За спиною – цілий Харків. За спиною – вся Україна
Ми летіли по Московському проспекту з абсолютно непристойною для Харкова швидкістю і відчутно нервували. Лікар не брав слухавку. Я набирав і набирав, але абонент був невблаганним. Часу було обмаль.
Ми привезли купу гуманітарки і великий джип на один із підрозділів, розкидали то все по місту та ризикували не встигнути до комендантської години.
«Лікар готується до операції. Там їх усього двоє. Вантаж зустріне сам завідувач відділення, професор», – прочитав я в чаті від координаторки цінних пакунків із ліками для прифронтового міста і подумки погодився з тим, що в Харкові нині руки хірургів на вагу золота. Власне, для його рук ці ліки і прибули.
На територію інституту загальної та невідкладної хірургії ми влітали зі свистом шин під гучну канонаду нашої артилерії. Інстинктивно напружились, але… дивно це писати, на душі стало спокійніше. Я не знаю, чи це вже ПТСР, однак мені особисто не вистачало звуків, які переводять весь світ у бінарну систему – чорне і біле, добро і зло, життя або смерть, людина або росіянин. Це радість не від вибухів як таких, а від того, що я наживо чую, як наші б’ють окупантів, й лишається «… одна сира земля» ©.
Зупинившись прямо біля приймального відділення, побачили, як до машини дійсно підбігає цілий професор і цілий завідувач відділення в одній особі. Живі, але стурбовані очі. Видно, що давно нормально не відпочивав. Потисли руки, швидко почали викидати пакунки на каталку.
«Як Ви тут? Тримаєтесь?».
«Тримаємось. А як іще?».
А як іще…
Харків я ніколи не любив. Чесно. Приїздив, так. Гостював. Був спікером локального TEDx, маю купу хороших друзів. Проте занадто це місто для мене індустріальне. Незрозуміле. Незграбне.
А зараз… а зараз я закохався. Вулиці-нерви, по яких мчать військові машини-імпульси, промзони-м’язи, їжаки, окопи, посічені прильотами церкви і будинки, проспекти, перегороджені блоками, очі військових, що вдивляються в далечінь доріг, уздовж яких причаївся ворог.
Все якось гармонійно. І той танк з Першої світової, і якась інсталяція слона з дротів, і височенні дзвіниці церков.
В цей момент по наших позиціях гучно прилетіло. Десь за тими деревами, отам, я не знаю де, я не місцевий. Всі на секунду – ледь-ледь – подивилися в Туди і продовжили вивантажувати пакунки. Звикли.
21 століття. Центр Європи. Звикли до артудару. Лікарі. Сюрреалізм.
Робимо фото на згадку, тиснемо з Andrii Piven їм руки.
Бригада швидкої, стомлені, палять біля сходів. Тиснемо їхні руки теж, дякуємо. Дякують у відповідь. Камені, а не люди. Вони і є опора нації. Тієї, що робить зараз смерть ворогам.
Так, сьогодні ми відвідали Харків.
По-перше, привезли на підрозділ Сергій Жадан джипа з правим кермом. Особисто вів лялю. Потужна японська міць із Британії з повним кузовом гуманітарки успішно дісталася Харкова завдяки Ukrainian Action, Yura Dragan, Ignatova Oksana, Vlad Samoylenko, Anna Lysko.
По-друге, на Харківський інститут загальної та невідкладної хірургії НАМН України привезли купу ліків та приладдя від чарівниць Maria Horai, Лера- Валерия, Oksana Stetsiv-Skapa та Криївка Вільних і, звісно, Oksana Voloshyna.
По-третє, встигли доправити цінний вантаж ліків і їжі від Anna Fedchenko і її неймовірної волонтерської команди з Білої Церкви!
Ба більше, по-четверте, вони ще й нарили цінний дизель-генератор, але поки він не доїхав до наших позицій, тож далі буде.
Назад ми їхали якісь веселі та спокійні. Приємно було відчувати, що за спиною – цілий Харків. Моцний, впевнений, красивий. Закінчиться війна – в мене пика трісне в ньому каву пити. Най трісне і у вас.
Майте якомога спокійнішу ніч.
Переможемо.
P.S. Божечки, я сподіваюсь, що нікого з чарівних людей не забув тегнути. Простіше відмітити весь український народ, аніж всіх перераховувати.
