The Washington Post: Битва за Київ. Українська доблесть та російські прорахунки допомогли врятувати столицю (переклад)
У газеті Вашингтон Пост 24 серпня було опубліковано другу дуже велику статтю про історію російського вторгнення в Україну. Ця стаття присвячена російським спробам захопити Київ, організації оборони столиці та тому, як захисники України примусили російських загарбників, які зазнали важких втрат, тікати подалі від Української столиці.
Пропоную переклад статті українською. Стаття дуже велика, вдвічі більше максимально допустимого розміру допису на ФБ.
Для желающих прочитать русский перевод – Часть 1 и Часть 2.
Битва за Київ. Українська доблесть та російські прорахунки допомогли врятувати столицю
Автори: Пол Зонне, Ізабель Хуршудян, Сергій Моргунов та Костянтин Худов
Вашингтон Пост – 24 серпня 2022 року
Частина Перша
Це було близько 4:15 ранку 24 лютого
Град уламків від безпілотників-камікадзе розірвав намет, в якому спали українські прикордонники, недалеко від пункту перетину кордону з Білоруссю, за три години їзди на північ від столиці України.
Віктор Дерев’янко прокинувся від болю, що обпалює, його тіло горіло. Кров текла з його руки, коли він намагався витерти обличчя. Шматок металу пройшов через його руку і живіт і проникнув у м’яз навколо серця.
«Я не міг зорієнтуватися, – сказав Дерев’янко, заступник командира підрозділу. – Тільки після третього вибуху мені вдалося встати з ліжка та спробувати знайти хоч якесь укриття, бо вибухи не припинялися».
Це було близько 4:15 ранку 24 лютого.
За кілька годин до цього Дерев’янко та інші прикордонники зневажливо жартували щодо чергового попередження президента Джо Байдена про російське вторгнення. Тепер вони стали його першою мішенню.
За кілька хвилин російські ракети почали вилітати з пускових установок. Вони обрушилися на українські ППО, радарні батареї, склади боєприпасів, аеродроми та бази, наповнивши ранок звуками війни.
Майже у той самий час міністр внутрішніх справ України Денис Монастирський прокинувся від дзвінка свого мобільного телефону. В останні дні він відчував приплив полегшення щоразу, коли відкривав очі від ранкового світла, розуміючи, що настання нового дня означає, що Росія не вторглася. На цей раз було ще темно. Начальник прикордонної служби України був на зв’язку та повідомив йому, що його підрозділи вступили у бій з росіянами у трьох північно-східних областях країни.
Це не було обмежене вторгнення, ізольоване на сході країни, на яке чекали багато високопосадовців.
«Почалося», – сказав Монастирський українському лідерові.
«Що саме?», – запитав Зеленський.
«Зважаючи на те, що атаки ведуться в різних місцях одночасно, це воно», – сказав Монастирський, повідомивши Зеленському, що це схоже на повномасштабне вторгнення, що насувається на Київ.
«У перші хвилини вони завдали страшних ударів по нашій протиповітряній обороні, страшних ударів по наших військах загалом… Там були 20-метрові вирви, таких, яких ніхто в житті не бачив», – згадував пізніше Монастирський.
За словами Монастирського, на той момент перед усіма постало питання: «Як далеко може зайти ворог із цим величезним кулаком?».
Якби росіяни змогли захопити владу в Україні або хоча б змусити уряд у паніці втекти, оборона країни швидко розсипалася б. Москва могла б встановити маріонетковий уряд.
Таким був план кремля.
Натомість те, що сталося у Києві та навколо нього у наступні 36 днів, стало найбільшим зовнішньополітичним провалом президента Росії Володимира путіна за 22-річний період його правління. Його атака на місто миттєво перебудувала архітектуру безпеки Європи проти Москви та ізолювала його країну настільки, що такого не бувало з часів холодної війни. На подив усього світу, наступ на українську столицю закінчився принизливим відступом, який оголив глибокі системні проблеми в російській армії, на відновлення сили якої він витратив мільярди.
Незважаючи на недоліки, що розкриються у російському військовому плануванні, результат битви за Київ був далеко не визначений. Ця розповідь про те, як українські війська захищали та врятували свою столицю, ґрунтується на інтерв’ю з більш ніж 100 людьми – від Зеленського та його радників до військових командирів та добровольців-бійців територіальної оборони, а також високопоставленими американськими та європейськими політичними та військовими чиновниками.
Реконструкція подій показує, що навіть коли політичне керівництво України применшувало можливість повномасштабного вторгнення, військові зробили важливі кроки, щоб протистояти початковому нападу Росії. Командири вивели особовий склад та обладнання з баз, незважаючи на те, що в багатьох випадках вони самі сумнівалися в тому, що на них чекає попереду.
Українським військам не вистачало зброї, боєприпасів та засобів зв’язку. Але вони мали глибоку волю до боротьби, яка поширювалася не лише на солдатів, а й на простих цивільних осіб і, що найважливіше, на самого президента.
Захисники також скористалися перевагами місцевості навколо столиці – густими лісами, вузькими дорогами, звивистими річками, які сприяють партизанській тактиці, а також погодою, за якої не було заморозків, і за якої відтала земля ставала непрохідною для російських машин. Зокрема, річка Ірпінь, водна колія, що позначала лінію оборони на західній околиці Києва, допомогла захистити столицю, коли українські війська спускали воду з гребель, щоб затопити її береги.
Борці за порятунок Києва також отримали велику користь від ключових прорахунків кремля, який привів у дію план вторгнення до Києва, заснований на невірних припущеннях про силу українських військових, стійкість уряду Зеленського та рішучість українського народу чинити опір. У результаті Росія не захопила жодної території в межах міста Києва, застрягши на кілька тижнів на периферії столиці перед своїм відступом.
кремль не відповів на наші прохання про коментар.
Коли почалася війна, путін перебував у Москві на відстані близько 765 кілометрів. Сидячи за дерев’яним столом у чорному костюмі та бордовій краватці, він виступив по телебаченню, щоб оголосити про те, що він назвав «спеціальною операцією» щодо «демілітаризації та денацифікації» України. У Москви не залишилося «ніякої іншої можливості захистити Росію, крім тієї, яку ми будемо змушені використати сьогодні», – сказав путін.
Коли його промова закінчилася, Києвом прокотився звук вибухів. Перша леді України Олена Зеленська сказала, що вона перекинулася у ліжку та виявила порожнє місце, де спав її чоловік. Вона встала і підійшла до нього, щоб побачити його одягненим у темно-сірий костюм та білу сорочку. Краватки не було.
«Що відбувається?», – Запитала вона.
«Почалося», – відповів Зеленський. Він подивився на обличчя своїх дітей, 17 та 9 років, перш ніж виїхати до свого офісу. Зеленський сказав, що він не міг позбутися думки, що російські ракети летять «над моїми дітьми, над усіма нашими дітьми», що неймовірна кількість українців ось-ось загине.
Вибір, який зробила Москва після місяців удаваної дипломатії, вдаваної гри в жертву і своєї брехні на міжнародній арені, був нижчим за всяку гідність, вважає Зеленський. Він був упевнений, що українці поділяють його лють, що вони боротимуться.
