Сьома річниця Мінських угод (фото)
7 років тому були підписані так звані Мінські угоди. Точно не ідеальні, в найдраматичніший час, коли регулярні частини російської армії вдерлися на нашу територію. Наша команда ставила мету: виграти час і переграти Путіна. Неідеальні угоди дозволили зупинити повномасштабне вторгнення і дати нашій армії такий важливий час на передишку, наростити м‘язи. РФ не виконала жодного пункту Мінських угод. Але вони працюють доти, доки до них прив’язані санкції. Чи потребують вони переосмислення? Очевидно. З нетерпінням чекаємо від нинішньої влади плану Б чи хоча б А.
Мої спогади про Мінськ в інтерв’ю «Фактам». Дякую за розмову Ольга Бесперстова.
Мене турбує, що влада іноді підіграє Російській Федерації, — Ірина Геращенко
5 вересня 2014-го у столиці Білорусі була підписана перша угода про тимчасове перемир’я. Ця подія відбулася у важкі для України часи — наприкінці липня регулярні частини армії країни-агресора нахабно вторглися на нашу територію. Саме через це захлинувся успішний наступ сил АТО, які тоді мали всі шанси звільнити Донецьк, Луганськ і взяти під контроль кордон. Росіяни та їхні найманці захопили Іловайськ і Новоазовськ, під загрозою знову опинився Маріуполь. Щодня окупанти вбивали десятки українських цивільних і військових. Треба було негайно припинити вогонь і гарячу фазу війни…
Мінський протокол був підписаний повноважним представником України, другим президентом Леонідом Кучмою, послом РФ в Україні Михайлом Зурабовим і послом ОБСЄ Хайді Тальявіні. Оскільки в тексті не було жодного слова про так звані «народні республіки», тодішні ватажки бойовиків Захарченко та Плотницький підписали його як приватні особи на вимогу Путіна.
Головні пункти «Мінська-1» були такими:
- забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї;
- здійснити децентралізацію влади, зокрема через ухвалення Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» (закон про особливий статус);
- негайно звільнити всіх заручників і незаконно утримуваних осіб;
- ухвалити закон про недопущення переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, які відбулися в окремих районах Донецької та Луганської областей України;
- забезпечити проведення дострокових місцевих виборів відповідно до Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей»;
- вивести незаконні збройні формування, військову техніку, а також бойовиків і найманців з території України.
Але навіть перший пункт цих угод (як і «Мінська-2», підписаного 12 лютого 2015 року також у складних умовах, пов’язаних із відступом з-під Дебальцевого) досі не виконаний — ворог постійно обстрілює наші позиції, гинуть і отримують поранення захисники України. Хоча всі вже давно збилися з рахунку, скільки було цих «режимів тиші…» Україна так і не отримала контроль над низкою населених пунктів, які мали негайно перейти, згідно з обома «Мінськами» (наприклад, Докучаєвськ і Дебальцеве).
Щодо імплементації Мінських угод, на всіх рівнях наполягають на необхідності їхнього повного виконання. Але фактично над цим працює лише українська сторона. Кремль та керовані ним бойовики демонструють суцільний саботаж взятих зобов’язань. Тому війні на Донбасі нема кінця… А напередодні 30-ї річниці незалежності України Росія вчергове активізувала свої війська, збільшивши інтенсивність обстрілів.
Про драматичні події, які відбувалися сім років тому, «ФАКТАМ» розповіла уповноважена президента України з мирного врегулювання ситуації в Донецькій та Луганській областях у 2014—2019 роках Ірина Геращенко.
«Ми завжди усвідомлювали, що перший і другий Мінські протоколи не є ідеальними»
— Пані Ірино, в експертному середовищі досі точаться дискусії, був «Мінськ-1» єдино можливим механізмом стримування агресора чи він став пасткою для України. Деякі аналітики вважають, що підписані тоді документи нікчемні з правової точки зору, що це була здача Донбасу, оскільки досягнуті домовленості могли призвести до появи українського Придністров’я.
— Я дуже добре пам’ятаю першу зустріч у Мінську, яка відбулась відразу після Дня незалежності 2014 року. Коли 26 серпня Петро Порошенко, канцлерка Німеччини Ангела Меркель, верховна представниця Європейського союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Кетрін Ештон і Володимир Путін проводили переговори, у членів української делегації розривалися телефони. Нам дзвонили військові керівники й хлопці з фронту і розповідали про катастрофічну ситуацію під Іловайськом. Порошенко звернувся до Путіна з вимогою припинити розстріли українських військових (ми мали підтвердження, що російські окупаційні війська вдерлися на територію Донбасу). Там же домовилися про зелений коридор. Порошенко вимагав від Путіна гарантій і відповідальності за свої слова.
