Фатальна помилка
Найбільша проблема російської культури в тому, що вона показує свиномордих людьми. Так, не без Герасима і Раскольнікова, але, в цілому, читаєш “Войну і Мір” і тобі здається, в Лаптєстані живуть люди.
Це фатальна помилка. І ця помилка із покоління в покоління коштує українцям мільйонів життів. Як тільки одне покоління забуває, хто нищив їхніх батьків, приходять пушкіністи і нищать вже їхніх дітей. І так раз за разом: обдурили – знищили, обдурили – знищили.
Зараз, ціною тисяч жертв, захисники України дають нам унікальний шанс розірвати прокляте замкнене коло і викинути брехню, що пушкіністи – люди, на смітник історії. Ми не можемо продовжувати дурити наших дітей, що нація вбивць і гвалтівників бачить сни Вєри Павловни чи переживає, коли топить собак.
Заради пам’яті страчених поколінь ми не можемо профукати цей історичний шанс. Московська культура має бути страчена, як страчені московитами мученики Бучі. Знищена, як знищений окупантами Маріуполь. Бо культура – найстрашніша зброя московитів. Вона робить із українців рускіх і відправляє вбивати своїх.
Щодо закликів “скасувати російську армію, а не російські книги”.
Якби не російська армія – російські книги мало кому у світі були б потрібні.
Українці читали б “руською мовою” (бо назву “Русь” ніхто б не вкрав). Казахи – казахською. Литовці – литовською, латиши – латишською, естонці – естонською. Молдавани – румунською, таджики – на фарсі. Вірмени й азербайджанці – кожен своєю. Білоруси, врешті-решт, – білоруською.
А що там напишуть представники воді, мордви й мері – цікавило б світ не більше, аніж література Ботсвани чи Парагваю (з усією до них повагою).
Не було б у провідних світових університетах кафедр “русистики” (хіба що славістики в цілому). Культурне середовище захоплювалося б видатним українським композитором Петром Чайковським та його польским колегою Михайлом Глінкою. Ніхто б не намагався зрозуміти “загадкову російську душу” – хіба що в загальній черзі, одразу після загадкової мадьярської та не менш загадкової хорватської.
Те, що називають “високою російською культурою”, – суто імперський продукт, який ніколи б не з’явився, якби не триста років зовнішньої експансії (читай: збройної агресії). І так: в Пушкіні та Толстому, власне, нічого поганого немає. Окрім одного: їх завжди приносять завойованим народам на багнетах.