Зеленський скликав нараду своїх найвищих радників. Вони вирішили, що частина кабінету міністрів, включаючи відповідальних за поліцію та оборону, залишиться у Києві, а решта переїде на захід України. Чиновники з подивом спостерігали за тим, як камери спостереження на кордоні фіксують сотні російських танків та інших броньованих машин, які навалюються в Україну колонами, що нагадують наступи часів Другої світової війни. З Білорусі на півночі. З Росії на сході. З Криму на півдні.
«Вся мапа була червоною і вимагала уваги», – каже Монастирський.
Росіяни увійшли до небезпечної зони навколо непрацюючої Чорнобильської атомної електростанції, де командир українського прикордонного сектору Віталій Яворський пізніше виявив докази того, що вони рили окопи в радіоактивному ґрунті та їли заражених оленів, яких вони підстрелили у довколишніх лісах.
Метою загарбників було проникнення до Києва та його захоплення. Захоплення багатовікового мегаполісу, увінчаного золотими куполами над Дніпром. Проголошене новгородським Олегом «матір’ю міст руських», коли він захопив його в середні віки, місто має спільне з Росією минуле, яке путін використав для підриву суверенітету України. путін характеризував росіян та українців як один народ, розділений радянськими вигадками та втручанням Заходу, обґрунтовуючи необхідність розв’язання війни для перегляду історії.
Коли в Києві настав ранок, Зеленський не відходив від телефонів, розмовляючи з президентом Байденом, прем’єр-міністром Великобританії Борисом Джонсоном та іншими лідерами з проханням про допомогу. За кілька годин він сів за стіл і записав відеозвернення до українського народу – мільйонів людей, які вважали штурм Києва неможливим, а тепер прокидалися від вибухів і в шоці сідали у свої машини.
«Сьогодні я прошу вас, кожного з вас зберігати спокій. Якщо є можливість, будь ласка, залишайтеся вдома, – сказав Зеленський. – Ми працюємо. Армія працює. Працює весь сектор безпеки та оборони України».
Він пообіцяв з’явитися пізніше протягом дня і залишатись на постійному зв’язку, запевнивши українців, що вони залишаться сильними.
«Ми готові до всього. Ми переможемо будь-кого, – сказав він. – Слава Україні!»
В урядовому комплексі в центрі Києва голова адміністрації Зеленського Андрій Єрмак подивився на мобільний телефон, що задзвонив. То був кремль.
За його словами, колишнього юридичного медіаконсультанта, який постійно перебуває поряд із Зеленським, спочатку він не міг змусити себе взяти слухавку. Телефон задзвонив один раз, потім ще раз. Він відповів. Він почув ґрасуючий голос Дмитра козака, заступника глави адміністрації кремля, який народився в Україні, але вже давно увійшов до ближнього кола путіна. Козак сказав, що українцям настав час здаватися.
Єрмак вилаявся на Козака і повісив слухавку.
Зухвале вторгнення
Задумливий генерал-полковник Олександр Сирський, який виглядає по-вченому, відноситься до того типу досвідчених військових, які планують усі непередбачені обставини – навіть ті сценарії, які він вважає малоймовірними.
У те, що Київ, війна на вулицях якого поставила б у глухий кут навіть найдосвідченіших військових, може стати головною початковою метою путіна, не вірила більшість представників української еліти, навіть у збройних силах.
«Думати, що керівництво Росії розв’яже таку нахабну, масштабну агресію, відверто кажучи, я навіть не міг собі цього уявити, – згадує Сирський, який воював з Росією та її сепаратистськими союзниками на сході України і був призначений керувати обороною Києва незадовго до вторгнення. – Мені здавалося, що якщо активні бойові дії й розпочнуться, то, швидше за все, на сході, довкола чи в межах кордонів Донецької та Луганської областей».
«Але ми – військові, – сказав Сирський, один із кількох високопоставлених українських військових та політичних чиновників, які докладно розповіли про битву за Київ, причому деякі з них, як і Сирський, дали нам свої перші великі інтерв’ю. – Тому, незалежно від того, у що я вірив чи не вірив, як усе це мені здавалося, я все одно виконував необхідні дії».
Враховуючи чисельність путінських військ вздовж кордонів України, Сирський вирішив, що якщо росіяни атакуватимуть Київ, то їхні колони просуватимуть уздовж двох або трьох основних автомагістралей, щоб, як вони передбачали, швидко і безжально дістатися до урядового кварталу в Києві. кремлівський план бою припускав, що місто захищатимуть лише слабкі українські сили, які дезорієнтовані політичним хаосом, викликаним втечею Зеленського та його міністрів.
Для захисту міста Сирський організував два кільця військ, одне у зовнішніх передмістях та одне усередині столиці. Він хотів, щоб зовнішнє кільце знаходилося якнайдалі від внутрішнього, щоб захистити центр міста від обстрілів і утримати росіян від боїв на підступах до Києва.
Сирський розділив місто та околиці на сектори та призначив генералів із військових навчальних центрів керувати кожним із них, створивши чітку систему командування, якій підкорялися б усі українські військові підрозділи та служби безпеки. Тактичні рішення повинні були негайно прийматися офіцерами на місцях без необхідності консультуватися зі штабом.
Приблизно за тиждень до вторгнення українські військові перемістили усі командні пункти до ймовірних осей російського наступу. Сирський також наказав перекинути військову авіацію, включаючи гелікоптери та літаки, з основних баз, розмістивши їх далеко від очевидних для авіаударів цілей.
Однак, щодо танкової могутності, то для оборони столиці була лише одна механізована бригада, 72-а, явно недостатня для такого великого міста. За словами Сирського, як вирішення проблеми він наказав усім військовим навчальним центрам створити спеціальні імпровізовані батальйони, а артилерійські системи, які зазвичай використовуються для навчання, перекинути в столичний регіон.
Деякі з цих систем були доставлені з навчального центру Дівочки на південний схід від Києва, де кілька років тому Україна повернула на озброєння важкі радянські самохідні артилерійські установки, відомі як 2S7 «Піон». Гіганти артилерійської війни, кожен із яких важить 46 тонн і має 203-мм гаубицю, можуть стріляти снарядами вагою понад 109 кг на відстань понад 32 км.
Сирський наказав своїм артилеристам зайняти оборонні позиції за межами міста, на північному сході та північному заході, в районах, які, найімовірніше, зазнають російської атаки.
Цей єдиний крок, за словами мера Києва, колишнього чемпіона з боксу Віталія Кличка, виявився вирішальним, тому що в перші години війни Росія завдала удару по базах, де зазвичай розміщувалися ці системи.
«Керівництво країни говорило, що війни не буде, але військові знали», – сказав Кличко.
Українці переважно тримали свої приготування при собі. Високопоставлений представник оборонного відомства США заявив, що Вашингтон знає більше про плани Росії щодо вторгнення, ніж про плани України з оборони, що підігріває сумніви щодо того, як поведеться Київ. Американські чиновники підозрювали, що українські військові побоюються ділитися військовими планами, тоді як політичне керівництво країни применшує ймовірність війни, сказав чиновник, виступаючи на умовах анонімності, щоб обговорити це делікатне питання.
Міністр оборони України Олексій Резников сказав, що він був одним із тих керівників, які не вірили у можливість тотального нападу.
Європейські чиновники запевняли його, що вони не бачать такої загрози, як США та Великобританія. Також і згідно з оцінками української розвідки, Росія не мала достатньо сил, зібраних на кордоні, щоб захопити або окупувати місто розміром з Київ.
