Росія втратила Харків. І фізично, і мізки його мешканців

Олена Кудренко

Життя на Харківщині – це як та сама російська рулетка в плані прильотів російських ракет з однієї сторони. І важке, але поступове та беззаперечне відсунення російської орди до її кордонів. Тим самим ми захищаємо велику територію за нашими спинами.

Час від часу росіяни відпрацьовують по нас то Піонами, то Іскандерами, ми живемо наче на острівках нестійкої безпеки, а місцями ми зруйновані вщент.

Ми відновлюємо роботу, відкриваємо метро та магазини, кав’ярні та СТО, але наші люди гинуть просто на вулицях, особливо цими днями.

Ми вперто доводимо, що Харків – це наче й місто з ярликом проросійськості (ключовий наголос – БУЛО), але СТАЛО містом, на підступах до якого залишилися нескінченні кілометрові колони спаленої російської техніки з самих перших днів повномасштабного наступу.

Це твердий кулак, що вдарив “другу армію світу” по морді і досі нещадно її б’є.

Росія тут не відступає самостійно, бо начебто в неї такий план і був, – тут її саме відганяють. Як відігнали на Сумщині, Чернігівщині, Київщині. І нехай не фантазують, що то вони самі так вирішили.

Я сьогодні купувала карасів на місцевому ринку (вибачте за побутові подробиці) в заядлого рибалки, депутата ОПЗЖ, до речі.

– Навіть я, – каже, – після 2014-го ще думав, якось воно можна співпрацювати з Росією. Але після четвертої ранку 24 лютого ми тут ВСІ враз стали нацистами для Росії…
– Тож дійшло?
– Дійшло. Всі, як один…

Росія втратила Харків. І фізично, і мізки його мешканців. І якщо в майбутньому тут знову спробують взяти позиції якісь мураєви чи бойки, чи якась баба заскиглить про те, що “у мєня в Курскє всє родствєннікі, вот там жизнь, а у нас всє в этай Українє как всєгда. Нє то, что у людєй…”, то знайдуться не тільки ті, хто дасть ляпаса. Але й ті, хто заїде з ноги по агітатору чи претенденту на побудову якогось “русского міра” в тепер уже місті-герої.

 

На фото: мурал під стінами Української інженерно-педагогічної академії.

Автори