Путін сказав, що він дасть таку команду, але весь час стояв на позиції, що Україна повинна говорити з так званими «республіками».
Тодішня зустріч проходила драматично. Нещодавно Лукашенко на своїй прес-конференції верз щось щодо мінських переговорів — хто там посміхався, хто з ким вітався, хто з ким і про що говорив. Мене це дуже здивувало, адже він не був на жодних закритих зустрічах. Його роль звелася до зустрічаючої сторони. Тоді Україна і ЄС дали Лукашенку шанс відірватися від РФ, повернутися в коло цивілізованих країн, тому обрали Мінськ для зустрічі між президентами України і РФ. Лукашенко страшенно пишався і радів, що цей новий помпезний холодний президентський палац, побудований з мармуру і позолоти, вперше зустрічав високих іноземних гостей. Роль Лукашенка зводилась до присутності на офіційному фото. Він не міг знати жодних деталей переговорів. Хіба що зі слів самого Путіна, яким гріш ціна.
Зустріч 26 серпня стала фактично прелюдією для підписання Мінських угод. Й тоді ми вперше усвідомили жорстку і агресивну тактику Путіна, коли напередодні важливих переговорів він піднімав градус військової напруги, посилював тиск і шантаж, брязкав зброєю, лякав масовими вбивствами, щоб примусити усіх піти на поступки і прийняти його правила гри. Наші європейські партнери були відверто налякані, вони закликали Україну до компромісу, щоб ми були більш податливими. Події в Іловайську — це масована артпідготовка Путіна до цих перемовин. Він вбивця. І ніколи не рахується з людськими життями заради досягнення своїх імперських цілей — повернення України в пострадянське стійло.
Коли дехто говорить, що це була здача України… Хочу нагадати, що в цей час ми вже звільнили 70 відсотків окупованого Донбасу, українська армія наблизилась впритул до Луганського аеропорту, де російські окупаційні війська розстрілювали наших воїнів. Про ці трагічні події чомусь часто забувають.
Тоді Путін перекинув кілька російських дивізій, в тому числі танкових, на Донбас. Сили, дійсно, були дуже нерівні. Путін давно готувався до захоплення України. Причому не тільки нарощуючи потужність своєї армії, а і розвалюючи українську. Ми пам’ятаємо, що 2014 рік ми зустріли з абсолютно небоєздатною армією, якою керували зрадники, російські агенти і громадяни Російської Федерації з погонами російських спецслужб. Армія була розпродана, розхристана, голодна, не одягнута. І тільки завдяки тим, хто не зрадив присязі, а також добровольцям, які стали поряд з нашими воїнами, і волонтерам нам вдалось тоді вистояти. Всі диванні експерти, які розповідають про здачу України в 2014 році, точно не воювали. Хто воював, знають, що наші хлопці та дівчата вигризали тоді кожен метр української землі.
Звичайно, ми завжди усвідомлювали, що перший і другий Мінські протоколи не є ідеальними. Для нас було дуже важливо внести туди пункт про кордони. Це питання було принципове. Але все це відбувалося на фоні такого загострення на фронті, що наші міжнародні партнери, на жаль, займали більш недалекоглядну, компромісну й лояльну РФ позицію: «Зараз зосередьтеся в першу чергу на припиненні вогню та звільненні заручників, а потім, після виборів, кордон і так буде передано українській владі», — тиснули вони на Україну. А Путін на слові «кордон» шаленів. На зустрічі у Мінську в лютому 2015 року він взагалі залишив кімнату переговорів і пішов відпочивати. Він брав партнерів змором.
Ми усвідомлювали всі недоліки підписаних документів, тому наша мета була — виграти час і дати армії шанс наростити м’язи. Одразу після підписання другого Мінського протоколу Порошенко почав дуже активно просувати тему миротворчої місії на Донбасі, яка мала провести демілітаризацію, отримати широкі повноваження тимчасової адміністрації, провести підготовку регіону до виборів, взяти тимчасовий контроль над кордоном і передати його українським прикордонникам.
У нашої команди було три задачі: припинити гарячу фазу війни, виграти час для армії й посилити дипломатичний фронт, щоб створити антипутінську коаліцію, добитися санкційного тиску на РФ. Давайте згадаємо, що після анексії двадцяти відсотків території Грузії ніякі санкції щодо Путіна-Медведєва і їхньої камарильї не ввели.
