Порошенко разом із тисячами вірян взяв участь у Божественній Літургії у Святій Софії 22.08.2021 р. (фото, відео)

Петро Порошенко

Розчулений тим, як багато наших вірян приїхало з різних куточків України на Божественну літургію на території Собору Софії Київської.

На їх очах сльози радості, а на вустах посмішки, адже ми спільно святкуємо незалежність Православної церкви України та вітаємо Патріарха Варфоломія, який сприяє утвердженню її серед Церков-Сестер.

Дякую Господу за цей великий дар для України!

* * *

Разом із Патріархом Варфоломієм та Блаженнійшим Митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм у Божественній літургії в Святій Софії Київській підносимо подячні молитви Богові та засвідчуємо єдність Церкви Христової.

Нехай спільна молитва подарує нам мудрість і любов у серці.

* * *

Сьогодні Предстоятель Матері-Церкви отримав з рук Його Блаженства Епіфанія спеціальну відзнаку Православної Церкви України — Великий Хрест Ордену святого Архістратига Михаїла.

Адже саме Патріарх Варфоломій дарував українському народові велике благо – Томос про автокефалію, а з ним і можливість молитися рідною мовою у незалежній Православній Церкві України.

Щиро дякую усім, хто разом із нами наближав цю мить. Дякую Його Всесвятості Вселенському Патріарху Варфоломію, Його Блаженству Епіфанію, нашим ієрархам, парафіянам, капеланам за спільну молитву у Соборі Святої Софії.

* * *

Тисячі і тисячі людей зібралися сьогодні, щоб відзначити візит Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія до нас в Україну. Це третій візит Його Всесвятості. Але перший — після того, як була створена Об’єднана Соборна Православна Церква України після Об’єднавчого Собору, який відбувся тут, на цьому святому місці, у Святій Софії 15 грудня 2018 року. Уже за кілька тижнів 6 січня у Константинополі ПЦУ отримала Томос про автокефалію.

Серце радіє, бо це не просто величезний внесок у державотворення України. Це підкреслює наш цивілізаційний вибір. І сьогодні під час нашого молитовного спілкування Його Всесвятість це підтвердив. Підтвердив абсолютну законність рішення і звернувся до всіх православних України із закликом про об’єднання. Тому що наша церква — це церква, яка об’єднує людей.

І дуже важливо, що на сьогоднішній день абсолютна більшість — дві третини українців — є прихильниками нашої церкви і вони точно роблять все, щоб Україна об’єдналася, і щоб Господь урозумив тих, хто поки що шукає інші шляхи, молячись іноземній державі, а інколи — і державі агресору.

Щоб Господь їх урозумив, і вони прийшли до нашої церкви, щоб об’єднані православні молилися за Україну і дякували Богові, щоб Господь послав нашій боголюбивій країні мир, злагоду, любов і процвітання. Про це ми разом із тисячами українців молилися сьогодні. Від щирого серця хочу подякувати Його Всесвятості Вселенському Патріарху Варфоломію, Його Блаженству Епіфанію, нашим ієрархам, парафіянам, вірним, нашим капеланам, які сьогодні, як і завжди, опікуються безпекою, а на фронті забезпечують суверенітет, територіальну цілісність і незалежність нашої держави.

Ми молилися сьогодні і за наших воїнів, які у ці непрості часи несуть службу. Думаю, так само, як Господь був з нами 15 грудня 2018 року, коли церква створювалася, так само Господь і зараз з Україною, і перемоги українців ще попереду, бо Господь чує наші молитви.

Дякую Марині, яка сьогодні зі мною. Дякую усім і вітаю із 30-ою річницею Незалежності нашої держави. Закликаю у цей день помолитися за процвітання держави. Слава Україні!

* * *

Історична мить: вперше Предстоятель Церкви-Матері Патріарх Варфоломій прибув до України, до нашої Православної церкви України як до автокефальної, зрілої, самостійної Церкви-Дочки. Молитвою та соборною літургією Патріарх Варфоломій благословив наші досягнення як батьки благословляють дітей.
Ми щиро вдячні за цей вияв любові та поваги до нашого народу. Вірю, що з Божою допомогою Православна Церква України розквітне і займе своє гідне місце серед Церков-Сестер.
Дякую вірянам, які приїхали з усіх куточків України, щоб засвідчити нашу єдність та відчути молитовний дух та братню любов.
Боже великий, єдиний, нам Україну храни!

* * *

Великою сердечною та духовною радістю для мене було сьогодні побачити, як велика кількість вірян прийшли під стіни Святої Софії Київської, аби спільно піднести молитви та подяки Господу за Томос про автокефалію для Православної Церкви України.

Дякую Вселенському Патріарху Варфоломію, який звільнив український народ від московського духовного ярма. Дякую Митрополиту Епіфанію, який доклав зусиль і всіляко сприяв досягненню нашої великої спільної мети. Усім українцям, які вірили, що цей день настане.

Нехай Бог береже всіх нас, направляє Україну та нашу Православну церкву!


Два Предстоятелі очолили Божественну літургію у Святій Софії Київській

 

Просто неба, біля тисячолітньої святині Православної Церкви – Собору святої Софії Київської 22 серпня 2021 року Вселенський Патріарх Варфоломій та Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершили урочисту Божественну літургію.

