Від вибору України залежить «саме буття росії»
Російський релігійний мислитель та історик Георгій Федотов через одинадцять років по революції 1917 року написав на еміграції статтю “Будет ли существовать Россия?”.
Страждаючи над тим, що назва “Росія” на означення всієї території колишньої Російської імперії зникла, він зазначає: “Россия — не нация, но целый мир. Не разрешив своего призвания, сверхнационального, материкового, она погибнет — как Россия”. У статті знайдемо і про цивілізаторську місію “всечеловеческой” російської культури в стосунку до різних народців, і про невдячність цих “всиновлених” сиріток.
От тільки біда – ця носійка “єдиної великої культури”, як мусить визнати сам автор, представлена дуже бідно на літературній мапі держави, на відміну від околиць, особливо українських. І от саме у малоросів, чи українців, жалкує Федотов, існує пряма ненависть до великоросів, що є найхворобливішим питанням для Росії. Україні доведеться вибирати між Польщею, з якою її поєднують “вікові історичні” зв’язки [я би розширила поняття Польщі до Європи], і Росією. Сюди ж – дуже влучне авторське спостереження: “…если народы России будут учиться не в Москве, не в Петербурге, а в Париже и в Берлине, тогда они не останутся с нами”.
А щоб Україна не вибрала Європи, Федотов розробляє цілу програму гібридної війни з Україною, аби її втримати. І тут знову зустрічаємося з цим екзистенційним питанням – від вибору України залежить “саме буття Росії”:
“Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, но вместить и украинскую культуру в культуру русскую. Мы присутствуем при бурном и чрезвычайно опасном для нас процессе: зарождении нового украинского национального сознания, в сущности новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как особую форму русского самосознания. Южнорусское (малорусское) племя было первым создателем русского государства, заложило основы нашей национальной культуры и себя самого всегда именовало русским (до конца XIX века). Его судьба во многом зависит от того, будем ли мы (то есть великороссы) сознавать его близость или отталкиваться от него как от чужого. В последнем случае мы неизбежно его потеряем. Мы должны признать и непрестанно ощущать своими не только киевские летописи и мозаики киевских церквей, но украинское барокко, столь привившееся в Москве, и киевскую Академию, воспитавшую русскую Церковь, и Шевченко за то, что у него много общего с Гоголем, и украинскую песню, младшую сестру песни великорусской. Эта задача — приютить малоросские традиции в общерусскую культуру — прежде всего выпадает на долю южнорусских уроженцев, сохранивших верность России и любовь к Украине”.
А тепер пригадаємо всі ці ідеї спільного культурного простору, плачі з приводу “неправильної” декомунізації, розмови про культуру та науку поза політикою, поїздки українських інтелектуалів до москви після 2014 року, проєкт меморіалу “Бабин Яр” за “запорєбріківські” гроші та багато іншого. Оце все і була судомна спроба росії руками “южнорусских уроженцев” утримати Україну в своєму “тілі”. Адже вийми Україну з “російського тіла” – виявиться діра, народ “іхтамнєтов” з фрагментарною історією й культурою. Тож, як зауважив у своїй статті Георгій Федотов: “Без подвига, — России нам не спасти”. Війна на знищення України – це “подвиг” російської культури, яка викохала “чужого”, що може існувати, лише виївши душу Іншого та привласнивши його дім. Тому маємо не лише перемогти в цій війні, а й назавжди витравити “чужого” з нашої культури, розпізнавши та ідентифікувавши його в нашому погляді на минуле та в культурі в найширшому розумінні.
