Табу на страшні слова

Юрій Гудименко

Я тут помітив, що багато людей у спілкуванні замінююють слово «війна» на евфемізми:

«– …Коли _це все_ розпочалося…»
«– …Після того, як _ця хрінь_ закінчиться…»
«– …Після _цих подій_…»

І так далі.

Спочатку це мене відверто бісило. Ну після яких, нах*й, «цих подій»? «Ці події» – це війна. Називайте її як хочете – «велика війна», «друга фаза війни», «повномасштабна війна», «люта війна», але згадуйте це слово, врешті-решт, бо заїбали.

Але потім я зрозумів.

Це просто страх. Людям страшно, а страх – це нормальна реакція на жахливі події. Тому українці почали на підсвідомому рівні табуювати слово «війна».

Табу на слова – це не щось нове. Ви називаєте ведмедя ведмедем, тому що справжня назва ведмедя у наших пращурів була табу. Люди боялися, що вони призвуть страшну істоту, назвавши її справжнім ім‘ям, тому називали її евфемізмом: «той, хто їсть мед», «медвідь», яке з часом у результаті процесу метатези перетворилося на «ведмідь».

Аналогічний процес відбувався і з іншими страшними словами. Просто згадайте, скільки евфемізмів до слова «померти» ви знаєте. «Двинути коні», «заснути вічним сном» і все таке. І вже точно ви всі знаєте найбільш відомий приклад табу на слово. «Той-Кого-Не-Можна-Називати» у всесвіті Гарі Потера.

Але до біса все це.

Називайте речі своїми іменами. Називайте війну війною. Не бійтеся цього слова. Слово – це просто звук, а війна вже тут. Вона вже прийшла, і цього не змінити.

Називайте війну війною. Не ховайтеся від правди, якою б вона не була. Бо щоб війна не прийшла знову, недостатньо не називати її ім‘я. Щоб війна не прийшла знову, потрібно буде дуже багато зробити. Потрібно буде зробити так, щоб армія була завжди найсильнішою і найсучаснішою на континенті, щоб у нас була далекобійна зброя, щоб український солдат ніколи і ні в чому не мав потреби. Ось тоді війна не прийде. Тоді і тільки тоді.

Війни не буде тільки тоді, коли ворог буде боятися вимовити слово «українець».
Щоб не накликати.

Автори