Наш Прапор – наш оберіг!

Петро Порошенко

Державний Прапор – животворче та об’єднавче начало, символ наших перемог – минулих і майбутніх.

Із цим стягом у руках і надією у серці українці виборювали незалежність. Державним прапором вкривали загиблих під час Революції Гідності. Під синьо-жовтими кольорами наша армія 2014 року звільнила від російських найманців дві третини окупованого Донбасу і продовжує боротьбу за нашу незалежність і зараз.

За цей прапор багато мужніх українців боролися довго і виснажливо. Під ним наші герої віддавали життя, щоб існувала Україна.

Нам є що боронити. Є ким пишатися.

З Днем Державного Прапора!

Слава Україні! Слава Героям, що її захищають!


Ростислав Павленко

Коли Державний Прапор піднімався над звільненими містами Донеччини і Луганщини, серце заходилось від гордості за Україну і її Захисників.

Коли на Майдані Державний Прапор майорів над барикадами, а беркутня збиткувалася з нього, – це було найкращим визначником, хто які цінності й яку державу відстоює.

Коли в 1991 Державний Прапор внесли до Верховної Ради, надія на відродження Української Держави стала впевненістю.

З Днем Державного Прапора!
Слава Україні та її Героям!


Ігор Артюшенко

Вітаю українців з Днем Державного Прапора!

Наш синьо-жовтий стяг – символ волі й Незалежності. Там, де український прапор, – там свобода, там сучасність, там Україна.

І як би ворог не гострив зуби, його окупантське ганчір’я ніколи не посяде місця нашого прапору. Ані на українських землях, ані в душах українців.

Ми обов’язково повернемо окуповані території, і синьо-жовтий стяг замайорить в кожному куточку Незалежної України!

На фото – державний прапор України, який щороку волонтери та військовослужбовці запускають з Авдіївки в бік окупованого Донецька. Бо Україна – єдина, і так буде завжди.

Слава Україні!


Ірина Геращенко

З Днем Прапора!

Церемонія підняття українського стягу біля ВР. Серед присутніх – наші колеги і високі гості з парламентів європейських країн.

З 2014 року символи Держави – Прапор, наш Герб – Тризуб, мова – набули особливого емоційного значення для кожного українця. Під жовто-блакитним стягом наші воїни захищають державу. Український прапор підніметься в окупованому Криму, в Донецьку і Луганську, – і це буде найщасливіший день, день звільнення України від окупанта.

Мрію, аби за 10 років поблизу ВР і всіх адміністративних приміщень повноправно майоріли два прапори – наш рідний жовто-блакитний стяг і синій Європейського Союзу. Щоб Україна була членом ЄС і НАТО.

Наші головні досягнення і перемоги попереду. Вірю в це!


Роман Донік

С. Гранитное, Волновахский район Донецкой области.

Практически линия фронта.

На этом месте стоял памятник маньяку-душегубу Ульянову-Ленину.

Майже лагідна українізація за сприяння ЗСУ.


Дмитро “Калинчук” Вовнянко

День прапора. Хочеться щось написати і не впасти в пафос. Тому пишу максимально просто.

1991 р. Усвідомивши, що саме це – наш національний прапор, я вішаю значок з ним на піджак і на светр. У спину мені бухтять, але не більше – совок розсипається, як будинок із піску.

2004 р. Я вперше усвідомлюю, що можливий відкат назад, після якого синьо-жовтий прапор може перестати бути нашим. Як показали подальші події й сам факт ростовського бігунця, усвідомлення було небезпідставне. Саме тому я почухрав на Майдан.

2014 р. Я не усвідомлюю – я бачу, що перспектива втрати всього аж до власного прапора – реальність. Результат – я у волонтерів, і я у добробаті.

Чому? Бо це природно. Це так само природно, як їсти, пити і кохатися. Я – українець. Моя батьківщина – Україна. Мій прапор – синьо-жовтий.

І нас таких – багато мільйонів.
Це – основне. А все решта – теми для роздумів і теми, не варті роздумів.

З Днем прапора, читачі!


Serg Marco

За тебе бились, за тебе вмирали, тобою вкривались як плащем…
Ти – та зірка, що завжди буде світити нашій країні.