Двом Предстоятелям співслужив численний єпископат і духовенство Константинопольської Церкви й Православної Церкви України.

Під час відправи молилися не менше ніж 15 тисяч духовенства і вірян.

За богослужінням лунали особливі прохання за Україну та молитва з чину молебню, нещодавно благословенного Священним Синодом.

Наприкінці літургії архієпископ Євстратій виголосив послання Блаженнійшого Митрополита Епіфанія з нагоди 30-ліття відновлення незалежності України та Патріаршого візиту.

Далі зі словом до присутніх звернувся Предстоятель помісної Української Православної Церкви.

Завершилася урочиста відправа словом Вселенського Патріарха Варфоломія.

Після Божественної літургії Його Всесвятість відвідав Святу Софію, де підніс молитву за Україну та її народ.

Джерело

 

Послання Митрополита Київського і всієї України Епіфанія з нагоди святкування 30-ліття відновлення Незалежності України та візиту Вселенського Патріарха Варфоломія

Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри, український народе!

Належачи до творіння Божого і як все створіння існуючи в часі, всі ми звикли до його плину. Ввечері заходить сонце і ранком сходить воно, один день переходить в інший, мить нинішня невпинно стає минулим, складаючись у місяці, роки, десятиліття й століття.

Але як і за всяким творінням Божим, якщо уважно і не лише тілесними очима, однак також серцем і поглядом духовним будемо спостерігати – за завісою звичного для нас часу ми неодмінно побачимо Творця всього, Бога.

Як мудрість архітектора і старанність будівничого, як талант митця і дар художника ми пізнаємо через споглядання плодів їхньої праці – так через споглядання премудрості, гармонії, краси і величі сотвореного світу ми неодмінно маємо побачити «Творця неба і землі, всього видимого і невидимого».

«Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь» (Пс. 18:2) – вигукує у захопленні Псалмоспівець. А премудрий Соломон говорить: «Дійсно суєтні за природою усі люди, у яких не було відання про Бога, які через видимі досконалості не могли пізнати Сущого і, дивлячись на діла, не пізнали Винуватця» (Прем. 13:1). Святитель Василій Великий в бесіді на Шестиднів стверджує, що «не пізнати Творця через споглядання світу – все одно що нічого не бачити в ясний полудень».

З миттєвостей, днів та років сплітається тканина історії. Але як і кожна тканина, вона не виникає сама собою, бо має Єдиного Того, Хто творить її, хоча і включає в себе незліченну кількість справ і подій, що є плодом праці та волі окремих особистостей або взаємодії стихій.

Кожен з нас, людей, є унікальною особистістю, наділеною Творцем свободою волі й вибору. Плодом цього дару є можливість і свобода для кожного з нас бути не підлеглим плину історії, не заручником стихій чи обставин, але за образом Божим ставати малим творцем. Кажемо «малим» тому, що Єдиний Творець, наш Господь і Вседержитель світу, творить усе існуюче з нічого, одним Своїм словом. Людина ж, як частина творіння, хоча і є досконалим вінцем його, здатна творити лише з вже існуючого.

Ось нині перед поглядом нашим велично красується Собор Святої Софії у Києві, священне місце для всього українського народу та історична кафедра православних Київських митрополитів. Але від початку ці прекрасні склепіння й куполи, мозаїки та розписи були нічим іншим, ніж камінням та піском, або іншим таким самим простим матеріалом, що сам собою ані виглядом своїм, ані якістю не схожий на цей величний храм. Лише творчі дар і премудрість, пізнання та праця тисяч людей з каміння й піску, дерева й металу, з барвників та інших простих речей, сполучаючи і єднаючи їх, піднесли від землі у височину небес цей храм.

Такі роздуми і приклади, явні та наочні, спонукають нас нині, у дні, коли український народ відзначає 30-ліття відновлення Незалежності нашої держави, духовними очима поглянути на історію, зазирнути за її тканину в глибини сутності й вічних сенсів. Як підкидаючи в хаотичному порядку різні матеріали ніколи ніхто не досягне того, щоби вони силою випадкового збігу стали величним і гармонійним храмом – бо з хаосу силою випадку можна отримати лише хаос, і ніколи – порядок, – так неможливим є лише хаосом і випадком пояснити плин історії. Бо насправді вона – жива і неперервна тканина, в якій за премудрим задумом Бога-Творця з безлічі ниток окремих справ унікальних особистостей сплітається цілісне полотно.

Безперечно, кожен з нас є свобідний у своїй волі, маючи вибір. Однак і ця свобода теж премудрим Промислом Божим вплітається у загальний задум Творця. Відтак всякому добру Бог допомагає, а зло, яке є віддаленням від добра, – зупиняє і спрямовує до добрих наслідків. Тому хоча і маємо ми, як особистості, свободу, однак при розмаїтті вибору насправді маємо лише дві можливості: або збирати з Богом, або розкидати без Нього, або будувати з Творцем як Його співробітники і працівники, або руйнувати, відступаючи від Нього. Адже саме так говорить Спаситель наш і Син Божий Господь Ісус Христос: «Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той розкидає» (Лк. 11:23).

