Історія без моралі та щасливого кінця

Іван Костенко

Не люблю розповідати військові історії, цю все ж таки розповім.

Було якось одне невеличке село на Донбасі, яке було нікому не цікаве, але через нього, на жаль, пролягала дорога, що йшла на Волноваху, за яку на той момент точились бої. Щось близько тижня, не пам’ятаю точно, та й не важливо мені тоді було рахування днів, ми тримали оборону, не пропускаючи руських. В селі не було електроенергії та води, оскільки колодязів не було, а без електрики водогін не працює. В селі не було їжі, бо непрацюючий магазин рознесло артою. Взагалі весь цей час село рівняли (в прямому значенні цього слова) артою та час від часу пробували штурмувати. Отже село без води, без їжі, під постійними обстрілами та штурмами.

Весь цей час ми казали місцевим, щоб вони виїжджали, поки є можливість, що не має сенсу тут сидіти, що в нас не має можливості забезпечувати їм їжу та воду і надавати медичну допомогу, не кажучи вже про безпеку. Але кожного разу вони не могли виїхати з села, бо в них знаходились якісь дуже поважні причини залишатися в селі. Без води, без їжі, без цигарок і під постійними обстрілами.

В один із днів руські пішли на штурм, і їх було занадто багато для того, щоб силами нашого підрозділу їх відбити, і після бою нам довелось відійти. Але історія не про це.

Коли руські війська змогли зайти в село, вони боялися, що ми ще десь є, і під час зачистки села закидали підвал місцевої школи гранатами, де якраз і переховувались місцеві мешканці разом із дітьми. Бо в них завжди була причина, через яку вони «не могли» виїхати з села.

Ось така історія без моралі, та щасливого кінця.

Автори