«На Донбас, як на сафарі, заїжджають групи російських снайперів»
— Перший пункт обох «Мінськів» — це припинення вогню. Ви часто їздите у прифронтову зону. На наступний день після свят теж поїхали. Яка там ситуація зараз?
— Коли я була уповноваженою президента з мирного врегулювання, їздила туди навіть щотижнево, аби в деталях знати безпекову і гуманітарну ситуацію та професійно представляти позицію України в гуманітарній підгрупі ТКГ на переговорах.
Відрядження на цьому тижні — це вже моя 104-та поїздка. Велику частину цих візитів ми здійснювали разом з міжнародними делегаціями. Переконана, наші партнери активніше підтримуватимуть Україну, якщо на власні очі бачитимуть наслідки «русского мира».
Вісім населених пунктів поблизу лінії зіткнення в Донецькій області знищені вщент і не підлягають відновленню. Там треба буде все знести, розмінувати, що займе роки, і після того заново побудувати. Одне з таких місць — це колись дуже заможне курортне село Широкине, що розташоване в 15 кілометрах від Маріуполя.
Я побувала там вперше в травні 2015 року. Була шокована. Добротні, дорогі, з червоної цегли і черепиці модернові будинки на першій лінії моря, зелень, квіти, клумби. І все це понівечене, в стінах дірки від мін, всюди валяються книжки, дитячі іграшки, взуття, одяг. Видно, що господарі покидали ці будинки, не маючи часу навіть зібрати особисті речі… Зараз від будинків залишилися скелети, все заросло чагарниками, все навколо заміноване.
Режим тиші на фронті порушується щодня. За цей рік так званого перемир’я ми маємо десятки вбитих і поранених українських воїнів. Наші військові чують по перехватах, що всіма збройними угрупуваннями бойовиків керують кадрові російські офіцери.
Характер війни зараз змінюється. Росія говорить, що, мовляв, перемир’я триває, адже важка зброя не застосовується. В той же час на Донбас, як на сафарі, заїжджають групи російських снайперів, які тут в умовах реальної війни відточують свою кваліфікацію. Сьогодні більшість вбивств наших військових відбувається снайперами. Друга загроза — це міни, які скидають з безпілотників або закладають ДРГ. Тому дуже важливо зараз владі, яка іноді, як мені здається, живе у своєму світі, де війни вже немає — вона закінчилася, усвідомлювати ці нові ризики і попереджати їх. Не втомлююсь наполягати, що ми маємо вдовж усієї лінії зіткнення встановити систему сучасного відеоспостереження.
Однією з найбільш небезпечних ділянок на фронті була ділянка, яка зараз контролюється 10-ю бригадою. За рік снайпери вбили там сім військових. Після того як Порошенко передав цій бригаді систему сучасного відеоспостереження (якою обладнали десять відсотків лінії зіткнення), там немає жодного загиблого. Нещодавно окупанти знищили одну камеру. Нічого, ми купимо туди три нові.
Для мене важливо бути на лінії фронту не тільки для того, щоб подякувати і підтримати наших військових, але й щоб усвідомлювати характер потреб ЗСУ.
Цього разу ми були в Широкиному з естонськими депутатами. Голова їхнього комітету закордонних справ вп’яте на Донбасі. А «слуги» туди з’їздили один раз — на екскурсію напередодні місцевих виборів минулої осені. Це абсолютна ганьба і популізм.
І коли Зеленський в інтерв’ю олігархічному каналу розповідає, що його досягнення — це армія, то якби навпроти сиділа журналістка, а не пропагандистка, вона задала б чимало уточнюючих питань. Чому Зеленський два роки блокував військові паради, розповідаючи, що це дуже дорого, що це марнотратство, але знаходив гроші на концерти, де співали про шльопки і танцювали зайчики в шортах? Чому два роки блокуються і не виконуються державні оборонні замовлення? Чому сьогодні затримують соціальні виплати, відпустки, лікарняні? Чому військовим не піднімають зарплату вже два роки? Чому вся техніка на нинішньому чудовому військовому параді була відремонтована, закуплена, модернізована, створена, поставлена в ЗСУ в часи Порошенка, як і форма, в якій крокували військові? Чому зупинені ракетні та інші програми модернізації і створення української техніки?
