Дежавю сторічної давнини
Маємо можливість наочно спостерігати людей і явища, які сто років тому кинули націю в жорна червоного молоха.
“А чьто мнє с того унівєрсала Центральной Рады о нєзавісімості?”.
“Эту Злуку на хлєб нє намажеш”.
“Скоропадскій разочаровал. Гдє рєформи, месяц прошел?”.
“Армія УНР гола-боса, пускай син Пєтлюри воюєт”.
“В Дірєкторії одні коррупціонєри, простим людям всьо хуже. Нужни новиє ліца!”.
“Большевікі в два-трі раза все уменьшить обєщают. Зємлю крестьянам!”.
“С Лєніним надо договаріваться”.
Самі себе налякали.
Самі припинили боротьбу.
Самі своїх втоптали в багно.
Самі втратили державу.
І поїхали на Колиму, пішли в колгоспи і жерли один одного, “освобождалі” Фінляндію з Балтією, стали площадкою для війни нацистів з комуністами, ніщєбродили на “вєлікіх стройках”, ставали малоросами без мови та історії.
А всього-то треба було вірити в свою державу і підтримувати свою армію, не слухати клоунів, не вірити популістам, не домовлятися з ворогом.
Це ж так просто.