З днем тебе, наш прапор!
Майорі гордо, бо ти того вартий!


Сергій Місюра

Прапор. День Державного Прапора України.

Сьогоднішнє свято відзначають відносно не довго – всього лише з 2004 року, але насправді значимим та неймовірно вагомим Прапор став для нас в 2014 році.

Прапор на бойовій машині – свої.
Коли їдеш полями, немає кращого ідентифікатора як Прапор.
Бачиш на дорозі блок-пост, завжди радієш нашому жовто-блакитному стягу.
Проходиш по вулиці, бачиш на будинку/подвір’ї/балконі наш Прапор, знаєш, там свої і тобі там будуть раді.

Наразі наш Прапор став не тільки ідентифікатором України на міжнародній карті світу з прапорцями – сьогодні ми вже всередині країни розуміємо більше хто є хто. Проросійська наволоч ніколи навіть поряд з нашим Прапором не стане. Їх він бісить, як ладан чорта. Наш Прапор – наш Оберіг.

Тому вітаю усіх з нашим святом – Днем Державного Прапору! Нашим Символом, нашим Ідентифікатором, нашим Оберегом!


Віктор Трегубов

Так вийшло, що у нас дуже красивий прапор – два прості та гармонійні кольори у послідовності, що нагадує краєвид. І дуже класний герб, що при походженні з 10-го століття відповідає усім вимогам до сучасного логотипу.
Мало якій нації так пощастило.

Ще в нас багато довбнів. Довбнів, що хочуть вертіти прапором, щоб він висів по фен-шую, чи змінити герб, бо ж він для їхньої величної особистості недостатньо великий та солідний – без рюшечок та листя.
Мало якій нації так не пощастило.

Що кажуть нам довбні?
– Така наша думка!
Що ми кажемо довбням?
– Запишіть на сувої та засуньте десь поглибше!

А національні символи в нас чудові. І скріплені кров’ю.


Зоя Ярош

День Прапора.

Якого палили, прострілювали кулями і топтали, за який гинули, яким вкривали тіла загиблих, який просякнутий кров’ю і вкритий пилом і порохом.

Прапор, у якому я бачу сонце і поле, і хліб, і море, і небо. Бачу жагу до життя і віру у майбутнє.
Прапор моєї країни, прапор моїх.

Зі святом, Україно!

Фото не цьогоріч, але цього дня, десь у степах Миколаївщини.


Юрій Бірюков

Символ, тотем, оберег, ФЛАГ.

У меня совсем-совсем своя история, у меня совсем-совсем свои воспоминания.

Воспоминания о движении колонны “неопознанных” микроавтобусов с вооруженными людьми нам навстречу на узкой полоске вдоль границы с Россией под Амвросиевкой.

Адреналин, пот, крики, звуки снятых предохранителей и… маленький сине-желтый флажок на лобовом стекле их передовой машины, который мы рассмотрели в самый последний момент. А потом объятия и дружеские шутки.

Это наш символ.
Это наш тотем.
Это наш оберег.
Это наш флаг!


Іван Виговський

З Днем Прапора!

Я жив в ті часи, коли за прапорець на грудях можна було поїхати до таборів, а викладачі університету зривали його зі студентів, буряковіючи від злості.

Але він є і буде.

Бережімо, Україну


Тамара Горіха Зерня

Ми носимо його у собі і на собі.

Як броню і як павутинку. Як зброю і як оберіг.

Тому що у крові моїй Твої кольори.

Ти тільки не спи, Україно…


Андрій Смолій

Дорогі брати та сестри, українці!

Український стяг пройшов десятки та сотні років боротьби за нашу свободу та Незалежність. Від створення Української народної республіки до боротьби у Холодному Яру, від Української повстанської армії до шістидесятників, від Революції на Граніті до Революції Гідності.

Сьогодні наш прапор гідно служить духовним форпостом на сході України, де наші військові тримають оборону від російського агресора.

Український стяг – це не просто національним символ. Це перш за все символ нашої віри в українське майбутнє та оберіг української ідентичності.

23 серпня, напередодні свята відновлення Незалежності, ми піднімаємо українські стяги в кожному домі та в кожній сім‘ї. Ми шануємо нашу державність та наш український жовто-блакитний прапор.

