Не забувайте про війну. Бо вона не забуває про вас
Момент, коли мені було страшніше за все на цій війні: в Ірпені на «Жирафі» вночі, втікаючи від обстрілу, я залетів у наш підвал і на останній сходинці у темряві наступив на триногу собаку, яка заволала так, що я, мабуть, посивів ще на якійсь відсоток.
Момент, за який мені страшно зараз: те, що війна стане непомітною.
Зараз війна відповзає туди, де майже немає зв‘язку. Там, де не працює 4G, там, де на відміну від Києва чи Харкова не живуть мільйони людей. Там, де немає часу на відео обстрілів, там, де соцмережі є лише інколи і ефемерно. Там, куди не доїде зірковий десант, щоб зробити пару селфачів, які мають підвищити шанси на переобрання.
Війна відходить на другий план для тих, хто повертається у понівечені міста і намагається облаштувати своє життя наново. Я не засуджую і вам не раджу – я констатую.
Війна відходить, відповзає нібито у тінь. Це відбувається поступово – але це відбувається. Під розповіді про те, що війна закінчиться от-от.
Але вона не закінчиться от-от.
Попереду ще багато всього. Багато руйнувань. Багато смертей. Багато номерів, які ніколи не візьмуть слухавку. Багато пожеж, багато крові і багато днів і місяців боїв. Будуть палати танки і буде палати степ. Будуть горіти ворожі кораблі і душі українських солдатів. Буде все. Буде багато всього.
Ми, звичайно, переможемо. Це зрозуміло і нам, і всьому світу.
Але буде важко. Вже важко. Війна намагається сховатися, зменшитися, але стати ще більш лютою, ніж була до цього. Війна мерзенна. Війна підступна. Війна голодна.
Не забувайте про війну. Навіть якщо у вашому місті сьогодні тихо. Бо вона не забула про вас. Вона вишкірюється уламками домівок Чернігова, світиться очима Бучі, шкребе кігтями «Азовсталі». Війна тут. Війна поряд.
Не забувайте про війну. Бо вона не забуває про вас.
