Мені жаль, що я не змогла
В мене були грандіозні, просто наполеонівські плани на цей рік: ми затвердили виробництво 5 документальних фільмів. В найближчі місяці мали вийти дві мої книги-біографії видатних українців (за кілька днів до війни я отримала верстку першої), і ми вели переговори щодо двох крутих книг репортажистики з нереально крутим видавцем, попрацювати з яким було б для мене великою честю. Ми практично відзняли документальний фільм про таємне містечко Чорнобиль-2 – абсолютно ексклюзивний продукт, і в ці дні перед війною я прослуховувала інтерв’ю, перечитувала документи і писала сценарій. Паралельно я почала перший в житті роман і набрала перші сторінок 20 підручника для своїх студентів. Найближчим часом мала бути творча поїздка до Чехії і ще багато різних активностей. За тиждень до війни я узялась освоювати нову професію – пішла на курси дубляжу фільмів і мультиків. І хоча це було знущанням з мікрофона і викладачів, я дуже старалась і хотіла, аби в мене вийшло. Дуже хотіла. За кілька днів “до” я “псіхонула” і купила три пари «лодочок». Одні – червоні, на шпильці, я хвалилась ними мамі за кілька годин до війни. І ввечері хотіла написати пост з запитанням, чи цікаво б вам було мене не лише читати, але й дивитись. І, якщо так, то на яку тему ви б хотіли ютуб-канал. Але відключилась. Зараз і смішно, і боляче згадувати це.
Я була впевнена, що Велика війна буде. За тиждень я інтуїтивно почала класти біля ліжка спортивний костюм, шкарпетки і светр. аби швидко одягтись за потреби. Знаючи русню ще з Донбасу, не було сумнівів, що вони, якщо надумають, підуть глибоко вночі чи на світанку, коли всі спатимуть. Це вироджене плем’я завжди робить усе «на крису», підло і в спину. Завжди так було. За три дні до початку війни я поклала в свою “дамську” сумочку турнікет, рукавички і целокс. І носила з собою. В передостанній вечір колишнього життя я йшла з курсів і дивувалась, як тепло і незвично тихо як для центра Києва. Я пройшла кілька зупинок метро, вдихаючи на повні груди цю тишу і крихкий спокій, і все думала: невже це все буде зруйновано ось-ось? Ну, невже?
Її не могло не бути. Всі ці 8 років тисячі людей працювали над тим, щоб цього не сталось. Віддавали за це своє здоров’я і життя. Я чомусь була впевнена, що виродки застосують авіацію, але водночас чомусь не думала, що будуть такі нещадні ракетні удари по всьому на світі. І що білорусь таке зробить, не вірила. Багато чого перед війною йшло за сценарієм фільму “Не дивіться вгору”, чесслово, немає героїні фільму більш схожої на мене за ту астрономку.
Цей місяць я почуваюсь дуже винною за те, що не знайшла правильних слів переконати багатьох людей бути готовими до того, що сталось. Мати запаси їжі і води, купити павер-банк і зібрати валізку, хоча багатьом про це говорила. Мені гірко згадувати, як мені, сміючись, радили піти до психологів, бо “мене попаяло”, коли я говорила деяким знайомим із приватними будинками укріпити підвал і знести туди баклажки з водою і сірники, а в кого немає – бодай вирити невелику траншею у дворі. Я згадую тих, хто вилив на мене купу бруду після посту про те, що має бути у тривожній валізці. Бо в ті дні я була і “засланцем від кремля”, і тією, що “за гроші спеціально розганяє паніку”, і “дурепою, бо несу абсолютну маячню”. Мені було до сліз боляче від насмішок у дворі мого будинку, коли я за місяць просила відкрити підвали і підготувати їх базовими речами до можливої війни. Без натяку на паніку. Про всяк випадок. Та що там – вранці 24 лютого, коли я просила чоловіків у дворі збивати замки на підвалах і допомогти розгребти входи до підвалів, з мене ржали і часом відповідали мені в дуже грубій формі. А в найближчому цілодобовому супермаркеті, де був більш-менш притомний підвал, взагалі послали, коли я благала адміністратора почати прямо зараз, о 5 ранку, його розгрібати і готуватись прийняти туди людей. Нічого не буде казали мені, нєхєр тут істєріку катать, і, взагалі, хто ти така? Перший наліт був через 6, здається, годин. Ми з рідними і одним-єдиним сусідом почали зносити в єдиний відкритий підвал із найближчого смітника речі, аби облаштувати його для довгого сидіння. Бо інші, бляха, боялись вимаститись (!), і бо їм, бляха, було важко носити шини і дошки.
Мені жаль, що я надто часто з терпінням і повагою ставилась до чужої “думки” (насправді, повного нерозуміння, що таке війна, і бажання виговоритись) і свободи слова, що дозволяла ідіотам нести маячню, не називаючи їх ідіотами і не закриваючи їм рота. Що дозволяла їм писати, що виїжджати, якщо що, не треба, що каністра бензину і каремат – то мої хворі фантазії, і запаси їжі робити – то я мачню несу. Думаю, цих панянок-недожурналісток із Полтави, наприклад, не гріх буде згадати і поіменно. Якщо вони ще не в Польщі, звісно. Не задля того, аби присоромити чи щось комусь довести. Аби нарешті дійшло, що свобода слова – це не просто лити словесну діарею на кожному кроці, це – відповідальність за свої слова. Особливо, коли це – твоя професія.
Але передусім, звісно, винна я. Що, працюючи в інформаційному полі, я не змогла переконати багатьох підготуватись. Мені жаль, що я не змогла. Тому вибачте, але далі з дурнями, яким захочеться поговорити про те, в чому вони не тямлять, і повказувати іншим, як правильно (звісно, показувати неправильно), я буду грубою і геть нетерпимою.
Ми переможемо. Це буде складно і боляче, але буде. І не так швидко, як нам би хотілось. Ми вистоїмо, переможемо і відбудуємось. Але ми ніколи не будемо такими, як були. Ніколи. Наше колишнє життя померло 24 лютого 2022.
Це останнє моє фото до Великої війни. Студія звукозапису, і я вперше в житті намагаюсь озвучити фільм. Дякую Богдані за нього, за цей останній уламок мого колишнього життя, якого вже ніколи не буде.
Колаж © Слово і діло