З Днем прапору, українці!
Слава Україні!


Олексій Петров

На війні можна було ненавмисно «пролюбити» все що завгодно. Балаклаву, тактичні рукавички, захист шиї з бронежилета, повербанк чи щось ще. Багато чого примудрились загубити окрім однієї речі – Прапора України.

Він був скрізь. На рукаві у вигляді патча. Той же патч, але вже на броніку. На техніці майорів синє-жовтий прапор. Коли тканина вже ставала непридатною, встановлювали новий прапор.

На ВОПах теж прапор. Іноді доходило до смішного. Позиції гарно замаскували, але прапор майоріть на висоті трьох метрів над бліндажем. І на стіні того ж бліндажа теж прапор. На дитячих малюнках, які присилали на фронт, знову прапор України.

І звичайно ж, у кожного солдата або офіцера лежав у наплічнику ще один прапор України. Обережно складений, із підписами бойових побратимів.

Прапор України – то святе. З ним вмирали і за нього вмирали!

Із Днем державного прапору України!


Уляна Дідич

То був пізній совок, я була в третьому класі, і того року жила в бабусі, в Рожнятові. Так склалися сімейні обставини. Була осінь, і бабуся з тіткою поралися в городі. І розмовляли. А я крутилася поруч, “допомагала” і слухала ці розмови. Розмова точилася здебільшого довкола справ церковних — бабуся тоді активно займалася відкриванням закритої в той час в Рожнятові церкви, навіть до Москви їздила. І в якийсь момент мова зайшла про двох хлопців, яких затримала міліція десь у районі. За те, що вони почепили синьо-жовтий прапор.

Я пам’ятаю, як обережно бабуся відповідала тоді на мої дитячі питання. Вже не пригадую ні самих питань, ні відповідей, ні подробиць тієї події. А от обережність і недоговорювання пам’ятаю. І пам’ятаю, що саме тоді я вперше почула про синьо-жовтий прапор.

Вся моя національна і релігійна ідентичність формувалася з отаких от випадково почутих розмов. І здебільшого від бабусі. І про голод “на великій Україні”, і про стрілецькі пісні, які хлопці колись співали на мості цілу ніч, що було чути на весь куток (а хто такі стрільці?), і про сусідку, в якої “в хаті правив Василик (владика Павло Василик), а потім всіх, хто там був, викликали в райком, бо хтось був сексотом”, і про те, як їх молодими дівчатами в лісі перестріли “хлопці” і сказали, що самим не варто тут ходити, і про ліс, який по той бік був Скарбековий, а по цей — належав сім’ї дідуся, і його пильнували, а потім совіти все забрали і занедбали, і про других совітів, які, як наступали, лупили по містечку катюшами, хоч німців вже два дні не було, а хата від катюші горить так, що винести нічого не встигнеш, і їх четверо дітей з мамою лишилися з нічим, а собака кинувся в полум’я і згорів…

Все моє усвідомлення державності й неприналежності до СРСР формувалося з отаких от фрагментів-клаптиків. А потім була Незалежність. І війна. І той прапор, про який я вперше випадково почула від бабусі на городі, став символом, за який вмирають і під яким перемагають. Символом, який уособлює все, — державу, армію, мову, віру і кожного з нас.

Немає вже бабусі й тітки, немає мами, яка любила розказувати сімейну історію вже моїм дітям, в шафі лежить акуратно складений прапор з труни Богдана. Але ми є. І ми будемо! Попри все!

З Днем прапора, Україно!


Віктор Шабанов

Прапор України набрав для мене особливої значущості під час окупації Краматорська. Коли повсюди почали впадати в очі аквафреші та ганчір’я днр, коли вулицями міста ходили бомжуваті “визволенці”, а на так званих “блокпостах” чергували місцеві корисні ідіоти, для мене єдиним ковтком свіжого повітря був Інет, де на “великій землі” функціонувала українська влада.

Так сталося, що, навіть перебуваючи в днр, ще можна було дістатися до інших міст України (травень, 2014). І от по справах мені випало їхати у Львів. Їхав через Донецьк. Там вже було вдосталь опочленців.

