Вершники Апокаліпсису (українська версія)

Тетяна Худякова

Я тут трейлер апокаліптичного кінца подивилась і трохи адаптувала сценарій.


Українське село, біленькі хатки, пасторальні пейзажи. Вгодовані корови мляво пасуться на соковитих пасовиськах, в охайних геометрично-досконалих плямах багнюки копирсаються рожеві свині. На плетеному тині сидить синиця така моцна, як кавун, трохи хитаючи його своєю вагою. Гудуть джмелі. За тином стоїть моложава жіночка, заклопотана аж впріла, копає лопатою ґрунт. Витирає лоба.

Сусідка Зоя пита:
– Ганусю, що це ти копаєш?

Заклопотана жіночка:
– Тут вчора ці прийшли, як їх, вершники цього, як його Апокаліпсису. Четверо. Кажуть від цього, як його падлу … Путіна!
– Ну? І що?
– Та що… Прийшли. Кажуть, ми несемо смерть, війну та голод. Четвертий мовчав, музичку слухав. Страшне.

Знову копає. Мимо пробіга збентежена свиня.

– Ганно, що я з тебе клещами тягну? Шо ті вершники?
– Ну що… Один, який Війною назвався, махав тут сокирою, бігав, кричав, що всіх повбиває. Стіки шуму наробив! Сарай зламав, гівно мале.
– І що?
– І нічо. Я була без настрою: свекруха (дай бог їй невісточку хорошу) приходила, поспілкувалися трохи. А коли я її дрином з двору гнала, тут оцей стоїть, вершник, Війна типу, заїбісь. Кажу, що ти тут, бідолага? Воно чкурнуло в сарай і біснується шо скажений, корову налякав, а у мене дрин якраз під рукою. Ти ж знаєш, я так стримана, але справедлива. Ну і поперек хребта дрином того вершника. Воно впало, скавчить. Каже: тётінька, простіть. Тётінька? Тут же сам Бог велів, я його знову поперек насморка, чисто контрольний. Оно, диви, лежить на припічку, перебинтоване, щось бурмоче уві сні. Може, оклигає… Якось день не задався…
– А кого закопуєш?
– Ну я ж кажу. Інший забіга, каже, я Голод, гаплик тобі, все, припливли. Тю, думаю, чого гаплик? У мене ковбаси 6 по 3 літри, баняки смальцю з мнясом під стелю стоять, борошно, крупа, копченої півсвині, консервації, 20 літрів білого, 20 червоного, хріновухи настояла, меду бочечка, консерву цю кума прислала з Італії, як його, з мордою гострою… тунець, прости господи, сало маю, картопельку, капустку, який голод, дурко? Борщу наварила, будеш?
Он-но, сидить, жере, пальці облизує.

У вікні видно Голод, який макає хлібчик у тарілку з борщем, рухаються вуха, доноситься чавкання і хрумтіння часничком. Поруч сидить котик Мурчик. Голод годує Мурчика шматочками сала і чухає йому шийку.

– Ганнусю, ти вже 10 хвилин щось триндиш, а кого закопуєш не ясно.
– Ну цей, третій, сказав, що він Смерть, а той, що в навушниках мовчав, тіко головою хитав. У нього Рамштайн грав, я один навушник взяла послухати. Гарна музика така, бодряща.
– Дрином їх?
– Та чого? Ні. Кажу ж: вам в Московію, там роботи валом, а тут нічого робити. Вони мені – нас сюди прислали, ми нівінуваті, робота така.
– А ти?
– А я ж буваю така справедлива, що мухи на підльоті мруть, ти ж знаєш. Кажу ану писки стулили, обидва, і кроком руш, зара мапу намалюю, маршрут до Московії, де приймуть переночувать, хрестиком позначено стратегічні цілі по маршруту. По ісполнєнію отчітацця.
– І що?
– Тю, ти шо не читала? Кожен день бавовна, працюють хлопці.
– Так а закопуєш кого?
– Та ножика, як його… ну пацани дали на всякий випадок… клінок Армагедону! З нєржавейки. Хай лежить в схроні, поруч зі шмайсером, що дід Панас (царство йому небесне) у фріца віджав.
– Добре діло, сусідка. Зброя завжди згодиться.

Раптово гавкнув собака, та так вагомо, з почуттям і розумінням, що сусідка аж підскочила:
– Боже, що воно таке? Отам, дивись, біля буди, на цепу?
– Собака наш. Завели собі. Гарнюня?
– В нього ж три голови, мутант якийсь чи шо?
– Сама ти мутант, Зойка. Це спеціальна порода така. Бойцовська. Собака з цими вершниками прийшов, злий як чорт, кажуть Цербер звуть. Але мій Петро, як чарку хряпне, вимовити то не може, тепер він Пушок.
– Пушок?
– Пушок. Бліх вивела, щеплення зробила, сіна свіженького постелила. Файний песик, справедливий. Петро мій, як чарку хряпне, приносить мняска і співа “Батько наш Бандера”. Позитивна стимуляція, каже.

Автори