Одержимість Путіна Україною досягла безпрецедентного рівня – Фонд Карнегі за міжнародний мир

Детальне дослідження дій В. Путіна щодо України свідчить, що нині у нього є майже всі необхідні компоненти та виправдання для військового вторгнення, тому в Києва та Вашингтона є вагомі причини для занепокоєння. Про це йдеться в аналітичному матеріалі Фонду Карнегі за міжнародний мир «Україна: незавершена справа Путіна».

Внутрішньополітична та зовнішньополітична траєкторії російського керманича, який наближається до свого сімдесятиріччя, свідчать про те, що Путін думає про свою спадщину. І є одна важлива незавершена справа, якої досі немає у переліку його досягнень – відновлення панування Росії над ключовими частинами її історичної імперії. Жоден пункт у цьому порядку денному не є важливішим чи вирішальнішим, аніж повернення України. Для російського президента та його команди відновлення слов’янського центру колишньої імперії є не лише геополітичним. Це також генераційне, стратегічне та особисте.

Упродовж двох десятиліть біля керма він неодноразово намагався повернути Україну на її – законне, як він вважає – місце в російській орбіті. Остаточний удар по амбіціях Путіна було завдано 2014 року. Окупація Криму та початок війни на сході України сприяли розвитку його внутрішньої спадщини та зберегли тактичні важелі впливу. Але стратегічно вони дали зворотний результат у плані посилення прозахідної орієнтації України та міжнародної ізоляції Росії.

За твердженням аналітиків Фонду Карнегі за міжнародний мир, одержимість Путіна Україною досягла безпрецедентного рівня у 2021 році. Якщо перспектива повторного вторгнення Росії в Україну реальна, а стратегічна мета – змусити Київ до політичної та геополітичної капітуляції, то як би Путін хотів цього досягти? Яку оперативну мету він би ставив?

1. Обмеження іноземної військової діяльності в Україні та навколо неї

Риторика Путіна останніх місяців почала зображати експлуатацію або поглинання території України ворожими іноземними державами як неприйнятну загрозу безпеці Росії. Проте Сполучені Штати та їхні союзники навряд чи погодяться домовитися про чіткі обмеження щодо того, що вони можуть, а що не можуть робити в Україні. Вони не дозволять Росії визначити Україну як зону утримання або ввести обмеження на види зброї, які вони можуть постачати її військовим. Однак Москва могла б спробувати використати своє загрозливе розгортання військ та інші форми тиску, щоб штучно підвищити напруженість у регіоні та навколо нього, а також зробити партнерів України більш нерішучими та свідомими ризиків.

Водночас провокаційні кроки Кремля в березні та квітні 2021 року показали, що його кампанія тиску може зрикошетити. Тоді російське брязкання зброєю знову активізувало підтримку України з боку Заходу та посилило аргументи щодо зміцнення оборонного співробітництва США/НАТО з Києвом, помітнішої військової діяльності та присутності США/НАТО у Чорному морі та в різних прифронтових країнах НАТО. Як наслідок – послаблення західних санкцій є темою, яку обговорюють лише відданіші прокремлівські голоси у політичних колах ЄС.

2. Примусове виконання Мінських угод

Роздратованість Кремля семирічним невиконанням Мінських домовленостей, які він нав’язав Києву під дулами гармат, може змусити застосувати силу, щоб виконати положення домовленостей, які вже давно є політичними нестартерами для українських лідерів.

Залежно від масштабу того, що Москва вирішить зробити, вона може припускати (можливо, помилково), що ризики керовані і що адміністрації Байдена буде важко залучити європейську підтримку для додаткових санкцій. Крім того, Москва може спробувати помірно розширити контрольовану нею територію на сході України під виглядом захисту цивільного населення від «українських атак» або використати загрозу більшого вторгнення, щоб змусити українські війська відійти з окремих районів.

3. Усунення розриву

Під час попередніх етапів конфлікту були припущення, що Москва може спробувати розширити контрольовану нею територію. Ідеться про можливе захоплення каналу, що постачає воду до Криму, Маріуполя або решти підконтрольної Україні території вздовж узбережжя Азовського моря для створення сухопутного мосту на півострів.

Будь-яке таке вторгнення майже напевно потягне за собою довгострокову проблему управління та підтримки безпеки на нещодавно захоплених територіях. На відміну від попереднього сценарію, пряме розширення зони окупації може призвести до додаткових санкцій США та ЄС – можливо, припинення роботи суперечливого газопроводу «Північний потік-2», секторальні санкції проти російських нафтогазових компаній, обмеження діяльності російських державних банків тощо.

4. Повномасштабний натиск

Деякі аналітики припускають, що Кремль може вдатися до швидкого наступу, щоб змусити українських військових відступити за Дніпро. Це дозволило б Кремлю контролювати «лівобережну Україну», включаючи історичну частину Києва, яка, за оцінкою Путіна, становить невід’ємну частину великої російської держави. Імовірно, Кремль може навіть спробувати встановити в Києві маріонетковий уряд і оголосити свою місію виконаною.

Але є чимало підстав скептично ставитися до того, чи прагне Кремль довгострокової окупації та управління такою величезною територією. Українська армія та повстанські загони майже напевно зроблять цю місію якомога більш витратною для РФ. Навіть якщо окупація відбудеться, адміністрація Байдена спільно із Західною Європою, імовірно, вдасться до кроків, щоб покарати Кремль.

Якщо і є якийсь урок, який Путін та його кремлівська когорта мали засвоїти за сім років після Революції Гідності, так це те, що окупація Криму та неоголошена війна на сході України лише зміцнили рішучість українського народу покинути орбіту Росії і шукати тісніших зв’язків із Заходом. Очевидно, що Кремль не засвоїв цього уроку, а це означає, що він керується іншою логікою, і що його нинішнє брязкання зброєю потрібно сприймати серйозно.