І ось потяг поволі рушив. За вікном пропливають околиці Донецька, Рутченкове, Оленівка. Потроху наближаємось до Авдіївки.

Раптом, вже на станції Авдіївка, побачив наш Прапор! Ви не уявляєте, які почуття мене захопили! Наш Прапор! Просто неба! Вільний! Неймовірний красень! Це було фантастично! Це було так захопливо!

Потім був Львів. Пізно ввечері, коли повертався до готелю, побачив на площі молодят, які співали українських пісень. Посидів з ними. Розповів звідки. Пролунало “Схід і Захід разом!”.

А на ранок на потяг і додому. За Авдіївкою знову почало майоріти ганчір’я та траплятися намальовані двоголові курки. Коли дісталися Донецька, виявилось, що потяг далі вже не поїде (кінцева зупинка – Маріуполь). Я ще встиг на автобус до Краматорська. Вільності закінчилися.

Відтоді прапор став для мене символом свободи. Справжнім, неформальним, таким, що живе у серці.

Зі святом Прапора всіх небайдужих!


Кирилл Данильченко

Коттон часто вещает, что, мол, Украине все даром досталось, и Независимость тоже. А я расскажу по этому поводу историю.

Был это конец совка, конец восьмидесятых. И давали концерт в областном дворце культуры. Какой-то народный хор, я уже смутно помню. И выскочил из зала человек, вытащил из под куртки желто-голубой флаг. Начали свистеть, орать, кричать. И добрая половина зала подняла пальцы вверх, как “виктория”, только три пальца. И люди зашептались вокруг, а дело было на балкончике справа, весь зал виден был. Мол, что это? И шепоток – “Это они тризуб показывают”. Никого, вроде, не повинтили тогда. А на следующий год уже по школам ходили дети со значками Народного Руха и снимали галстуки.

Так что определенно ничего само не упало. Это украинцы пилили. Все это время. Начиная от гибнущих в лагерях в 40-ые боевиков УПА, шестидесятников и тех, кого в психоневрологических диспансерах незаконно кололи нейролептиками. И заканчивая активистами на концертах, школьниками и студентами. Поэтому у нас есть сейчас улица Лупиноса, а друг Ленина Максим Горький закончился. И ни одна ватная чепуха тогда, когда империя рушилась, на улицы не вышла. Потому что прыгала под траки родной и любимой армии за сникерсы и колбасу. А сейчас скулит за мороженое самое вкусное, забылось уже, как мясо выносили, вокруг себя обкрутив, через проходную.

Поэтому ничего оно не даром досталось, а рухнуло. Завалив под собой прежнюю страну. Так рухнуло, что Москва, третий Рим и наследница СССР, до сих пор по средней зарплате не может сверхдержавы Эстонию и Португалию догнать. А мы вон с Болгарией и Албанией соревнуемся. Но при этом, по большинству опросов, абсолютное большинство снова проголосовало бы за независимость. Потому что там, в совке, не было ни свободы, ни холодильника. Пенсии начали давать в 1965, паспорта закончили колхозникам выдавать, когда я в школу пошел. В селах, которые отселили из зоны затопления ГЭС, детям орехи дарили как лакомство.

Именно это днище сейчас снова возвращается на Донбассе  – военная диктатура и постное масло, которое стыдливо в кулечках раздают наборами. И только сумасшедший может тянуть туда своих близких, в этот 3,14дец. Поэтому выхода у нас нет. Поломали одно унылое кровавое говно, поломаем и другое.

С Днем Флага! Я видел, как его поднимали, когда это еще не было мейнстримом!


Татьяна Худякова

В моем детстве флаги все были красными. Просто данность, мы уже не видели в этих красных флагах ничего – ни борьбы угнетённых, ни коллективизации и раскулачивания. Потом они исчезли, но украинские так и не пришли, а мы вообще об этом не думали. Как там в песенке? «Я родился как все на свет, мне всё равно что да, что нет, мне всё равно что день, что ночь, у нас в забое всегда темно».

А в 11-м классе я поехала во Львов. И мой папа попросил привезти оттуда значок с жовто-блакитним прапором и гурт «Гайдамаки» записать на касету МК-60. Музыка – ок, понятно. Но значок с флагом? Тю.