Протягом багатьох століть наш народ не мав власної держави, втративши її через розбрат і чвари, підкоряючись добровільно чи бувши примушений силою, владі інших. Тому для численних поколінь українців сама можливість мати власну незалежну державу стала метою і прагненням. Важким був шлях до здійснення цієї мети, незліченні жертви склав наш народ у боротьбі за свободу. Цій жертовній праці та подвигу самозречення сотень тисяч і мільйонів наших попередників ми завдячуємо, маючи нині благо Незалежності. Але розмірковуючи над цим, ми неодмінно прийдемо до висновку, що Незалежність є засіб, а не тільки і не лише мета. Незалежність є потенціал і передумова, але від кожного з нас та від народу, як спільноти особистостей, залежить – як ми скористаємося цим потенціалом і цими можливостями.

Тридцять років тому український народ з Божою допомогою досягнув здійснення мрії багатьох поколінь – відновив Незалежну державу, коріння якої заглиблене в тисячолітній історії, сягаючи княжих часів та навіть глибше. Але нам, як християнам і патріотам, особливо належить розуміти, що досягнення мрії – це лише початок, лише нова точка відліку, лише фундамент. Що і як з’явиться на цьому фундаменті – величний собор чи велика руїна – залежить від кожного з нас. Нам дано матеріал для будівництва, дано мудрість пізнання і сили творити – але лише від нас самих залежить, чи збудуємо ми справді щось прекрасне і спрямоване у вічність, подібне до Собору Святої Софії, тисячолітнього видимого символу єднання Бога і людей. Собору, як вияву тимчасового, яке здане до вічності, окремого, яке сполучаючись, творить велич цілісності.

Без всякого сумніву кожна людина особисто має таланти і мудрість, має ті чи інші дари, отримані від Бога. І часто, а особливо у нинішньому віці, усвідомлення талантів та можливостей для людини стає такою ж спокусою, перед якою не встояв Денниця, який захотів стати богом без Бога. Серед людей багато хто теж думає: «я – премудра і свобідна людина, мені не потрібні ані Бог, ані інші». Цю безумну і погибельну думку слід відкидати. Бо як не може одна цеглина бути усім храмом, одна нитка – всією тканиною, одна, навіть найбільш талановита людина, збудувати собор – так кожен з нас окремо, відсторонившись від Бога та інших людей, не може досягти добрих плодів.

Лише єднаючись і сполучаючи сили та знання, здібності та можливості, всі разом ми можемо досягати блага – блага загального і блага для кожного зокрема, добробуту віку цього і скарбів нетлінних, які зберігаються у вічності.

В сьогоднішній особливий і знаковий для історії українського народу і його Помісної Автокефальної Православної Церкви день, вшановуючи 30-ліття відновлення незалежної Української держави, ми маємо видиме і наочне підтвердження всього, дотепер сказаного. Тисячі зібраних на молитву в цей недільний день у Святій Софії Київській, як і безліч тих, хто молитвою і думкою єднаються з нами цієї миті – всі разом ми є свідками сили любові та єднання.

Те, що донедавна здавалося лише мрією – нині стало реальністю. Те, що було лише задумом – втілилося в життя. Те, чого прагнули покоління – стало для нас можливістю. Ми маємо незалежну державу, ми маємо Помісну Автокефальну Православну Церкву. Ми маємо благословення нашої Матері, Церкви Константинопольської, Вселенського Патріархату, зберігаючи непорушно єдність Святої Церкви, самостійно, як Автокефальна і незалежно керована Церква, розбудовувати її заради створення кращих можливостей для пізнання нами та нашими співвітчизниками істини і досягнення спасіння.

Видимою ознакою, символом і втіленням цієї єдності в спільноті є Божественна літургія, яку ми звершуємо нині. В Таїнстві Євхаристії ми єднаємося з Богом через Причастя Тіла і Крові Христових, а також єднаємося одне з одним як таємниче, містичне Боголюдське тіло Церкви. Кожен з нас залишається особистістю, але всі разом ми набуваємо нової якості буття, стаючи єдиним цілим, переходячи від тимчасового і обмеженого до вічного. Як каміння та інші матеріали цього величного Собору Святої Софії в сутності своїй залишаючись тим, чим вони були від віку, через складання генієм будівничих всі разом стали величним храмом, домом Божим, дверима до вічності – так і кожен з нас, залишаючись сам собою, у єднанні Церкви та через усвідомлення єдності суспільства, народу, людства – здатен досягати більшого і кращого.

Дорогі брати і сестри!

Справді нині є історична мить, бо вперше Вселенський Патріарх, Перший серед Предстоятелів Церков, прибув до України, до нашої Помісної Церкви вже як до Автокефальної, дозрілої, належно самостійної Церкви-Дочки. Своєю молитвою і благословенням, цією соборною літургією Вселенський Патріарх Варфоломій стверджує і благословляє наші досягнення, надихаючи нас самостійно, але не егоїстично, розбудовувати своє життя – як батьки благословляють і надихають на добрі справи своїх дорослих і самостійних дітей.
Ми від серця вдячні Його Всесвітості Вселенському Патріарху Варфоломію та нашій Матері-Церкві за дари і благодіяння, які протягом століть історії були нашими предками і нами отримані – від дару пізнання істини та спасительної Православної Віри, прийнятого в княжі часи через Хрещення Руси-України, до дарування Томосу про автокефалію, яким перегорнуто сторінку минулих розділень і духовного поневолення, та стверджена наша свобода бути Помісною Церквою.