22 лютого Резников розмовляв телефоном зі своїм колегою в Білорусі Віктором хреніним, який пообіцяв, що російські війська з білоруської території не вторгнуться, дав слово офіцера, сказав міністр оборони України.
«А він виявився брехуном», – сказав Резников.
Через два дні, вже після початку вторгнення, ці дві людини знову розмовляли. Резников почув нервовий і неприємний голос на іншому кінці лінії. Білоруський міністр сказав, що передає повідомлення від свого російського колеги Сергія шойгу, згадує Резников: Якщо Україна підпише акт про капітуляцію, то вторгнення припиниться.
Резников сказав, що відповів: «Я готовий прийняти капітуляцію з російської сторони».
Атака на аеропорт Антонов
Російські гелікоптери промайнули низько над Дніпром, їхні гвинти розрізали вологе зимове повітря в складках річкової долини. Вони летіли на південь із Білорусі до місця, де річка розширюється у простір, який місцеві жителі називають морем, а потім перейшли до передмістя Гостомель, що за 36 км на північний захід від урядового кварталу України.
Групи ударних гелікоптерів Ка-52 “Алігатор” взяли на себе ініціативу і відкрили вогонь по своїй цілі внизу – аеропорту Антонов, вантажному та випробувальному комплексу з великою злітно-посадковою смугою. путін обрав плацдарм для нападу на Київ – той самий аеропорт, про спробу захоплення Росією якого директор ЦРУ Вільям Бернс під час візиту до Києва 12 січня попередив Україну.
Віталій Руденко, командир бази національної гвардії, розташованої одразу за воротами аеропорту, здивовано дивився вгору.
«До останнього моменту я не вірив у це. Можливо, я не хотів у це вірити», – сказав він.
У Києві військове керівництво України спустилося до укріпленого притулку. Помічники з оборонних комунікацій поспішали коридором у гонитві за генерал-лейтенантом Євгеном Мойсюком, офіцером №2 у Збройних силах України, щоб запитати його, яке послання вони мають передати українцям, коли російські війська увійдуть до їхніх міст.
Мойсюк зупинився і обернувся.
«Скажіть усім: Вбивайте окупантів, – сказав Мойсюк. – Вбивайте окупантів!».
Спочатку в Гостомелі були невдачі. Деякі із засобів протиповітряної оборони, які українці встановили навколо аеропорту, зазнали ударів ще до того, як Росія направила туди свої військово-транспортні засоби. За словами Сирського, працівник аеропорту, чий син був завербований російською розвідкою, розкрив їхні позиції.
Найбільш боєздатний персонал бази національної гвардії було перекинуто кількома тижнями раніше у східний Луганський регіон України разом зі своїм спорядженням, внаслідок чого в аеропорту та на базі залишилося лише близько 300 солдатів, включаючи призовників, які проходили строкову військову службу. Багато хто з них ніколи не бачив бойових дій.
Гелікоптери кружляли над аеропортом, як зграя стерв’ятників, дзижчання на тлі похмурого неба, яке вже почорніло від диму після ракетних ударів.
«Вони відкривали вогонь по всьому, що було в межах досяжності, по всіх будинках, по всіх людях, яких вони бачили, які пересуваються, незалежно від того, чи це були військові чи цивільні особи – їм було все одно. Вони просто стріляли скрізь, де виявляли рух», – сказав командир взводу національної гвардії із позивним Малюк. Як і інші, він приховав своє ім’я з міркувань безпеки.
Коли перші гелікоптери досягли злітно-посадкової смуги, Сергій Фалатюк, 25-річний національний гвардієць, подивився в приціл зенітної установки «Ігла», що залишилася з часів радянського союзу, і випустив ракету. Він схибив.
За словами Руденка, Фалатюк перезарядив установку, перевів приціл на інший російський гелікоптер і знову вистрілив. Ракета потрапила у вертоліт. Фалатюк закричав від захоплення.
Маленька перемога вдихнула енергію в українські війська, підняла дух призовників під командуванням Малюка.
«Насправді можна було їх збивати, зробити це, – думав кожен, за словами Малюка. – Бойовий дух бійців підвищився. Вони стали наполегливішими. Незалежно від того, що були вони призовниками, вони були бійцями».
«За день до вторгнення кілька українських систем ППО були перекинуті (на нові місця), тому вони залишилися непоміченими для росіян і протягом кількох хвилин почали контратаку», – сказав Сирський.
Російським пілотам довелося нелегко під шквальним вогнем ракет класу «земля-повітря» та зенітної артилерії, особливо після того, як прямим попаданням був збитий один із їхніх лідерів.
«Вони стріляли з усіх боків. Під час першої атаки ми одразу втратили командира нашої групи», – сказав капітан Іван Болдирєв, один із пілотів Ка-52, російському державному оборонному телеканалу «зірка».
Болдирєву довелося здійснити аварійну посадку після того, як його вертоліт отримав пошкодження.
Десятки цивільних службовців по всьому аеропорту побігли до бомбосховища під кафетерієм. Інші ховалися скрізь, де тільки можна, зокрема в каналізації.
«Люди… дивилися один на одного, розуміли, що відбувається, але не розуміли, чому», – сказав В’ячеслав Денисенко, один із співробітників «Антонова».
Зовні російські війська висадилися з транспортних вертольотів і попрямували до прилеглого невеликого лісу та комплексу будівель аеропорту.
Українські солдати зазнавали постійного обстрілу. Опинившись у меншості на території аеропорту і зіткнувшись з елітними російськими підрозділами, які мають набагато більший досвід, бійці національної гвардії почали відчувати нестачу боєприпасів.
«Я дав команду… відступати», – сказав Руденко.
Відхід був хаотичним. Руденко наказав підрозділам ППО та розвідникам йти, перестрибуючи через паркан. Гвардійці, що були досить близько до машин, стрибали в них і мчали геть. Інші бігли пішки. Деякі гвардійці потрапили у полон до росіян.
Однак після відступу українські війська відкрили вогонь по аеропорту з важкої артилерії, яку вони розмістили за периметром аеропорту, пошкодивши злітно-посадкову смугу, щоб запобігти майбутнім посадкам. Крім того, пізно ввечері 24 лютого два українські бомбардувальники Су-24 пронеслися над аеропортом і розбомбили злітно-посадкову смугу, завдавши їй ще більших ушкоджень.
Тим не менш, у росіян залишався плацдарм.
Головнокомандувач Збройних сил України (посада, аналогічна посаді голови Об’єднаного комітету начальників штабів) генерал Валерій Залужний зателефонував полковнику Олександру Вдовиченко, командиру 72-ї механізованої бригади, єдиного такого підрозділу в Київській області та головної сили, що захищає столицю.
«Ми маємо знову взяти Гостомель», – сказав Залужний.
«Пан головнокомандувач, за всієї поваги, я не маю достатніх сил, щоб взяти Гостомель», – згадує Вдовиченко.
«Ми повинні спробувати», – відповів Залужний.
Разом з елітними українськими підрозділами війська 72-ї бригади протягом кількох днів вели бої за аеропорт, ведучи артилерійський обстріл та блокуючи російські сили, які намагалися залишити об’єкт. За словами українських чиновників, Москва планувала доставити важку техніку та додаткові війська на вантажних літаках Іл-76, щоб допомогти своєму просуванню, але не змогла зробити це негайно.
