Ще одна кривава пляма на «зерновій угоді» (фото)
Шокований, як і всі, звісткою про загибель Олексія та Раїси Вадатурських.
Добре знав Олексія Опанасовича як сильну духом людину. З неймовірними енергією та працелюбністю. Підтримував його в усіх ініціативах в обох його наймирніших професіях — і як хлібороба, і як суднобудівника. Головне для Вадатурського було, коли Україна і сама з хлібом, і має ще й чим світ годувати як справжня житниця.
Вбивство цього подружжя не просто жахливе, а ще й символічне. Це ще одна кривава пляма, якою росія окропила так звану “зернову угоду” невдовзі після обстрілу порту в Одесі.
Україна буде з хлібом, наша земля нагодує українців і весь світ. А ворог знайде собі тут могилу. Нелюди, які прийшли на нашу землю з мечем, від нього ж і загинуть, — як сказано в Писанні.
Вічна пам’ять Олексію та Раїсі. Співчуття рідним та близьким.
Убивство Олексія Вадатурського – це не просто результат масового терору проти мирного населення Миколаєва. Хоча минула доба була рекордною за масштабом рашистської терористичної атаки на місто, яке ворог атакує з незмінною дикістю і злобою. Але серед інших обстрілів цей акт терору мав цілком спрямований і персоніфікований характер. Били високоточною зброєю не просто в будинок бізнесмена й мецената, а саме в ту частину, де знаходилася спальня. Загинули обоє членів подружжя. Очевидно, що сам Олексій Опанасович належить до людей, яких особливо ненавидить московська наволоч.
Справжній, а не фальшивий Герой України. Найперше, людина, яка зробила дуже багато для економічного зростання та аграрного розвитку України, але при тому він завжди мав патріотичні настрої, підтримував національні ініціативи президентів Ющенка й Порошенка, багато чим допомагав Українській Армії. Його сина в 2012 році пресингували регіонали та персонально Іванющенко, прагнучи захопити бізнес. Але родина вистояла проти тиску, а син Андрій, який є співвласником бізнесу, в 2014 році переміг на виборах та був депутатом фракції Блоку Петра Порошенка, визнаний одним із найефективніших депутатів.
Але, вочевидь, навіть не це стало основною причиною цього терористичного акту проти видатного українця. пуйлу під тиском (імовірно, що найперше з Китаю) довелося погодитися на підписання “зернової угоди”, але він усіма силами старається зірвати її виконання. Вбивство найпотужнішого учасника зернового ринку (власник компанії “Нібулон”) у мріях нелюдів могло б дестабілізувати процес в Україні, а постійні обстріли не лише Миколаєва, але й Одещини (сьогодні черговий приліт неподалік Одеси), мали б знизити потік суден ззовні. Нічого у ботексного карлика не вийде. Але жертвами його злоби стають дійсно видатні українці.
Кілька висловлювань Олексія Вадатурського:
«Мій бізнес – це доказ можливостей простої людини і того, що якщо хочеш, то можеш зробити велику справу».
«Напевно, це пережитки минулого, але я вихований в Україні, тож хотів би жити і працювати тут. Я – патріот і Герой України, і як Герой України я не зміг би фінансувати виробництво в інших країнах світу».
«Мені часто говорять: “Ти ж можеш сховати 20–30 мільйонів гривень і не сплатити з них податки”. А я відповідаю: “Який сенс мені це робити, якщо ми вже вклали в економіку $2 мільярди? Я не готовий ризикувати всім – бізнесом, життям 7000 співробітників. Як я можу собі це дозволити?”».
«Чим складніше завдання, тим спокійніше я себе почуваю. Спокій впливає на людей краще, ніж мат і крик. Коли ти не кричиш і спокійний, можеш приймати правильні рішення. Емоції принижують людей навколо та вибивають тебе з колії».
«Я хочу зробити все, щоб українцям жилося краще, і Україна була не країною біля моря, а морською країною в усіх сенсах».
Хай земля буде пухом, і Царство Небесне справжньому українцю. Вічна пам’ять.
Машина Андрія здіймала суцільну куряву, тому я їхав трохи зліва, по зустрічці. Пил Миколаївщини був якимось особливим – надокучливим, чіпким, терпким на смак і абсолютно невблаганним.
Я міг би відпустити Андрія вперед, але не волів цього робити. Я міг би зачинити вікна і увімкнути кондиціонер, що вмить би прибрав південну спеку з моїх пульсуючих скронь, але опущені вікна мене заспокоювали.
Так я чув небо.
Звісно, лінія фронту була далеко зліва, але чути тишу неба і не перепитувати себе, чи тобі, бува, чогось не здалося – безцінне.
Ми йшли швидко, наскільки це нам дозволяли наші підвіски і вантаж у моєму пікапі. Дороги тут, відверто скажемо, лайно собаче, притрушене козячими кізяками. Ще й коти обісцяли.
В певний момент на горизонті з‘явився силует фури, і кілька хвилин ми її повільно наздоганяли. Вона була більше схожа на якусь пекельну колісницю, таку хмару куряви утворювала.
«Н…і…б…у…л…о…н» – повільно, по літерах прочитав я, коли ми пішли на обгін.
– Це ж зерновоз, – майнуло в голові. – жнива…
Нібулон повільно відставав у дзеркалі заднього виду, але в цілому намагався тримати наш темп. Свідомо чи підсвідомо. Пройшли блок-пост. Фура позаду. Набираємо швидкість. Мчимо. Зерновоз не відстає. Починається змійка – гори землі, насипані обабіч дороги і на її смуги, що мали б змусити зменшувати швидкість. Ми давно навчилися їх проходити впритул, по краю, в сантиметрі, хоча подекуди це важко робити. Особливо на вантаженому високому пікапі, який на таких перекиданнях кермом смикає з боку в бік, як ляльку.
– Красунчик, я тобою пишаюся, – захрипіла рація голосом Андрія.
Я про себе усміхнувся. Це ж він побачив, що я зміг провести машину змійкою за ним, не втрачаючи темп. Куди тим лосіним тестам євронкап…
Але, насправді, красунчиком був не я. Андрій через хмару пилу за своїм авто не бачив, як водій нібулона пройшов ту перешкоду. З нашою ж швидкістю, з причепом.
Мабуть, коли ти водій зерновозу на півдні недалеко від лінії фронту, у тебе немає особливого вибору, аніж водити величезну фуру, ніби ти танцюрист у фігурному катанні з палаючими кільцями і тиграми навколо. Так, наче фронт і блок-пости існували тут завжди, з першого дня отримання тобою категорії ЦеЄ.
Це все сталося вчора. Нібулон.
А сьогодні я дізнався, що Олексій Вадатурський – очільник агрогіганта – загинув під час обстрілу у власному будинку в Миколаєві. Який він не полишав і продовжував виконувати свою роботу.
Ми не були знайомі. Але мені чомусь згадався той «танцюючий» зерновоз. Десь тут є зв‘язок. Між Вадатурським у Миколаєві і відчайдухами за кермом авт його компанії.
Не можу висловити нічого, крім поваги.
Олексію безмежного жовтого поля і неба блакиті.
Думаю, Ваша справа житиме.
Переможемо.
P.S. Андрій Вадатурський, щирі співчуття.