Крізь сплетення тканини історії ми бачимо премудрий задум Творця, бачимо Його благословення, допомогу і натхнення кожному зокрема і всім нам разом рухатися вперед шляхом правди до кращого, що спасіння й вічного блаженного буття. Тож у ці особливі дні духовного піднесення, святкуючи як Церква і як народ, складаємо подяку Богові за всі Його благодіяння для наших предків і для нас.

І просімо Творця в час грядущий надихати нас любов’ю, мудрістю та зміцнювати наші сили, щоби ми могли належним чином бути і надалі співпрацівниками Божими, щоби будували ми дім нашої держави і нашої Помісної Церкви на камені правди, насолоджуючись добрими плодами праці та у спадок наступним поколінням передавши найкраще з можливого.
Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!

Епіфаній,
Митрополит Київський і всієї України

22 серпня 2021 р.,
Собор Святої Софії,
м. Київ

Джерело

 

Слово Митрополита Київського і всієї України Епіфанія після соборної Божественної літургії

Ваша Всесвятосте, улюблений у Господі Архієпископе Константинополя – Нового Риму і Вселенський Патріарх владико Варфоломію, достойний Предстоятелю великої Христової Церкви, нашої Матері, та Перший серед Предстоятелів Помісних Церков!

Преосвященні брати архієреї Вселенського Патріархату та Православної Церкви України, всечесне духовенство, дорогі брати і сестри!

Христос посеред нас!

Великою радістю наповнені тепер наші серця, коли в історичному і святому для українського народу місці, в кафедральному храмі Митрополитів Київських, урочисто звершили ми соборну Божественну літургію, очолену Предстоятелями Вселенського Патріархату і Православної Церкви України. Наше єднання у Святій Євхаристії, як і кожного разу, коли ми причащаємося Тіла і Крові Господніх, не лише нагадує про Хресну жертву Спасителя і символізує єдність Церкви, але є істинним, таємничим і реальним єднанням всіх нас, православних християн, з Главою Церкви і Спасителем Господом Ісусом Христом та одне з одним.

Хоча ми живемо в різних місцях, понад всі умови часу та простору найперше ми разом – Єдина, Свята, Соборна і Апостольська Церква. І тому, подолавши простір і відстані, які розділяють нас, ми зібралися в цьому особливому священному місці на спільну молитву – щоби не лише таємничо, але і видимо засвідчити нашу єдність у Христі.

До нашої радості на жаль домішаний і смуток, що не всі православні християни України ще пізнали повноту істини, не всі ще послідують вченню Церкви і канонічному порядку, досі ще тримаючись розділення та віддаляючи себе від спілкування. Але і за них ми молилися під час літургії, і за них також приносили Безкровну Жертву, маючи впевненість, що у Богом благословенний час і вони пізнають істину та увіллються в повноту Помісної Української Православної Церкви.

Саме тут, в соборі Святої Софії, 15 грудня 2018 року відбувся Об’єднавчий Собор, який з трьох розділених гілок утворив єдину Помісну Українську Православну Церкву. Багатьом з нас, хто був безпосереднім учасником Собору, запам’ятався той день. Собор Церкви України назавжди перегорнув сторінку попередніх розділень, Собор утвердив єдину Помісну Церкву. І саме завдяки цьому 6 січня 2019 р. з рук Вашої Всесвятості наша Церква отримала Томос про автокефалію, а наступного дня, коли ми святкували Різдво Христове, саме тут, у Святій Софії вперше цей історичний документ побачила вся Україна.

Втретє Ви, Ваша Всесвятосте, звершуєте служіння у цьому особливому місці. Вперше це було рівно 30 років тому, коли ще як митрополит Халкидонський Ви прибули до Києва, а невдовзі в нашій країні відбулися історичні зміни, вона відновила свою Незалежність. Вдруге тут Ви молилися 2008 року, і цей візит, як бачимо ми тепер, був визначною віхою, від якої розпочався складний, але успішний процес, який завершився наданням Томосу для України.

Нині Ви втретє молитеся тут, і цей Ваш візит також є винятковим, бо він назавжди увійде в історію як перший візит Вселенського Патріарха до Православної Церкви України, вже визнаної автокефальної Церкви-Сестри, утвердженої у Диптиху Помісних Церков.

Віримо, що і Ваша сьогоднішня молитва разом з нами, і Ваш візит так само позначать історичну віху в бутті понад тисячолітньої Церкви Києва, Церкви Руси-України.

Особливо радіємо, що Ви прибули також і для того, щоби на запрошення Президента України Володимира Зеленського разом з українським народом відзначити 30-ліття відновлення нашої державної незалежності, подякувати Богові за всі благодіяння, які були явлені нам, та попросити Господньої допомоги у подоланні розділень, у досягненні перемоги над супротивниками і в утвердженні справедливого миру для України.

Хочу висловити від усіх нас сердечну подяку присутнім тут митрополитам Еммануїлу та Амфілохію, а також архімандриту Григорію, які брали безпосередню участь у підготовці Об’єднавчого Собору та його роботі. Завдяки мудрому головуванню митрополита Еммануїла, Екзарха Вашої Всесвятості, робота Собору досягла успіху.

Дякуємо митрополиту Стефану, ієрарху Патріаршого Престолу в Греції, який також сьогодні серед нас, засвідчуючи духовне єднання у вірі та дружбу українського і грецького народів.

