Москва й очам не вірить

Особливо радують росіяни, які живуть в якійсь умовно багатій Москві, коли пишуть українцям у коментах щось типу:
– Ах, какіє же ви тупиє, єслі вєрітє пропагандє про то, что наши солдати воруют стіралкі і поношениє труси.

Так і хочеться пояснити, що там їм не тут. Що Україна – велика держава, але маленьке село. І тут кожен має:

– Кузину, яка повернулась у деокуповане місто і знайшла абсолютно розграбований дім, з якого вивезли не тільки пралку й труси, а навіть з коридору лінолеум.
І фоточки ось.

– Однокласника, який зі своїми зайшов на кинуті ворожі позиції і знайшов не тільки кинуту зброю, а й покинуті пралки. Не нові. У кількості чотирьох штук.
І фоточки ось.

– Тітку в окупованому селі, чий чоловік отримав прикладом в обличчя, бо не давав солдату винести з хати мікрохвильовку і фен.
Тут без фоточок, бо зв’язку, що прорвався, вистачило на голос лише.

Тож. Могла би сказати:
– Чуваки. Це не ми наївні й тупі. Це ви повірили в пропаганду про те, що ваша країна багата, і кожен може пралку собі в хату купити.

Могла би, та не хочеться з оцим всім вступати у діалог. Тим паче в коментах не у френда, в які потравила випадково і читала хз нашо.