«Те, що вони змогли штурмувати аеродром і взяти його під контроль протягом кількох годин, з одного боку, відіграло негативну роль [для нас], – сказав Сирський, – Але з іншого боку, артилерійський вогонь по злітно-посадковій смузі та місцях висадки значно затримав висадку і зірвав план захоплення Києва, тому що ми зараз знаємо, що в принципі на захоплення Києва противник виділяв максимум до трьох діб».
Однак пізніше, за словами Вдовиченко, росіяни таки змогли доставити до Гостомеля підкріплення за допомогою авіації.
У наступні дні російські сили, які вже були на землі, захопили сусідні міста Буча та Ірпінь, а також і саме місто Гостомель, намагаючись пробити собі шлях до Києва. Але через тиждень після висадки десанту вони ще вели бої на вулицях Гостомеля. 60-кілометрова колона з вантажами, що прямувала до Гостомеля з Білорусі, зупинилася на північ від Києва, оголивши проблеми логістики Росії.
31-річна мешканка Гостомеля Маша Маас переховувалась у підвалі скляного заводу в центрі міста, коли побачила трьох російських солдатів, які прибули 6 березня після відступу українських військ.
«Я запитала себе: Що нам робити?, – Згадує вона. – Якщо ми зачинимо двері зсередини, вони можуть подумати, що тут хтось залишився, і зламати їх чи затопити нас – хто знає? Якщо ми залишимо їх відкритими, вони можуть нас розстріляти. Вибирайте, що гірше. Ми вирішили не зачиняти двері».
У першого російського солдата, що увійшов, було світле волосся і темні очі з величезними зіницями, згадує вона.
«Чому ви дивитеся на мене як на фашиста?, – запитав він, згадує Маас. – Я не фашист. Це ваші українські солдати фашисти».
До 7 березня росіяни зайняли більшу частину Гостомеля і використовували аеропорт як центр.
Залужний, головнокомандувач українських Збройних сил, знову поговорив з командиром 72-ї бригади і наказав йому утримувати узгоджену лінію на околицях Гостомеля і не дати росіянам просунутися ближче до столиці.
«Ні кроку назад», – сказав він.
Українці протягом кількох днів блокували просування російських військ по шосе у бік Києва. Розчаровані, росіяни намагалися знайти інший шлях у місто. Найкраща їхня надія була на прорив через ліс у село Мощун на околиці столиці.
Зеленський залишається
Через кілька годин після вторгнення, глибоко під урядовим кварталом Києва, Зеленський вдихав важке повітря бункера, який було збудовано за радянських часів і відтоді практично не використовувався.
Голова Ради національної безпеки та оборони Олексій Данилов висвітлив президентові ситуацію.
«Питання просте – всі наші партнери кажуть нам, що нам буде дуже важко, що у нас практично нульові шанси на успіх», – сказав Данилов.
«У перші дні ми не отримаємо великої підтримки, тому що вони дивитимуться на те, як ми зможемо захистити країну, – продовжив він. – Можливо, вони не хочуть, щоб велика кількість зброї потрапила до рук росіян».
Данилов також зробив Зеленському особисте попередження. Була достовірна інформація про те, що росіяни розробили план його вбивства чи захоплення. Як мінімум, Зеленський мав переконатися, що всі, хто знаходиться поряд із ним зі зброєю, є відомими та лояльними людьми. Чи має він евакуюватися, додав Данилов, залежить від нього самого.
Щоб ухвалити це рішення, «ви повинні заглянути глибоко всередину», – сказав Данилов президенту, не даючи рекомендацій у той чи інший бік. – Ставки надто високі».
Інші закликали Зеленського виїхати. За словами Олексія Арестовича, військового радника українського лідера, його президентська охорона порадила йому переїхати у безпечне місце поза столицею, а потім, можливо, на захід України.
«Ваш офіс – мішень, – попередив керівник охорони президента, за словами Арестовича, який додав свою власну рекомендацію Зеленському покинути Київ. – У нього стрілятимуть ракетами, і диверсанти атакуватимуть». Навіть бункер не був безпечним місцем. «Ходили розмови, що вони можуть забарикадувати виходи та пустити газ», – сказав Арестович.
Похмурі попередження виходили з Москви протягом багатьох років, але ця можливість здавалася особливо збоченою. Російські частини наближалися до Києва, щоб «звільнити» Україну від передбачуваних «нацистів», погрожуючи життю першого президента-єврея, можливо, як побоювалися його радники, за допомогою смертоносного газу.
* * *
кремль мав підстави очікувати, що Зеленський може виїхати. Вісім років тому Віктор Янукович, український президент, підтримуваний Москвою, втік до Росії після проєвропейського повстання в Києві. Президент Афганістану Ашраф Гані, що підтримується США, втік з країни в 2021 році, коли таліби оточили Кабул. Російські лідери вважали Зеленського, 44-річного колишнього комедійного актора, легковагою особою, яка зламається перед танками.
Протягом дня Арестович дійшов висновку, що українські військові не зможуть захистити столицю і сказав про це президенту. За його словами, люди, які розбиралися у військових питаннях, підходили до нього та казали: «Ми не втримаємо», – сказав Арестович.
Зеленський нарешті гнівно вибухнув. Він залишився.
«Це останній раз, коли я це чую, – згадує Арестович його слова. – Я не хочу більше це чути».
Зеленський сказав Данилову, щоб той перестав докучати йому постійними попередженнями про загрози його життю, і запитав голову Ради національної безпеки і оборони, чи може в нього ще є щось сказати – щось важливіше.
«Послухайте, я жива людина. Я не хочу вмирати, як і будь-яка інша людина, – сказав Зеленський. – Але я точно знаю, що якщо я думатиму про це, то я вже мертвий».
За його словами, перші години і дні він жив із постійним почуттям гострої напруги, його долоні були спітнілі, як у дитинстві, коли він складав іспити. За його словами, міністру оборони Резникову зрештою потрібно було звернутися до терапевта, тому що він був дуже емоційно та фізично виснажений.
Зеленському також надходили звернення щодо необхідності збереження спадкоємності влади від офіційних осіб США та Європи, у деяких випадках із пропозиціями допомогти йому залишити столицю. Чиновники вважали, що, забезпечивши власну безпеку, він зможе запобігти вакууму влади.
Він бачив ситуацію з точністю до навпаки — якби він утік, то без бою віддав би український осередок влади росіянам, і це призвело б до негайного краху уряду. Як би українські військові почувалися на передовій, якби президента зник? Зеленський сказав, що річ не в тому, що він чіпляється за пост президента.
«Я не намагаюся утримувати владу, – сказав Зеленський, пояснюючи це західним чиновникам – Якщо питання у тому, що я піду, і це зупинить кровопролиття, то я лише за. Я піду зараз. Я пішов у політику не для цього, і я піду, коли ви скажете, що це зупинить війну».
Зеленський підозрював, що деякі його закордонні співрозмовники просто хотіли, щоб конфлікт якнайшвидше закінчився, а його адміністрація фактично здалася Росії.
«Зі всіх, хто мені дзвонив, не було жодного, хто вірив, що ми виживемо. Не тому, що не вірили в Україну, а через цю демонізацію лідера Російської Федерації — його влади, його філософії, того, як він рекламував міць російської армії. А так [думали], за всієї поваги до українців: доб’ють через два-три дні, може, через п’ять, і тоді все скінчиться».
З перших годин його головною увагою стала мобілізація підтримки, яка потрібна Україні для виживання, — з боку українців, яким треба було чинити опір, а також з боку іноземних лідерів, які мали послати Києву зброю та збільшити ціну для Росії.