Підтримка української армії — це має бути об’єднуючий фактор для українського парламенту. Тут не може бути влади та опозиції. Ми серйозно і щиро допомагаємо армії чим можемо, але можливості опозиції і влади різні апріорі.
«Під час урочистостей в промові Зеленського не прозвучало слово «Росія»
— Ви брали участь у переговорах Тристоронньої контактної групи. Що відбувалося за кулісами?
— Завжди представники Російської Федерації та її маріонетки влаштовували дешеве шапіто. Їхня мета — дискредитація нормандського формату й роботи мінських груп, постійний їх зрив, брехня, блокування звільнення заручників. Я вже розповідала колись, що не було, мабуть, жодної зустрічі, коли б Леонід Данилович і вся делегація не пили валеріанку, аби з кам’яними обличчями вислуховувати всю ту маячню і спокійно реагувати на провокації.
Найстрашнішими для нашої делегації були дні, коли зривались звільнення і режим тиші, коли покидьки жбурнули нашій делегації закривавлений паспорт Василя Сліпака… З іншого боку, за час перемир’я дійсно зменшувалась інтенсивність обстрілів. Тому ці переговори, якими б важкими вони не були, важливі з точки зору кількох речей. Перше — це час наростити м’язи українській армії. Друге — до невиконання Росією угод прив’язані санкції. Третє — це майданчик для вирішення гуманітарних проблем і питань, в тому числі звільнення заручників.
Для мене було дивно, що нинішня команда з такою неповагою поставилась до інституційної пам’яті, яку наша команда готова була передати. Відразу після інаугурації мене запросили до Офісу президента. На зустрічі з Зеленським мова йшла про роботу мінських груп. Я дуже відверто і щиро передала всю інформацію про заручників, всі списки, всі деталі про кожну людину, яка на той час залишалась в тюрмах окупованого Донбасу або в Російській Федерації. І наголосила, що щиро бажаю Зеленському і його команді успіху в питаннях, що стосуються реінтеграції та територіальної цілісності України і звільнення заручників. Ми точно в цьому питанні є союзниками і готові допомагати й передавати досвід.
Вважаю взагалі, що чи не єдине добре, що зробив Зеленський, це звільнення кількох десятків українців. Інше питання, що, коли він віддав Цемаха і «беркутівців», на цьому цікавість Путіна до теми звільнення взагалі зникла.
Але ми жорстко критикували дії Банкової, коли та підігрувала РФ в бажанні завоювати прихильність Путіна. Коли в березні 2020 року в Мінську Єрмак разом з Козаком підписали угоду про створення так званої координаційної ради, вони, по суті, ледь не легалізували так звані «республіки». Тільки жорстка реакція опозиції та суспільства тоді зупинила це безумство.
Мене турбує, що влада іноді підіграє Російській Федерації. Зверніть увагу, навіть у виступі на Майдані під час урочистостей в промові Зеленського не прозвучало слово «Росія». Ми з марсіанами воюємо чи з ким? По Хрещатику йшла армія, яка сьогодні дає відсіч російським окупаційним військам, а верховний головнокомандувач навіть не згадав, так хто ж вбиває українських військових і цивільних. «Та сторона» чи таки РФ і Путін? Не бійтеся називати речі своїми іменами. Не бійтеся цього слова, все одно в Кремлі вже вам не дадуть в очі заглядати. Мене це вразило.
— Не тільки вас.
— І армію це боляче вразило. А коли нагороджують героїв і одночасно дають звання представникам шоу-бізнесу? Як можна змішати все докупи? Нагородіть своїх колег по сцені в Маріїнському палаці, на закритому концерті Бочеллі, коли ви автозаками очепили весь парк. До речі, на концерті, який був оголошений безкоштовним, не було ані поранених, ані військових, зате були всі «слуги» і весь шоу-бізнес. Ви забули в День незалежності про тих, завдяки кому ви на м’яких стільцях слухали Бочеллі? Це викликає справедливе обурення суспільства.
Але повернемось до Мінську. В нашу маленьку команду входили аксакали політики — Кучма, Марчук, Горбулін, Безсмертний. Вони вміли говорити з росіянами жорстко, безкомпромісно відстоюючи українські національні інтереси. І для мене була велика честь знаходитись в цій команді, вчитись, бачити, як ті, хто створювали українську державність, працюють на цих важких переговорах. А навпроти сиділи росіяни, зокрема той самий Гризлов, який очолював російську делегацію. Їхні задачі, меседжі та позиція незмінні всі ці роки: «У вас громадянська війна, внутрішній конфлікт, розмовляйте, будь ласка, з представниками так званих «республік».