Дякую від усього серця ігумену святого монастиря Пантократор архімандриту Гавриїлу та іншим отцям зі Святої Гори Афон, які з благословення Вашої Всесвятості також прибули до Києва у ці святкові дні та нині молилися разом з нами.

Дякую вам, дорогі владики, отці, брати і сестри, хто зібрався на цьому святому місці для спільної молитви за нашу Помісну Церкву і нашу рідну Матір Україну.

Дякую всім, хто з боку держави долучився до організації та проведення нашого богослужіння.

Ваша Всесвятосте!

Дозвольте мені на знак нашої особливої пошани до Вас і до всього того, що Ви зробили і робите для Української Православної Церкви і для України, від себе особисто та від нашої Церкви вручити Вам особливу нагороду, спеціально встановлену з цієї нагоди – Великий Хрест Ордена святого Архистратига Михаїла, покровителя нашої Золотоверхої столиці, Києва, і помічника всіх, хто бореться зі злом.

Аксіос!

На многії літа, Всесвятійший Владико!

Джерело

 

Промова Його Божественної Всесвятості владики Варфоломія під час Соборної Служби Предстоятелів у Києві

Блаженніший Митрополите Київський і всієї України владико Епіфаніє,

Високопреосвященні, преосвященні та боголюбиві брати Архієреї,

Благословенна та христоподібна  повното Церкви православних.

Первоверховний серед Святих апостолів Петро зі своїм братом Андрієм Первозванним «відразу покинули сіті, та й пішли за [Христом]» (від Матвія 4:20).

Як мовиться у нині наведеному уривку з Євангелія, Петро, палаючи бажанням зустрітися зі своїм улюбленим Учителем, посеред моря, хвилі якого високо здіймалися, з надзвичайним завзяттям, – рисою, притаманною його характеру, –  виходить із човна та, долаючи сили природи і закони створеного світу, дивовижним чином ступає поверхнею розбурханого моря.

Та зовсім скоро, обпечений сильним бажанням, він піддається сумніву, прихованій та невидимій спокусі маловір’я, як показує Господь – Знавець сердець. І тієї ж миті подібне суходолу затверділе море тане, як поетично можна сказати, і до того надзвичайно сміливий, готовий ризикувати Учень, «бачачи велику бурю, злякався і почав потопати і закричав: Господи, врятуй мене!» (від Матвія 14:30). А Ісус «схопив його і каже до нього: «Маловірний, чому ти засумнівався?»  (від Матвія 14:31).

У цьому випадку ми розрізняємо два види віри, за словами Іоанна Златомовця, попередника нашого Смирення на Константинопольській Апостольській Кафедрі цілих 16 століть тому: «Отож віра у знаки та дива називається дієвою∙ а віра у знання про Бога називається підготовчою до пізнання Бога». Перша – то є початкова віра Петра, яка подібно язику полум’я та пориву вітру є стрімкою, бурхливою – але дуже нетривалою – і вона спроможна змінити природну закономірніть. За словами Господа: «Бо істинно кажу вам: коли будете ви мати віру, як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: перейди звідси туди, то перейде вона, і нічого не матимете неможливого» (від Матвія 17:20).

Проте, існує і віра спасительна, яка готує до пізнання Бога, яку ми ледь вирізняємо у зневіреному вигуку Петра: «Господи, врятуй мене!». Упевненість в тому, що Ісус, який ступає поверхнею моря, є Господом Небес і Землі, є істинною та спасительною вірою, завдяки чому Учень і рятується.

І от проваджені цією спасительною вірою усі божественні Апостоли перетворили відому тоді Ойкумену, Всесвіт на «Божу ниву» та «Божу будівлю» (1 до Коринфян 3:9). Андрій же Первозваний, дістався аж до любих у Господі дітей, що проживали на території феми Херсонес, адміністративного округу Східної Римської, Візантійської, імперії у Південному Криму.

За цим послідувала копітка місіонерська праця греків фессалонікійців Кирила та Мефодія, яких наш Святий попередник Фотій направив вести просвітницьку роботу серед мешканців ширшого балканського регіону. Однак саме стосовно Києва та прилеглих до нього територій пізніше визначальна благодійницька роль належить одній жінці. Княгиня Ольга, приваблена Істиною та полонена Духом,  прийняла християнство у Константинополі, діставши при хрещенні ім’я Єлена. І подібно до іншої Єлени, Єлени Августи, матері Костянтина Великого, справила надзвичайний вплив на свого онука Князя Володимира, який 988 року прийняв християнство та привіз сюди проповідників з Царгорода, які й займалися просвітницькою діяльністю серед місцевого Божого люду. І у такий спосіб через святе Хрещення були скріплені важливі церковні відносини між Константинополем та Києвом, відносини життя, істини та любові.

Внутрішній мир Христової віри та непорушні відносини між Матір’ю та Донькою змінив хід історії та певні події. Води Дніпра розбурхались, церковна кафедра двічі переносилась з Києва, а спроби, зумовлені мирськими мотивами, призвели до того, що Київська Єпархія не з власної волі була відірвана від Константинополя і підпорядкована північнішим країнам разом з єпархіями, які належали до неї. Однак упродовж століть велася боротьба у Києві за те, щоб він не був позбавлений духовного та канонічного захисту Константинопольської  Церкви-Матері, вагомим свідченням чого є перша стаття вашої Конституції 1710 року, написаної через 24 роки після болісних подій 1686 року.