Під час однієї відеорозмови з європейськими лідерами він сказав: «Можливо це останній раз, коли ви бачите мене живим». Він сказав, що українські матері спостерігають, як їхні діти помирають в ім’я європейських цінностей.
Це змусило деяких європейських чиновників розплакатися.
Інформаційно-просвітницька робота Зеленського виявилася рівною мірою джерелом натхнення та сорому. Хоч би скільки він говорив з лідерами тієї чи іншої країни, він також звертався до її народу, іноді публічно повідомляючи урядам відверту правду. Він закликав канцлера Німеччини Олафа Шольца «знести цю стіну» — посилання на заклик президента Рональда Рейгана знести Берлінську стіну — стверджуючи, що Росія вкотре намагається розділити Європу. Він сказав німецьким політикам, що вони мають зробити все можливе, «щоб вам не було соромно за себе після цієї війни».
Єрмак, голова президентської адміністрації, сказав, що в наступні тижні він регулярно надсилав фотографії вбитих українських дітей та зруйнованих українських будинків на мобільні телефони офіційних осіб по всьому світу, зокрема Джейка Саллівана, радника Білого Дому з національної безпеки, Карен Донфрід, заступника держсекретаря у справах Європи та Євразії та членам Конгресу.
«Зізнаюся, це були жахливі фотографії, які не давали мені спати ночами, – сказав Єрмак. – Дев’яносто відсотків людей, які їх отримали, відреагували, передзвонили і почали робити ще більше».
Українці різного віку, які ніколи не тримали в руках зброї, кинулися братися за зброю після того, як офіційні особи протягом кількох днів після вторгнення вирішили роздати зброю та озброїти потенційний партизанський спротив. Українське військове керівництво було незадоволене цим рішенням, а пізніше заявило, що воно викликало інциденти із дружнім вогнем та втручання в операції їхніх сил.
Монастирський, міністр внутрішніх справ, назвав це «важливим фактором стримування» як для росіян, так і для потенційних українських перебіжчиків. За словами Монастирського, будь-який український мер, який думає про зраду народу, зрозуміє, що зовні на нього чекають 20 людей зі зброєю, і що «він і його родина будуть першими».
«Видима рішучість простих громадян наголосила, що Україна не може бути насильно вилучена з Європи, як цього хотів кремль», – заявив Зеленський. –
«Для Російської Федерації ми були як апендикс, який треба було видалити, але вони не розуміли. Вони думали, що ми придаток, а ми виявилися серцем Європи, – сказав Зеленський – І ми змусили це серце битися».
У ніч проти 25 лютого, коли в центрі Києва лунали постріли та ходили чутки про те, що його збираються вбити чеченські бойовики, Зеленський вийшов зі свого бункера на вулицю перед офісом президента, щоб показати на камеру, що він нікуди не збирався.
За його спиною у приглушеному світлі вуличних ліхтарів стояли його прем’єр-міністр, голова його політичної партії, керівник його офісу та ще один високопосадовець. Прем’єр-міністр підняв свій телефон, щоб показати дату та час.
«Ми всі тут, – сказав Зеленський. – Наші війська тут. Громадянське суспільство тут. І ми тут. Ми захищаємо незалежність нашої країни. Ми продовжуватимемо це робити».
Росіяни входять до Мощуна
Оточене сосновим лісом, річкою та озером, з довоєнним населенням всього 1500 чоловік, село Мощун являло собою картину заміського життя — суміш заможних людей, які проводили вихідні на своїх віллах, та давніх місцевих жителів у скромних будинках.
Але коли 27 лютого до села увійшов командир роти 72-ї механізованої бригади капітан Роман Коваленко з невеликою групою бійців, будинки горіли, мешканці села бігли, а з неба падав літак.
За кілька хвилин командира взводу в одній із машин попереду Коваленка було вбито пострілом в обличчя. Російські розвідники щойно увійшли до Мощуна. У перші дні війни у села було мало захисників, за винятком жменьки українських бійців тероборони, хоча це було стратегічне місце: одразу за Мощуном була столиця.
Густі ліси, усіяні дотами часів Другої світової війни, та водний шлях надали українцям природний ландшафт, який вони могли використати. Річка Ірпінь відділяла Гостомель від Мощуна, і росіяни щосили намагалися переправити через неї людей і техніку, зіткнувшись з несподіваними атаками невеликих українських частин, що набігали на них, і артилерійськими ударами по їхніх понтонних мостах.
У центрі бойових дій опинився Коваленко, який всього за кілька тижнів до цього пішов стопами свого брата-близнюка Дмитра і став командиром роти 72-ї бригади. Протягом багатьох років 36-річні близнюки воювали на Донеччині. Тепер вони опинилися на протилежних околицях Києва – Роман на північному заході, Дмитро на північному сході.
Обстріли та бої на Ірпені тривали кілька днів. Вранці 6 березня російські війська нарешті у великій кількості почали пробиватися через річку. Коваленко та його солдати контратакували, кидаючи гранати та стріляючи з БМП у ближньому бою.
«Стріляйте, без зупинок!» – наказав Коваленко.
Російські ракети «град», артилерійський вогонь, мінометні обстріли, авіаудари, атаки безпілотників та обстріли з вертольотів обрушилися на їхні окопи. Російські глушилки перервали зв’язок та вивели з ладу українські безпілотники. Коваленко втратив зв’язок з рештою своєї роти, залишившись у селі за десять кілометрів на північ.
За словами Коваленка, українці продовжували боротися, не даючи росіянам пройти через цей район.
«Ти так втомлюєшся, що вночі просто непритомнієш, — сказав Коваленко. — Тебе вже не хвилюють обстріли, що б там не летіло, потрібно просто поспати годинку-другу. Вам все одно, мороз, сніг, дощ, або довкола вас бруд. Ти просто лягаєш».
«Багато хто не справлявся психологічно, — продовжив Коваленко. — Важко не зламатися. Іноді я ламав себе».
Коваленко намагався додзвонитися до артилерійських частин, щоб попросити їх відкрити вогонь і хоча б на кілька хвилин припинити постійні російські обстріли.
Але оскільки у його солдатів закінчувалися боєприпаси, він наказав їм відступити до центру села, а російські солдати йшли за ними по п’ятах. Там Коваленко та його люди перегрупувалися і з’єдналися з українськими спецназівцями, іншими військами та іноземними добровольцями, в тому числі озброєними протитанковими ракетами «Джавелін», поставленими США.
За словами високопосадовців, на той час бої протягом усього Київського фронту стали настільки інтенсивними, що протягом кількох днів українські сили навколо столиці ризикували вичерпати боєприпаси для 152-мм гармат.
За словами високопоставленого представника міністерства оборони США, Сполучені Штати озброїли Україну переносною зброєю, такою як «Стінгери» та «Джавеліни», які могли бути використані підпільним опором, якщо росіяни швидко здолають українців. Обладнання та боєприпаси для артилерії були обмежені, що змусило Сполучені Штати та їхніх союзників терміново поповнювати запаси Києва.
11 березня росіяни штурмували Мощун з усіх боків.
«Того дня я почував себе так, ніби мене вдарили молотком по голові щонайменше вісім разів, бо все падало прямо поряд з нами, — сказав Коваленко. — Більшість наших військовослужбовців отримали контузії. Багато хто потрапив під уламки. Все, що вони мали — авіація, артилерія, «гради» — все стріляло по наших окопах, щоб нас звідти вибити».
