Вони просто не розуміють
Вони просто не розуміють.
Що з кожною повітряною тривогою ми стаємо ще більш загартованими.
Що з кожним рознесеним вузлом подачі електроенергії ми стаємо ще більш організованими та креативними.
Що з кожним відключенням світла ми стаємо ще більш винахідливими та отримуємо такий досвід виживання, що їм і не снилось.
Вони просто не розуміють.
Що ті, хто хотів виїхати, давно вже виїхали. Ті, хто лишився, вгризлись намертво в рідну землю і нікуди з неї не поїдуть. До остаточної та беззаперечної Перемоги.
Що ми жартуємо тоді, коли вони нас обстрілюють.
Що те, на що вони розраховували: бунти, протести щодо того, як нам тяжко в тилу, будуть зупинятися нами ж. Бо саме на це їх розрахунок.
Вони просто не розуміють.
Що ми втрачаємо, оплакуємо, ховаємо і стаємо ще більш злішими. А ті, хто втрачає побратимів, стають просто термінаторами та досягають такого рівня професіоналізму, що їм і не снилось.
Що кожного ранку, попри втому, ми стягуємо себе з ліжка з думкою: «хлопцям там складніше».
Що тих, кого ми втрачаємо, ми викарбуємо в пам’яті золотими літерами. Кожного. І будемо до смерті пам’ятати ім’я тих, хто поклав своє життя на вівтар Перемоги.
Вони просто не розуміють.
Що наші діти, переживши бомбардування та пересидівши їх у бомбосховищах та підвалах, будуть відстрілювати їх на звук.
Що наші діти, наше майбутнє, будуть вчити нову історію України вже по іншим книжкам.
Що ми розповідатимемо їм історії про подвиги людей, які віддали своє життя задля їх майбутнього, скільки буде наших сил.
Що кожна дитина, яка знаходиться на території Україні, хоче на Новий рік тільки одного: щоб закінчилась війна. А ті, хто втратив батька, пишуть листи тільки про одне: я хочу щоб повернувся тато.
Вони просто не розуміють.
Що ми ніколи і нікому не пробачимо тих, кого поховали.
Тих, кого навіть не мали можливість оплакати, тому що треба працювати далі.
Не пробачимо жодного цивільного з Бучі, Бородянки, Макарова, Херсона, Маріуполя.
Не пробачимо смерть жодної дитини.
Не пробачимо тих дітей, які приходили в цей світ під масованими атаками.
Вони просто не розуміють.
Що кожна ракета – це збільшення бажання повернути наші історичні території аж до Кубані.
Що кожне забране життя – це бетонування нашої ненависті.
Що кожне нове випробовування – це бажання помститися.
Що кожне нове руйнування – це шалене бажання відбудувати.
Ми вистоїмо.
Ми зможемо.
Ми Переможемо.
Ми відбудуємо.
Ми війдемо в світову історію як країна, яка зробила неймовірне ймовірним.
Про нас будуть знімати фільми, писати книжки, ставити в приклад.
Ми справимось.
А вони.
Вони перетворяться на країну 404.
Тупікова гілка еволюції.
В них немає майбутнього. Вони його зруйнували самі.
Сльозами наших матерів.
Сльозами наших жінок.
Сльозами наших дітей.
Амінь.
І допомагайте армії, мені ще дрони викупляти: 4149 6293 1955 8615
Ілюстрація: афіша виставки “Український плакат воєнного часу” / Український Дім