І природньо неминуче, що все те, що послідувало з церковного боку, відрив від центру, намагання насильницьким шляхом відлучити вас від нас, привело до остаточного розділення, яке неможливо було відновити зсередини,  і це змусило нас зрештою прийняти безапеляційне рішення на власний розсуд.

Це сталося, оскільки всі діяння попередніх століть, які мали на меті церковну узурпацію Києва, відбувалися без прямої участі Константинопольської Церкви-Матері, без її охочого благословення і з її великими стражданнями, оскільки [інші] скористалися її слабкістю у той момент і неспроможністю [опиратися].

Усі ті діяння, про які йдеться, одним словом, були абсолютно чужими, несумісними з православною еклезіологією і жодним чином не викликали милості Божої,  були не любими Богові.

У зв’язку з цим Церква-Матір без підтримки, чи схвалення, чи заохочення з боку кого б то не було, як така, що єдина мала священно-канонічний обов’язок, який відповідно до священних канонів не могла проігнорувати та занедбати, – вона благочестиво зайнялася наявною церковною проблемою. Зберігаючи мовчання та у щирій молитві, вона сподівалася на відновлення стану речей.

Упродовж багатьох років вона надавала можливість усім залученим до питання сторонам без насильства і емоційного обтяження, задля уникнення крайнощів, і завдяки природній зрілості досягнути примирення між тими, хто відірваний, відновити церковне життя у єдності. Вона без галасу, не афішуючи широко, щоденно закликала правлячі уми піти святим шляхом діалогу у Христі задля того, щоб подолати братовбивче розділення, що завдавало шкоди.

Терпеливість і толерантність, брати та любі у Господі діти, для Церкви ніяким чином не ототожнюються з ігноруванням, нехтуванням, знеціненням, поступкою, відмовою, забуттям,  залишенням [без допомоги]. Очікування Великої Христової Церкви, у надії на розкаяння, повернення та вилікування болісного відхилення не може тлумачитися з докором та осудом. А навпаки,  з гордістю у Господі, бо вона постійно залишалася в межах шляху, що веде до Христа, щодо всіх своїх дітей, щоб позбавити їх тяжкої праці, великих зусиль, помилок.

Священна кафедра Константинополя ніколи не мала можливості покинути болісні проблеми, які виникали, напризволяще. Вона мала та має глибоке усвідомлення своєї успадкованої відповідальності. Вона у своїй історичній присутності ТАК вважає, ТАК проповідує, ТАК живе,  ТАК іде шляхом. Турбота та виснаження заради своїх дітей для матері є нічим іншим, як єдиним природним шляхом та розвитком. Так і для духовної Матері Православних, для Константинопольської Великої Христової Церкви, жертва заради її дітей по всьому світу є її внутрішнім єством.

Щоденно вона проживає страсті та розіп’яття Боголюдини, що є одним цілим із Воскресінням та Вознесінням. Попри підлість, зневажливе ставлення, постійні зміни державних устроїв, неприйняття та невдячність, уславлення та знеславлення, інші історичні перемінні, – вона не змінила свою мораль та не відмовилася від свого обов’язку.

Священне зібрання соборних у Святому Дусі рішень, постанов, для неї не є марнотою слави чи теорією, але практичним вирішенням питань, а історія достовірно засвідчує це. Тлумачення божественних та священних канонів довірено не кабінетним ученим, і не віддано на поталу їхніх користолюбних підтверджень та засвідчень. Божественні та священні канони, які зберігають, утримують правильність віри, чи краще сказати, показують у дії євангельське слово, їх авторитетно витлумачує життя та досвід Церкви, але зовсім не доцільність.

Так само і обов’язки та відповідальність Константинопольських Архієпископів  ніколи не були теорією,  але були і є реальним фактом, надійно та певно засвідченим. Обов’язок розсуду, розв’язання спірних питань якраз і є головним Хрестом кожного смиренного Архієрея  Константинополя, найдорогоціннішим та найсвященнішим для нас.

Але це є привілеєм не у світському розумінні. Це видимий, відчутний зв’язок церковної цінності, величі смиренності у Христі, [відданість тому вигуку] «Звершилося!»,  що обов’язково передує  Воскресінню. Тільки у такий спосіб Константинопольська Церква тлумачить та проживає свій священно-канонічний привілей від самого початку й донині. Наповнена тим, у що вірить, та набувши досвід у бурхливому та такому, що потребує зусиль історичному морі, вона вирішила, що прийшов час у Святому Дусі зайнятися священними справами Церкви в Україні.

У нас немає наміру розповідати подробиці подій так, як вони відбувалися, але виявилося необхідним висвітлити їх у загальних рисах, оскільки багато є таких, хто вважає, що Вселенський Патріарх відхиляється від дійсності і не надав однакові можливості співзалученим частинам Церковного цілого. Це є викривленням правди.

Господь знає про наш біль та про неодноразові заклики до згоди у Дусі Господа. У найближчому майбутньому історія покаже і відповідні тексти, і увесь хід цього питання. Проте, ми маємо хоча б кількома словами сказати про те, що у Церкві Христовій відчуття самодостатності, упевненості у впливовості та могутності, світовій мирській силі та чисельна перевага не становлять елементи її життя.