От я пишаюсь тим, що попри несприйняття «Мінська» (скільки ми витримали тоді критики всередині країни!) наша маленька переговорна група не віддала жодного сантиметру української землі й не здала українські інтереси. Знаєте, коли мені сьогодні в ефірі олігархічних каналів закидають, що ми не так звільняли заручників, — о’кей, звільніть так! Ми звільнили сотні людей, при цьому не віддали ані «беркутівців», ані Цемаха.
До речі, Зеленський пишався, що у Парижі в грудні 2019 року пройшов такий успішний саміт, де домовились про допуск міжнародного комітету Червоного Хреста до всіх окупованих територій, про звільнення всіх на всіх, про відкриття нових КПВВ. Жоден пункт не виконаний. І тому у мене питання: чому про це забули? Очевидно, що відповідальність за невиконання рішень паризького саміту лежить на Путіні, але чому українська сторона про це мовчить?
І коли сьогодні нам з таким же пафосом розповідають про Кримську платформу, то хочу сказати, що ми її підтримаємо, як і всі зусилля влади щодо деокупації півострова. Україна має залишатися в порядку денному світу, який в першу чергу зараз зосереджений на ситуації в Афганістані та на постковідних проблемах. Це добре, коли нам вдається нагадати світовим лідерам про окупований Крим. Але, коли Зеленський розповідає, що він перший, хто піднімає кримську проблематику, це невігластво, яке перекреслює не тільки все, що зроблене Україною, але ж і нашими союзниками. А як же тоді декларація Помпео по Криму, яка є найважливішим документом нашого стратегічного партнера по невизнанню окупації? А рішення Генеральної асамблеї ООН? Тому давайте ми про Кримську платформу поговоримо в кінці року, коли побачимо, чи стоять за цими деклараціями реальні справи.
Я не хотіла б, щоб все завершилося тільки створенням Офісу платформи. Дуже важливо її наповнення. Приїхало 43 делегації — супер, ми всіх вітаємо, це дуже добре. Тепер важливо, щоб ця декларація лягла в основу нової резолюції Генеральної асамблеї ООН, щоб за неї проголосувало не менше ста країн, як це було в часи Порошенка, щоб Київ подавав нові позови в міжнародні суди проти країни-агресора, якісно їх супроводжував і вигравав.
Чого мені не вистачало в рамках Кримської платформи від перших осіб держави? Теми заручників. Вона взагалі зникла з порядку денного. Кого ми звільняємо? Скільки людей? Які їхні прізвища? Військові вони або цивільні? Ніхто нічого не знає. І про це влада мовчить.
Очевидно, що відповідальність за блокування звільнення лежить на Путіні. Але про це потрібно голосно говорити.
Друга тема — блокада нашого мореплавства в Керченській протоці і в акваторії Азовського моря. Ми з естонською делегацією виходили в море на малих броньованих катерах, створених у 2018 році в «Кузні на Рибальскому» і взятих на озброєння ЗСУ. Саме за такі кораблі зараз судять генерала Павловського та директора заводу Шандру (Державне бюро розслідувань підозрює бойового генерала, двох ексначальників департаменту Міноборони та голову правління підприємства у змові та в організації постачання армії у 2016−2018 роках неякісних військових катерів. — Авт.). Ніяких інших не закуплено й не поставлено. Абсурд повний.
І ось ми вийшли на цих катерах і побачили там російські кораблі, які «бороздят просторы Азовского моря». Росіяни стверджують, що, «згідно з міжнародним правом і угодами, акваторія Азовського моря — це є спільний простір, тому ми будемо тут на правах господарів». Тобто «это все мое», а ваше — десь там, за Карпатськими горами. Розумієте позицію Російської Федерації? Ця блокада наносить сьогодні величезну економічну шкоду. Про це потрібно теж голосно говорити.
І третя тема — це вибори до Держдуми, які Російська Федерація готується незаконно проводити в анексованому Криму і на окупованому Донбасі, де сьогодні абсолютно незаконно примусово паспортизують мешканців. Зверніть увагу на фразу Зеленського: «Можна створити безвихідь і змусити отримувати паспорти, але не можна паспортизувати їхні українські серця». Це все чудово. Єдине, що було треба, — апелювати до світу, ще й публічно, користуючись тим, що наш парад і Кримську платформу дивилися мільйони людей у всьому світі, з закликом не визнавати ці вибори та не визнавати Держдуму. Чи була про це заява? Ні…