Потом мне попался в руки блокнот, начатый отцом в 1962-м году. На первой странице от руки нарисованный синими чернилами тризуб. На всю страницу, большой, аккуратный, на него потрачено много времени моим юным отцом, а я даже не знаю что это такое. Понимаете? Я НЕ знаю. Не тупой и условно украинский подросток 17-ти лет от роду дупля не отбивает, что это такое нарисовано папой тыщу лет тому назад. Символ, который был ему важен.
Символ чего? И значок с флагом… Зачем ему?

А дальше хочется писать, как в сочинении. Символ свободы, символ независимости, символ права на жизнь. Только это все ни о чем, пока не переживешь. Пока не прочувствуешь.

Папа ощутил вполне это, когда поступил в ДХТИ. Украиномовный мальчик из Полтавы приехал в Днепр, и на первой лекции ему сообщили, что в ВУЗах не читают на этой вашей телячей мове. Привыкай, и слава КПСС. Не нравится, звиздуй в свое село, крути хвосты коровам. Космос покоряют те, кто сумел от корней оторваться. Те, кому пофиг на каком языке учить химию, если это русский. Ты должен перекраситься. Отказаться. Принять чужое своим.

Муж мой, рожденный в Томске, ощутил это на войне. Когда его побратимы умирали, заливая кровью жовто-блакитний шеврон. Оставшись лишь подписью на рваном прапоре. Кирпичом в стене, что отделяет нас от 3,14деца братской любви.

Я? Я никогда не думала, что мне это все важно. Я жила себе рыбкой под камушком и не осознавала океан вокруг. Но ровно до тех пор, пока этот камушек был. А потом…

Знаете, вы сейчас проходите ежедневно мимо держустанов, над которыми майорить наш прапор. Живий, теплий, радісний. И вы никогда не задумываетесь над тем, что вжух, и там уже его нет. Вместо него водрузили другой символ. И на нем мертвая черная птица. И что вместе с ней в вашу жизнь врывается 3,14дец. И тебе нечем дышать, совсем нечем. Очень долго.

Просветление приходит позже. Когда ты уезжаешь из-под тени мертвой черной птицы. Ты уже почти задушен. Напуган до чертиков. В горле копошится то ли комок слез, то ли просто нервный спазм. Ты едешь не куда-то. Ты просто уезжаешь отсюда. Нахрен.

А потом ты видишь блок-пост и первый жовто-блакитний прапор за пол-года. А по сути, первый за всю твою жизнь. Первый, потому что только сейчас ты понимаешь, что вернулся домой. Что только здесь ты можешь сделать полноценный вдох.

Именно это я сегодня буду праздновать.
И чтить цену, заплаченную не мной для того, чтобы я могла свободно дышать.


Тарас Чорновіл

З Днем Українського Прапора!

Вітаю і згадую. Усім цим безрідним, які сьогодні правлять країною, або твердять “а какая разніца”, він ні про що не нагадує, окрім формальності, на яку вони давно не звертають уваги. А коли вибиваються нагору, то звично кривляючись, виголошують не менш формальні й холодні фрази, бо в душі нічого не зворушується при його виді. Але, на щастя, в Україні є і завжди були люди, які за його кольори готові пожертвувати свободою, а навіть і життям. Тільки з останніх років кілька прикладів запозичу з телеграм-каналу Петра Порошенка. Це ті, кому точно не “какая разніца”. І на них, а не на всіляких більшостях та статистичних і електоральних перевагах тримається Україна.

У мене своїх спогадів, пов’язаних із нашим прапором, безліч. Поступово, явочним порядком ми у Львові привчали владу до нього десь від 1987 року. Спершу синьо-жовтими мазками на мурах, потім уже публічно ніби випадковим співставленням кольорів. Згадаю тут анекдотичний випадок із 1986 або 87 року. На 1 листопада львів’яни масово йдуть на цвинтарі, засвічують свічки, прибирають та моляться на могилах. Але то під вечір. А я мав заступати на добове чергування. Тому вибрався вдосвіта, приїхав на Янівський, швиденько засвітив свічки на родинному гробівці та пішов до квадрату із понищеними могилами січових стрільців. Там після владного бульдозерного вандалізму збереглися лише пару хрестів і могили Тарнавського й Левицького. То біля них люди масово клали квіти й світили свічки. Влада з цим мусила миритися навіть у попередні брєжнєвські роки.