Українці ввели в село танки та досвідченіших бійців, щоб відбити натиск. Коваленка відправили до лікарні з травмою голови внаслідок вибухів, коли його люди пішли. Сльози котилися його обличчям, коли він дзвонив братові дорогою до Києва.
«Ми затримали їх», – сказав він. Він не міг повірити, що живий.
На той час росіяни зіткнулися із запеклим опором українських сил та загонів територіальної оборони у прилеглому місті Ірпінь та інших районах на захід від столиці. Не маючи змоги зламати там оборону України, росіяни вирішили зосередитися на просуванні до Києва через Мощун.
Дивлячись на кадри з дронів та тепловізорів, Сирський, який відповідав за оборону столиці, побачив ряди російської техніки на іншому березі річки Ірпінь, що вишикувались у бойовий порядок. Мощун ось-ось мав бути зламаний.
«Це був, напевно, найкритичніший момент, коли я подумав: “Ну невже так і буде?”, — згадував Сирський, — Тому що [взяти] Мощун — це означає увійти до Києва».
Частина рішення полягала в технічному диві на річці Ірпінь, яка впадає в греблю за 25 кілометрів на північ від Мощуна, а потім піднімається насосами у водосховище на Дніпрі. Совєти збудували складну систему шлюзів уздовж 160-кілометрової течії Ірпеня, щоб зробити прилеглі землі придатними для обробітку.
На початку війни українці підірвали частину греблі артилерією, щоб викликати потоп із водосховища в Ірпінь, що йде проти течії річки, як бар’єр проти росіян. За словами начальника військової розвідки Кирила Буданова, підрозділи спецназу військової розвідки України проникли в тил ворога, щоб замінувати інші ділянки греблі.
Сирський, покладаючись на широкі знання місцевого сільськогосподарського бізнесмена, якого чиновники почали називати «нирцем», сказав, що цілеспрямований вибух в одному зі шлюзів допоміг ще більше підняти рівень води навколо Мощуна.
Вибух на греблі був лише одним із прикладів того, як українці громили власну інфраструктуру, щоб створювати перешкоди для росіян, руйнуючи дороги, вибухаючи мости та руйнуючи залізничні колії.
«Вода текла і заливала росіян, а потім ми знайшли місце, де російським морським піхотинцям довелося скинути з себе спорядження і плисти, щоб залишитися в живих», — сказав Сирський.
Але пізніше, приблизно у третій тиждень березня, росіяни висадили десант на українській стороні річки біля Мощуна, за словами Вдовиченко, командира 72-ї бригади.
Він повідомив Залужному, що українським силам, можливо, доведеться відступити із села, бо вони більше не мають сил і засобів його утримувати.
«Будемо шукати сили та засоби», — відповів Залужний.
Вдовиченко змінив тактику. Він почав ротацію сил не рідше ніж раз на три дні і ввів у бій новий батальйон.
«Через щільність обстрілу та холод залишатися довше було неможливо», – сказав він.
Його війська блокували Мощун з двох сторін і почали обстрілювати сильним артилерійським вогнем місця переправи та зосередження росіян.
Українці відтіснили росіян за річку, коли наступ Москви почав руйнуватися.
У шпиталі Коваленко відповідав на дзвінки близьких загиблих солдатів. Троє командирів його взводів загинули. Багато солдатів, яких він залишив у місті за десять кілометрів на північ від Мощуна, також було вбито. Ця ціна обтяжувала його. Деякі підлеглі ставили під сумнів його рішення.
«Ти зробив усе, що міг, як вважав за потрібне, — сказав йому його брат-близнюк Дмитро. — Якби люди тебе не слухали, це інше питання. Це були абсолютно нові люди, всі просто мобілізовані, практично ніхто один одного не знав».
Виписавшись зі шпиталю, Коваленко повернувся до Мощуна, щоб забрати з окопа, де вони боролися, тіла солдатів своєї роти. Російська артилерія продовжувала обстрілювати село, змушуючи українців переховуватись серед тіл своїх товаришів. Коли стрілянина стихла, Коваленко та його люди винесли тіла по одному.
Ракетні атаки
Генерал-лейтенант Анатолій Кривоножко, голова командування «Центр» Повітряних Сил України, 24 лютого перебував на лікарняному ліжку у Києві, одужуючи від тяжкої коронавірусної інфекції. Коли перші ракети почали вражати його людей на військових аеродромах і станціях радіолокації, він витяг крапельницю з вени і викликав водія. Він був потрібний на своїй базі.
«Коронавірус, ймовірно, просто зникає в таких ситуаціях», – сказав він.
Перебуваючи в ізоляції, Кривоніжко працював віддалено та готувався до можливого нападу з боку Росії. Багато українських бойових літаків та засобів ППО були передислоковані. В результаті, коли розривалися перші ракети, росіяни часто били по порожніх місцях. Деякі літаки, за його словами, вже перебували у повітрі, коли сталися удари – ще одна тактика для порятунку флоту.
«Ми створили фальшиві цілі для наших ворогів», – згадував міністр оборони Резников.
Кривоніжко дав своїм частинам близько 90 хвилин, щоби зібратися після першого ракетного обстрілу. У деяких випадках російські ракети того ранку успішно вражали цілі. Казарма 138-ї радіотехнічної бригади була зруйнована, але 50 людей, які спали всередині, дивом залишилися живими. Сирена, яка мала попередити їх про необхідність перейти в укриття, не спрацювала.
Молодші пілоти взяли гранатомети та зайняли позиції для захисту Васильківської авіабази та її злітно-посадкової смуги, яка знаходиться приблизно за годину їзди на південь від Києва. Старші та досвідченіші пілоти вийшли вперед, щоб підняти літаки в повітря, знаючи, що ці місії, швидше за все, стануть для них останніми.
«Я б не назвав це традицією, але було правилом, що якщо була дуже небезпечна і погана місія, то старші хлопці стрибали в літаки, — сказав український льотчик-винищувач, який використовує позивний Moonfish. — Старші хлопці взяли відповідальність: “У мене вже виросли діти”».
Кривоніжко сказав, що деякі пілоти здійснювали по три-чотири літако-вильоти на день, щоб розпочати бій з російськими військами. Вони часто не робили передпольотних перевірок і злітали з укорочених злітно-посадкових смуг, які були розбомблені, а потім за ніч відновлювалися. Той факт, що Україна взагалі дає відсіч, здається, здивував росіян і змусив їх змінити модель поведінки, сказав Кривоніжко, зазначивши, що після перших хвиль в Україну літало менше російських літаків, і натомість Москва почала використовувати більше своїх обмежених запасів високоточної зброї.
«Всі, особливо Росія, вважали, що наша ППО протримається лише кілька днів, – сказав підполковник Денис Смажний, головний спеціаліст навчального відділу зенітно-ракетних військ. – Якщо не кілька годин».
На землі українські підрозділи ППО стріляли по російських цілях і одразу ж переходили на інші позиції, що дозволило їм протриматися довше, ніж багато хто очікував, навіть незважаючи на те, що вони боролися з великими російськими перешкодами. Полковник Юрій Перепелиця, командир 138-ї радіотехнічної бригади, сказав, що його війська ніколи не мали перебувати в радіусі дії російської артилерії, але іноді вони діяли в межах 16 кілометрів від лінії фронту.