Відновлення у церковному євхаристійному спілкуванні церковних частин, що існували у відсутності порядку, оскільки виникли внаслідок не канонічного та здорового процесу, не було нерозсудливим, незначним, навмисним чи позбавленим церковного підґрунтя рішенням. Навпаки, воно було засноване на надійному та наріжному Камені Церкви, Господі нашому Ісусі Христі та досвіді Його Церкви.

Зайвим буде з нашого боку говорити більше, оскільки у святому житті Церкви велика кількість випадків набагато важчих за ваш. Але їх мудро, розсудливо, терпляче та з любов’ю завдяки Животворчому Духові, а не вбивчій мертвій букві, було врегульовано спасительно заради обраного Господнього народу.

Відкликання відповідної канонічної Грамоти незабутнього попередника нашого Діонісія IV не було перевищенням прав з нашого боку, як говорять супротивники миру та примирення у Христі, але батьківським обов’язком, тому що створилася негативна ситуація, зовсім не на благо місцевої християнської пастви.

Велика Церква, піклуючись про інтереси своїх дітей у Христі, вирішувала церковні питання неупереджено, мислячи широко. Тому і окреслила умови, якими на її думку керувалась би помісна Церква, щоб іти правильним шляхом.

Описи різних церковних утворень не є догматичними та незмінними,  але це рятівна рамка, ті межі, які Церква має право змінити, якщо вони не служитимуть тій меті, заради досягнення якої були надані. Поняття «автономія» чи «автокефалія» жодним чином не означають отримання автономії як відриву від церковного цілого, більше того, аж ніяк не означають самоправство та перевищення канонічних меж.

Свята Константинопольська Церква – Матір, яка надавала Автокефалії, починаючи від Церкви Росії і до нещодавньої наданої Церкві України, не робить нічого іншого, окрім того, що постійно ділить на частини, при цьому зберігаючи цілісність, єдність, весь час жертвуючи, народжує і відроджує помісні Церкви з метою, як уже було сказано, спасительного служіння на благо Народу Божого, піклуючись про особливі потреби паств.

Автокефалії, попри те, що часто ставалося  перевищення повноважень та зміни з боку облагодіяних, не надаються за націоналістичним критерієм, ні в якому разі (!), але за критерієм доцільності для пастви і лише із сотеріологічною та есхатологічною переспективою.

Окрім того, статус Автокефалії надається за двох абсолютних та непохитних умов: Автокефалія не надається з метою подрібнення  та розділення, але заради спілкування у відмінності, і по-друге, Автокефалія надається у заданих межах, відповідно до правил та за певних умов.

Відповідно до встановленого  Халкидонським Собором, дві природи Господа поєднуються в одній Іпостасі Слова Божого «незмінно, незлитно, нероздільно, нерозлучно». Подібним чином Автокефалія надається «незмінно, нероздільно».

Один сучасний Канонознавець говорить: «Онтологічне співіснування цих двох реальностей, які «парадоксальним чином» є невідділимими, тобто реальності “незмінно” – яка гарантує відмінність – та реальності “нероздільно” – яка гарантує спілкування, єдність – створює подвійний парадокс, «особисте» та «спільне у спілкуванні» Автокефалії.  У церковному житті, отже, цей парадокс виражається через факт «спілкування нероздільно» незмішаних помісних Церков»…  І тоді, як оте «незмінно» зберігає відмінність, «нероздільно» зберігає спілкування».

Честь та цінність Автокефалії не надається якійсь помісній Церкві без передумов та неканонічно. Навпаки!  Патріарші та синодальні Томоси якраз і засвідчують правду речей. До прикладу у відповідному тексті про Патріаршу гідність до Церкви Росії мовиться таке: «головою та началом для нього (Патріарха Московського тобто) є Апостольський Престол міста Константинополя, як і для інших Патріархів». Те саме повторює свята Велика Христова Церква і у своєму Томосі вашої Церкви України: «Автокефальна Церква України  визнає головою Святійший Апостольський та Патріарший Вселенський Престол, як і інші Патріархи та Предстоятелі». І не тому, що Велика Церква прагне зайняти так чи інакше дане їй, її місце з великою відповідальністю, але тому, що  відміна, анулювання з її боку того, що дали Святі Вселенські Собори та загалом вся Канонічна Традиція та Діяння Церкви,  було б падінням для Церкви, та блюзнірством щодо Всесвятого Духа.

Вселенському Патріархату не притаманна дискримінація, як видно із двох наведених прикладів. Він приносить себе в жертву задля усіх, любить і поважає всіх без винятків та обмежень. Та, перш за все, він не спроможний відмовитися від свого жертовного служіння, бо має охороняти церковний порядок та мир і стан помісних Православних Церков.

Ми шкодуємо, але не зневіряємося, у зв’язку з рішучими  та наполегливими впертими намаганнями останнім часом викривити історичну та священно-канонічну правду. З’являються неологізми, нові формулювання, висловлюються небезпечні еклезіологічні погляди, щодо того, що  запроваджене Святими та Вселенськими Соборами є [нібито] неактуальним, анахронізмом, неавторитетним, та одним словом мертвим. Проголошується  приниження значущості Константинопольського Архієпископа до [стану] музейного експонату.  Здійснюються спроби перевороту церковних настанов з боку Церков, які своїм існуванням завдячують провидінню та жертві Великої Христової Церкви-Матері. На щастя, проте, життєдайний Святий Дух не залишає Свою Церкву без турботи   і тому ганьблення, насміхання, образи, спричинені доцільністю різного роду, не витримують та зникають.

