Тринадцяті воїни, дякую!
Обурення реакцією Генштабу на вкид про нібито заборону пересування військовозобов’язаним переріс в обурення словами конгресвумен Вікторії Спартц про те, що Україна недостатньо мобілізована для війни. Мережі збурені. Та хто вона така? Як вона сміє нам вказувати як воювати, замість мовчки надавати Джавеліни і ХІМАРСи? 13-ті воїни (тобто ті, яких в тилу має бути 13, аби я дивовижно проводив час на фронті) гучно збурилися, що хтось підставив під сумнів, ніби їхня звичка до 8-годинного робочого дня з двома вихідними і до вільного пересування, де заманеться, недоречні у військовий час.
Гадаєте, я буду обурюватися? У жодному разі. Я хочу щиро подякувати 13-м воїнам. За те, що вчасно позбавили мене надмірних ілюзій. Тепер я точно знаю, що все буде так.
По-перше, війна триватиме довго. Єдине, що зараз здатне змінити хід війни, – це надання військової допомоги союзниками, але ми самі крутимо їм дулі і збурюємося, коли нам тонко натякають, що варто б, наприклад, аби на війну працювали не 25% населення (всіх – силовиків, волонтерів, тих, хто допомагають волонтерам), а хоча б 50%. Що варто б, наприклад, ставити питання владі, де літня форма військових?
У союзників свої інтереси. Вони і без нас незалежних жили сторіччями. Так що…
По-друге, сидіти в ЗСУ мені доведеться до самого кінця війни. Не буде так, як було за Порошенка, коли мобілізованих у 2014-му дембельнули через рік. Буде так, що дембель обіцятимуть, але час пересуватимуть, пересуватимуть… Ну, бо що робити в армії немотивованим особам? Ну так, аби я сидів на фронті, у тилу має бути 13 здорових рил. Бо «а чого вони всіх, хто бажає, не призвуть?» Або бо «поки ви захищаєте Україну на фронті, ми захищаємо її в тилу, сплачуючи податки!». Без жартів, це мені таке написали. Щоправда, я теж платив податки до мобілізації, а в армію пішов, бо існує така штука як громадський обов’язок захищати свою країну. Очевидно, не для всіх існує, лише для тих, хто не відмовляється.
Коротше, не для того мама квіточку ростила. Що поробиш? Суспільство до масової мобілізації не готове. З цим треба жити.
А ми? Ну, це ж було наше особисте рішення – на війну піти? Ну нас же годують і зарплатню платять? Таке мені теж заявили.
Звідси витікає по-третє. Оце все «Віримо в ЗСУ» і подібна реклама на вулицях не більше, ніж грандіозне лицемірство. Гарантію даю, 13-ті воїни нам ще заявлять «я вас туди не посилав» і «треба ще розібратися, як ви там воювали». Коли ми вийдемо на дембель, то швидко зрозуміємо, що нікому ми не потрібні крім тих, кого і так гарно знаємо. Однополчан. Волонтерів. Тих, хто нам допомагає вже.
Це не погано і не гарно. Це реальність, з якою треба буде жити.
Який висновок? Та ніякий. Так, то правда. Не буває армій більших за 5% населення. Так, всіх не призвеш. Так, є особи, які хочуть служити, а їх не беруть. Поки що. Так, хтось має давати добавлену вартість і платити податки. Так, нарешті. У Другу Світову війну в блокованій нацистами Британії теж працювали паби і ресторани. Нічого нового, все вже було.
Все це правда. Але ця правда ніяк не відміняє правди описаної вище.
І що? Та нічого. Очевидно, більшість солдат ЗСУ навіть після усвідомлення цієї правди залишаться у війську. Бо Батьківщину, чорт забирай, треба захищати попри те, що велика з/п не потрібна мертвим. Так, зрештою. Нас годують, одягають (хто завгодно, крім Міністерства оборони), нам платять зарплатню.
От повторимо собі це все кілька разів і підемо далі виконувати службові обов’язки. Не ставлячи ідіотських питань на кшталт «Скільки це все ще триватиме?». Для нас – без обмеження. Бо як же можна забирати з тилу 13-х воїнів?
А після війни… А після війни майбутнє формуватимуть ті, хто війну переживе. 13-х воїнів серед переживших буде критична більшість. І це теж правда.
З цим і будемо жити. Дякую, 13-ті воїни! Дякую, що вчасно позбавили ілюзій.