«Ми порушили всі доктрини, – сказав він. – Але наражаючи себе на ризик, ми збільшували свої шанси на знищення цілей».
ППО залишалися головною ціллю росіян, і Перепелиця постійно переймався тим, що диверсанти можуть розкрити його місцезнаходження.
Співробітники СБУ, головної служби внутрішньої безпеки України, кажуть, що українські колабораціоністи позначали деякі місця фарбою, яку було видно вночі – сигнал для нанесення авіаударів. В інших випадках вони надсилали кодовані повідомлення з координатами своїм російським кураторам. Текст із червоними кольорами означав об’єкт громадянської інфраструктури. Зелені квіти означали військовий об’єкт. За словами чиновників, текстові повідомлення підписувалися як від «бабусі».
Українські винищувачі, що літали протягом перших кількох днів після вторгнення, стали символами запеклого опору, який продовжувався, та відіграли ключову роль у стримуванні російського наступу.
«Росіянам сказали, що там не буде жодних систем ППО, – сказав Перепелиця. – Вони нахабно увійшли до (нашого) повітряного простору, і ми їх знищували».
Стали на шляху Росії
Поки його товариші намагалися зупинити росіян на захід від Києва, полковник Леонід Хода, командир 1-ї танкової бригади України, проводив мобілізацію у Гончарівському, на північний схід від столиці.
На той час, коли вранці 24 лютого перша російська ракета вдарила по його базі, Хода підготувався до гіршого. Він перевіз боєприпаси, паливо та продовольство до замаскованих безпечних районів і розосередив свої війська за межами бази в полі. Він обговорював зі своїми помічниками, як вислизнути та сформувати підпільний опір. Він готувався до останнього прощання із дружиною.
За кілька годин після початку війни здавалося, що сталося найгірше.
Російські війська, чисельність яких зрештою мала скласти близько 30 000 осіб, переходили кордон із трьох напрямків у бік північного українського міста Чернігова. Їхній план, за словами українських чиновників, полягав у тому, щоб швидко взяти місто з населенням 280 тисяч осіб і протягом трьох днів просунутися на південь уздовж східного берега Дніпра до Києва. Разом із силами, що висадилися у Гостомелі та наступали з заходу від столиці, вони мали сформувати кліщовий рух на Київ.
Між російськими військами та східним флангом столиці стояв Хода, його бригада налічувала близько 2 000 солдатів.
«Психологічно важко змиритися, коли чуєш, що йде колона із 10 танками. Інша колона йде із 30 бронетранспортерами. За ними йде ще одна колона з 12 БМП, – сказав Хода. – Це були такі хвилі».
Хода покинув базу і помчав на північ, до Чернігова, щоб створити передовий командний пункт. Очікуючи біля шосе на північ від міста, його підрозділи влаштували засідку та знищили першу російську колону, обстрілявши її з артилерії з такої близької відстані, що росіяни не встигли зреагувати. Друга російська колона була знищена так само.
Атака зупинила сили, що наступають, і дала українцям критично важливий час для зведення оборонних споруд і збору власних військ.
У наступні п’ять тижнів українці боролися з росіянами, що відіграло вирішальну роль у запобіганні «блискавичному удару» Москви по українській столиці.
Українці намагалися загнати масу російських військ на вузькі ділянки місцевості – ґрунтові непрохідні дороги, що відтанули, поля чи болота, які затягували машини та змушували витрачати більше палива. Транспортні засоби, що залишалися на асфальті, ставали мішенню для українських військ, що швидко пересувалися. Мости та переправи мінувалися та блокувалися.
«Ми змушували їх їхати певними маршрутами, де потім підривали їх та відрізали», – сказав генерал-майор Віктор Ніколюк, командувач українськими військами на півночі країни.
Ця стратегія викликала захоплені вигуки у Пентагоні.
«На підході було близько 30 батальйонних тактичних груп. Їх зупинила одна українська бригада. Я не знаю, хто був цим командиром, але він зупинив їх на їхньому шляху», – сказав пізніше генерал Марк Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів.
«Вони не могли зійти з дороги. Їхні молодші офіцери не виявляли жодної ініціативи, – сказав Міллі про росіян – Цей хлопець (український генерал Ніколюк) був як пила, що дзижчить, просто пережовував їх».
За словами Ніколюка, старий радянський спосіб ведення війни, при якому командири давали офіцерам мало волі у прийнятті рішень і прагнули приголомшити супротивника, спрямовуючи на нього величезні маси військ, залишається російським фірмовим знаком.
«Ми вбивали двох-трьох людей, а потім на їхнє місце приходили інші. Перші ще лежать, а ці хлопці наступають, – сказав він. – Це просто 1941 рік, коли життя особового складу нічого не означає для командирів».
«Проблема [також] у тому, що вони самовпевнені. Вони гадають, що Україна маленька. Ми їх просто переграємо (як вони думали), – продовжив він. – Ми пройдемо з танками, і все».
З українського боку командири, які керували військами на сході країни з 2014 року, дізналися від західних партнерів про те, як передати повноваження щодо прийняття рішень вниз по ланцюжку командування та забезпечити, щоб офіцери нижчої ланки знали, що вони мають діяти на основі того, що відбувається на даний момент, без опори на штаб.
Ініціативу, у будь-якому разі, мали офіцери. Як і на захід від Києва, росіяни повністю заглушили українські комунікаційні та супутникові мережі, залишивши Ходу та інших без зв’язку із солдатами на передовій. Українські командири переміщалися до позицій своїх військ, щоб спілкуватися та віддавати накази.
«Військові комунікації були повністю паралізовані, – сказав Хода, зазначивши, що його сили також спиралися на місцеве населення. – Нам довелося працювати через інформаторів. Я не збираюся викладати всі карти на стіл, але ми знали з 95% точністю навіть незначні їхні переміщення за допомогою інших засобів. Це все повідомляли нам місцеві мешканці».
Українська воля до боротьби всупереч усьому була продемонстрована на пагорбі на північний схід від Чернігова, з якого відкривався чудовий краєвид на місто та околиці.
«Тримайте цей хребет», – сказав Хода, він наказав бійцям, бо інакше Чернігів матиме росіян «як на долоні».
Протягом кількох днів українські бійці захищали вершину пагорба, незважаючи на жорстокі російські обстріли з танків, реактивних систем залпового вогню та, зрештою, фугасних бомб ФАБ-500, які зруйнували більшу частину пагорба, сказав Ніколюк. Майже всі українці там загинули і були знайдені згодом у братській могилі з хрестом на вершині, сказав Ніколюк, але вони не здалися.
«Ти розумієш, що люди готові захищати те, що їм належить, і шляху назад немає, – сказав Ніколюк. – Коли ти це бачиш, ти розумієш, що в тебе вже немає морального права діяти по-іншому».
Багато хто з загиблих входив до складу сил територіальної оборони України – добровольців, які записувалися тисячами у перші дні війни. Хоча більшість із них були недосвідченими бійцями, вони взяли на себе найважливіші та небезпечні ролі, забезпечуючи критично важливу додаткову силу.
Через шість місяців Україна втратила загалом близько 9 000 військовослужбовців і понад 7 000 військовослужбовців зникли безвісти, згідно з офіційними заявами України, хоча цифри можуть бути й вищими. Росія втратила понад 15 000 військовослужбовців, згідно з коментарями, зробленими наприкінці липня главою ЦРУ, який сказав, що важко насправді встановити точну кількість.
