. Крізь пітьму, серія «Повернути», 2022
