П’ять міфів про українців
У 2014 р. з усіх боків я чув галас про перемогу демократії в Україні. У 2019 р. після обрання Зеленського я так само чув, що вибори то був ледь не «третій майдан», і що «якщо обдурить – скинемо». За 7 років я мав чимало приводів аби сильно розчаруватися в своїх співгромадянах. Нині мушу визнати – українці щодо себе самих і свого суспільства живуть стійкими міфами. Якими саме?
«Українці – нація демократів»
Це міф. Українці не мають традиційних демократичних інституцій, притаманних буржуазним країнам Європи з їхніми цехами та магістратами. Традиція козаків обирати собі отаманів нічим не краща за традицію обирати собі королів, що існувала в аристократів Польщі та Швеції. Ідеал влади для українця – не кооператив фермерів, а батько-отаман суворий, але справедливий. Не цар, але й не лідер самодостатніх громадян.
«В Україні є свобода слова, яка захищає українську демократію»
Це міф. Свобода слова в Україні ударно контролюється власниками видань – фінансовими та промисловим магнатам. Контрольованість преси в Україні згори цілковито компенсується мовчазною згодою суспільства, аби його свідомістю маніпулювали. Критичне мислення притаманне меншості українців. Більшість радісно пожирають тези, які їм згодовують ЗМІ. Прогресивного реформатора коаліція ЗМІ в громадській свідомості перетворює на «баригу і мародера», а справжніх крадіїв і корупціонерів – на нові обличчя, яким треба дати ще трохи часу.
«В Україні існують громадські активісти та грантові організації, які борються з корупціонерами та олігархами»
Це міф. Два з половиною останніх роки переконують, в Україні нема щирих борців з корупцією. В Україні є кілька поширених бізнесів. Перший – бізнес з освоєння західних грантів. Задля цього бізнесу «активісти» змішають з багном кожного реформатора, який стоїть в них на шляху. Другий – це лобізм бізнес-інтересів під прикриттям боротьби з корупцією, коли через протести відбувається тиск на чиновників та законодавців. Третій – це «протести на замовлення». Все просто. Ми бачили шалені протести проти «Кононенка і Гладковського» з істериками і іграшковими свинями. Ми не бачимо жодних протестів через махінації влади з Київською Обхідною дорогою на 100 мільярдів. Давайте називати речі своїми іменами, за щось активістам платять, а за щось – ні.
«Українці вже готові жити в правовій європейській державі»
Ще один міф. Українці категорично не довіряють судовій владі. Рішення судів для них бувають такі, що задовольняють особисто їх, і «зухвало куплені». Чуткам, пліткам і байкам з телевізора, не підтвердженим нічим, українці воліють вірити більше ніж судовому рішенню зі слуханнями та доказами. Українці зневажають право власності, багата людина для українця «накралася», а майно бізнесмена «треба віддати і поділити». Апогеєм цих настроїв стали «санкції РНБО», які суспільство сприйняло із захватом. Так, це повнісіньке беззаконня, так, ці санкції принесуть Україні ще чимало лиха, але українці радіють, бо певним особам «чортів видали»!
Шановні, яке право? Яка Європа? Які європейські цінності, про що ви? Ніяка демократія тут і поруч не ночувала. Ми говоримо про патерналістське суспільство з майже феодальним мисленням. «Вибірну монархію», як нас називають в Європі.
І наостанок ще один міф.
«Українці приречені бути нацією-невдачником»
Розумієте, успішність чи неуспішність нації – річ вельми суб’єктивна. За 30 років Україна здійснила грандіозний ривок в суспільних змінах. В нас худо-гірко формується середній клас. Ми змогли відстояти свою землю від навали агресора. А головне, в Україні вже існує шар громадян-державників, збитих навколо певної партії з харизматичним лідером на чолі. 20 років тому про таке було годі мріяти. Все решту зробити мусимо самі.
Достукатися, переконати, знайти слова. Поширити державні ідеї. Бо треба пам’ятати. Держава – не тільки земля. Держава – це громадяни.
Ілюстрація © Andriy Yermolenko