Хода сказав, що рішення Зеленського залишитися в Києві підштовхнуло війська: “Уявіть собі, що йде війна, а вам кажуть, що президент кудись втік… це деморалізує”.
Спочатку російські ВПС домінували у небі над Черніговом. Тільки в середині березня бригада Ходи отримала від США та європейських союзників переносні зенітні ракети «Містраль» та «Стінгер», що нарешті дозволило їм збивати російські літаки, сказав він.
Завдяки грубій силі та чисельності, росіянам на той час вдалося прорватися на південь Чернігова та майже оточити місто. До бою приєдналася 58-та мотопіхотна бригада України, яка висунулася на південь від міста на допомогу 1-й танковій бригаді.
Кульмінацією боїв стало село Лукашівка.
«Росіяни зібрали цілу батальйонну тактичну групу чисельністю близько 750 осіб і складували боєприпаси між білими стінами старої православної церкви», – сказав Хода.
Російська бронетехніка наповнила поселення – близько семи танків, 19 бойових машин піхоти та 12 або 13 бронетранспортерів, а також вантажівки, сказав він.
Якби українці не відбили Лукашівку, вони ризикували втратити останню «дорогу життя» до Чернігова та Чернігів.
Але рішення Росії про масове запровадження військ було помилкою. За словами Ходи, від сіл, які утримують українці, Лукашівку відокремлювали відкриті поля та сплетіння крихітних струмків, внаслідок чого росіяни виявилися незахищеними.
«Використовуючи невеликі групи, ми вийшли і знищили один-два танки, одну бойову машину піхоти, кілька людей особового складу – і просто помалу почали переривати їхню логістику», – сказав Ніколюк.
Решту зробила артилерія. Більшість російської техніки було спалено.
У той момент, сказав Хода, він уже знав, що росіяни зазнають поразки. Вони втратили надто багато людей, танків та бойових машин – і вони вже не мали достатніх сил для наступу на саме місто Чернігів. Їхня логістика була ускладнена контратаками, часом і відстанню.
Але на той час росіяни вже досягли східної околиці Києва іншим шляхом.
Новий гамбіт Росії
Це було зухвало – і водночас безглуздо.
До середини березня, коли їхні сили по обидва боки від Києва вже не справлялися, Росія зробила новий гамбіт, спрямувавши колону танків шляхом 350 кілометрів від російського кордону на захід через центр України. Коли збита в купу колона наблизилася до околиці столиці, українці завдали удару, влаштувавши засідку і обстрілявши танки з артилерії.
Дев’ятнадцять машин було знищено, а близько 48 відступили, повідомив пізніше командир батальйону 72-ї бригади. На кадрах з безпілотника, опублікованих українцями, видно, як 20 російських танків намагаються розвернутися у багнюці біля шосе, тоді як колона відступає. У перехопленій розмові, оприлюдненій українцями, російський солдат повідомив про численні втрати, включаючи командира полку.
Удару росіянам було завдано і протягом кількох тижнів боїв батальйоном Дмитра Коваленка в селах уздовж східної околиці Києва.
Під час бою Коваленко згадував слова свого покійного діда, який пережив штучний голод, влаштований Йосипом сталіним в Україні у 1930-х роках, та служив у радянській армії під час Другої світової війни: Ніколи не довіряйте російським чи комуністам.
«Вони принесли багато страждань моїй сім’ї, – сказав він. – Тепер я їх ненавиджу».
Після танкової катастрофи росіяни не змогли перегрупуватися і так і не почали великого наступу на східну околицю столиці. У міру того, як йшли дні, українські командири, які стежили за російськими комунікаціями, почали чути зміни в тоні ворожих солдатів. Те, що раніше було ентузіазмом, перетворилося на паніку та розчарування. Київ тримався, а російські втрати зростали.
Росія оцінила свої втрати та наприкінці березня оголосила, що її війська будуть перенацілені на східну Україну. За кілька днів вони почали відступати.
«Вони раптом зібралися одного дня і пішли», – сказав Коваленко, який святкував це разом зі своїм братом-близнюком Романом.
«Передусім їх змусили це зробити люди, які встали один за одного і сказали: “Ні, ми не здамося”, – сказав Роман. – Це була сила їхнього духу».
Рятуючи Київ, Україна захистила свою незалежність як суверенної держави. Але Росія оскаржуватиме кордони цієї держави на другому, більш деморалізованому етапі війни на півдні та сході країни.
Почуття, що таке смерть
4 квітня Зеленський вирушив до Бучі, передмістя Києва, де українська влада виявила 458 тіл. Понад 400 із них мали сліди пострілів, тортур чи ударів палицями.
Щодня протягом попередніх шести тижнів Зеленському доповідали про кількість загиблих та поранених, про сім’ї, розділені та розсіяні країною та Європою.
Хоча він відвідував війська, не спав під звуки нічних артилерійських обстрілів та авіаударів і зазнавав загрози власнму життю, переважно він перебував у президентському кабінеті.
Солдати сиділи на підлозі у всіх численних коридорах. Біля вікон стояли снайпери. Зеленський звик до цього, сказав він, але ніщо не потрясло його так сильно, як візит до Бучі.
«Те почуття, що це і є смерть – коли тиша і мовчання, і нічого живого не залишилося», – згадував він.
На вулицях лежали трупи. Будинки були спалені. Чиновники показували йому тіла людей, які зазнали жахливих знущань.
«Це почуття лякає, – сказав він. – Все зруйновано, і що тепер? Так може бути скрізь. Ось що вони творять».
За його словами, до Бучі він був настільки захоплений спробами отримати більше зброї, затвердженням рішень на полі бою та переговорами з іноземними лідерами, що не міг повністю обміркувати те, що було втрачено внаслідок перемоги під Києвом.
«Настає момент усвідомлення, – продовжував Зеленський, – того, що відбувається, того, що вони зробили, тієї незворотності, що повернутися назад неможливо».
Поранені, зниклі безвісти чи вбиті
До червня Роман і Дмитро Коваленки перебували на сході країни, у вугледобувному регіоні Донбасу, де Росія розв’язала артилерійську війну, що нагадує битви Першої світової війни, внаслідок чого українські солдати, які поступаються в кількості озброєнь, благали надати їм більш сучасну західну зброю.
За півтора місяці понад дві третини роти Дмитра було поранено, зникли безвісти або загинули – більшість тих, хто вижив, отримали травматичні пошкодження мозку.
Дмитро відвідав позицію свого брата і побачив, як Роман теж страждає, надягаючи навушники, щоб пом’якшити звуки вибухів.
Через кілька днів Роман повернувся до шпиталю, де й залишався доти, доки нещодавно знову не повернувся до ладу.
На початку цього місяця Дмитро зібрав речі, щоб повернутися на східний фронт, провівши кілька днів під Києвом із батьками та 10-річним сином. Його син розуміє, куди він їде.
Дмитро каже, що йому важко попрощатися із рідними:
«Я говорю, що все добре, що я скоро повернуся. Просто чекайте».
У підготовці цього звіту взяли участь кореспонденти The Washington Post Девід Л. Стерн, Ліз Слай та Джон Хадсон у Києві; Лавдей Морріс у Слов’янську, Україна; Сударсан Рагхаван у Мощуні; Марія Інюшина у Ризі, Латвія; та Карен ДеЯнг у Вашингтоні».