Блаженнійший Митрополите Київський, владико Епіфаніє, вельми любий у Христі брате,

Я ще раз наголошую, що сьогодні Константинопольська Церква-Матір, як і Патріарх, радіє та тішиться поступу та добробуту Православної Церкви України. Не бійтеся проблем та труднощів, оскільки Велика Церква будує на непорушному та непохитному  фундаменті «а він є Ісус Христос».

Існування та структура очолюваної Вами Церкви є данністю і будь-які сумніви є марними та даремними, оскільки «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем» (Від Матвія 21:42).

Запрошуємо у цей священний час та закликаємо від щирого серця  братів у Христі, ієрархів у цій країні, їхній клір та вірян, які не спілкуються церковно з нами, переглянути цю свою позицію та сприяти мирному співіснуванню та взаєморозумінню тут людей та православних християн, ділячись з любов’ю самобутністю задля  примирення та встановлення терпимості, толерантності, яких усі ми потребуємо.

Ми, як Церква – Матір, готові вислухати проблеми, розвіяти думки, зцілити занепокоєння, загоїти травми, милістю Божою, усіх наших дітей, завжди, проте, у межах освяченого Церковного Передання. Ми твердо віримо, що милість Спасителя нашого Ісуса Христа, як і завжди, простягнеться щедро над усіма нами і ми радітимемо відчутним і до того ж таким, що приносять мир, плодам Святого Духа.

На завершення слова, бажаю Вашому боголюбивому Блаженству, Митрополиту Київському, та Вашому Собору преосвященних Архієреїв, ієрархам місцевої церковної присутності Московського Патріархату, благочестивому кліру та усьому благословенному Народові України без винятків та обмежень – благословення, [від] ніжної материнської та турботливої любові Церкви-Матері.

І велика сердечна вдячність нашого Смирення за щиру  повагу та вияви вашої шани та любові.

Нехай Бог благословляє усіх!

Джерело

 

Вселенського Патріарха відзначено Великим Хрестом Ордену святого Архістратига Божого Михаїла

Під час багатолюдної Божественної літургії біля Собору Святої Софії Київської, 22 серпня 2021 року, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній вручив Архієпископу Константинополя – Нового Риму, Вселенському Патріарху Варфоломію унікальну церковну відзнаку – Великий Хрест Ордену святого Архистратига Михаїла.

«Дозвольте мені на знак нашої особливої пошани до Вас і до всього того, що Ви зробили і робите для Української Православної Церкви і для України, від себе особисто та від нашої Церкви вручити Вам особливу нагороду, спеціально встановлену з цієї нагоди – Великий Хрест Ордену святого Архистратига Михаїла, покровителя нашої Золотоверхої столиці, Києва, і помічника всіх, хто бореться зі злом», – зокрема сказав Предстоятель Православної Церкви України, звертаючися до Вселенського Патріарха.

Джерело

 

Вселенський Патріарх та Митрополит Епіфаній зустрілися з маленькими українцями

Вселенський Патріарх Варіоломій та Блаженнійший Митрополит Епіфаній 22 серпня 2021 року зустрілися у Київській православній богословській академії з маленькими українцями.

На зустріч з Предстоятелями завітали діти українських воїнів, які полягли захищаючи Батьківщину від російської агресії, діти кримських татар, діти зі складними життєвими обставинами – сироти й напівсироти та діти з інвалідністю, якими опікується Синодальне управління соціального служіння та благодійності Православної Церкви України.

У зустрічі також взяли участь митрополит Халкидонський Еммануїл, митрополит Донецький І Маріупольський Сергій – голова управління соціального служіння, Генеральний секретар Синоду Константинопольської Церкви архімандрит Григорій та заступник голови управління соціального служіння протоієрей Сергій Дмитрієв.

«Дуже страшно втратити батьків у війні, але ви можете бути гордими з того, що вони подарували вам світле майбутнє в незалежній, вільній країні», – звернувся до дітей загиблих захисників Вселенський Патріарх, побажавши їм сил і наснаги, щоби продовжувати відстоювати ті ідеали, за які боролися їхні батьки.

Звертаючись до рідних та опікунів цих дітей, він закликав подарувати дітям усю свою любов, сказав, що молитиметься за них і побажав «терпіння, сил і витримки, щоб ви могли ростити цих дітей, і Бог допомагав вам у турботах».   

Блаженнійший Митрополит Епіфаній подякував Вселенському Патріраху за те, що він знайшов можливість зустрітися з дітками та їхніми батьками і наголосив, що поминати тих, хто віддав життя, захищаючи інших, – це наш обов’язок.

«Ми шануємо наших новітніх героїв і виявляємо свою любов до них через молитву. Бо всі ми душею створені безсмертними, і саме через молитву ми відчуваємо зв’язок із тими, кого тілесно вже немає серед нас, і так проявляємо свою любов до них», – зазначив Предстоятель ПЦУ.

Вселенський Патріарх Варфоломій і Блаженнійший Митрополит Епіфаній благословили дітей і на згадку про зустріч подарували їм пам’ятні подарунки та іконки.

Джерело

Фото © ПЦУ та Михайло Палінчак

Усі відео