Ще на підході побачив, що на майже темному цвинтарі якийсь дивний рух – перебігають якісь сірі постаті, на алеї стоять “бобік” і чорна “Волга”. Подумав, що померло якесь цабе, й готують офіційний похорон. То я прийшов до тих збережених могилок і, оскільки був першим, узявся висмикувати траву й прибирати. Аж над моєю головою хтось кашлянув. Оглядаюся – стоїть таке пасьоне і типове для них “бєз особих прімєт”. Показує посвідчення начальника районного відділу КГБ. Ми тоді з гебнею вже не дуже панькалися, відкрито поширювали самвидав, починали перші громадські акції. Тому я почав права качати: “Що вам тут ще не подобається? Маю право”. А воно махнуло рукою тай каже: “Та маєте, маєте своє право, Тарас Вячеславович (уже ж довідки встигли оперативно навести). А ви краще скажіть, чи щось про оце знаєте?” – і пальцем вгору. І лише тут я помітив, що прямо над моєю головою на старій акації в ранковій мряці розвівається тоді ще строго заборонений синьо-жовтий прапор.

Що я його не вішав, вони й так бачили. Їх не я цікавив і навіть не сам прапор, бо його б за мить зірвали – вже хтось тягнув драбину від сторожки. Але до держака була дротами прикручена якась металева банка. І вони по дитячому хотіли хоч від когось почути запевнення, що там не бомба. Нарешті приволокли п’яного сторожа, дали йому пару рублів і веліли зняти – як рвоне, то його ж їм не шкода. Нічого, звісно, не рвонуло, й уже незабаром гебісти переможно несли прапор до машини. Йти довелося між могил, тому прапор високо підняли над собою, влаштувавши такий собі перший парад: спереду якийсь молодий опер із прапором у руках, а за ним уся група чоловік у п’ять-шість. Виглядало шикарно!

Я про цю історію незабаром написав у вже не підпільному, хоча й неофіційному, самвидаві. А незабаром завітав до мене син політв’язня сталінськиї концтаборів Ярослава Малицького Степан і розповів, що це саме він тієї ночі повісив цей прапор над могилами січових стрільців. Отака була весела історія.

А одного разу й мені вдалося спричинитися до однієї з перших появ прапора на публічній акції. Того дня проходили так звані окружні передвиборчі збори представників трудових колективів. На них комуністи влаштовували сито, через яке відкидали незалежних кандидатів. Так і в моєму районі Львова відсіювали Івана Драча. Ми весь час, доки йшли збори, мітингували під будівлею аудиторії №1 Політехнічного інституту, де їх проводили. А коли Драча таки відсіяли, спонтанно сформувалися в колону й пішли до центру.

Якось так сталося, що я був тоді трохи більш активний і опинився на чолі колони та трохи самозванно взявся там порядкувати. Відповідно, на площі Ринок, куди ми прийшли, виліз на цямрину фонтану Нептуна й разом з кількома іншими активістами якось трошки пробував модерувати мітинг. І серед людей з різних боків помітив два пллакати: один на синьому, а другий на жовтому ватмані. Вони нічим не виділялися з-поміж десятків інших барвистих та чорно-білих. Але коли їх власників удалося звести разом у центрі мітингу й розташувати плакати один над одним, то це вже були не просто випадкові гасла. Люди раптом уперше на відкритій, несанкціонованій, але масовій акції побачили прообраз синьо-жовтого прапора. А за тиждень-два наші прапори почали появлятися вже дуже часто. Їх зривали, погрожували їхнім власникам, але нічого зробити більше не могли. І незабаром на З’їзді народних депутатів СРСР (так називався той орган) із запальним виступом на підтримку нашого прапора виступив Ростислав Братунь, львівський поет, який зміг пройти те сито й пробитися до вищого законодавчого органу.

Як ми в ті темні роки раділи кожному отакому дрібному наближенню до дня, коли синьо-жовтий прапор нарешті замайорів як державний символ нашої держави!

Фото на заставці © Олександр Гончаров / Апостроф

Усі відео