Небезпеки межичасся

Tetyana Kohanovska
Тетяна Кохановська

Нас закрутило у вирі приголомшливих подій. Зовнішньополітичних, маю на увазі.

Велика Британія викатує нову безпекову доктрину, в якій анонсує нарощування ядерного озброєння, а також виголошує повернення змагальних міжнародних стосунків, протистояння двох систем. По той бік – РФ і КНР, коммі та пост-коммі. НАТО та спільна європейська безпека – безумовний пріоритет. І розписує окремо, що Україна – союзник, і її безпека також важлива для Великої Британії.

Американська розвідка викатує urbi et orbi товстелезну доповідь про злоякісний вплив РФ на їх внутрішні справи (не забуваючи кілька разів впродовж доповіді додати, що Україні – ні, нічого поганого не робила, вона – бідолашний котик з лапками, а то все поробили злії рашки з посіпаками).

Американський президент дає інтерв’ю, в якому обіцяє Кремлю відплату за дії з підваження суверенітету та безпеки США. І навіть не без певної ніяковості, але визнає кремлівське х*ло вбивцею.

Велика Сімка видає спільну заяву міністрів МЗС, що РФ – не посередник, а сторона конфлікту в українській війні. І присягається подовжити санкційний тиск. Вельми експресивний документ, в кінці навіть вигук – “Крим – це Україна”.

* * *

Всі ці події у сукупності свідчать: нова Холодна війна вже стала фактом. Ми знову вступили в добу глобального протистояння. Френди мого віку пам’ятають, що це і як. Молодших очікують нові враження. Накатує суть, геть гібридність, постправда і тому подібні ознаки межичасся.

З гуркотом падає Залізна завіса. Однолітки і старші люди невтомно дякують світобудові, що ми цього разу по цей бік Залізної завіси.

А я не можу позбутися яскраво-кінематографічного образу: от падає ця завіса, ГПГ (головний позитивний герой) в останню мить витягує з-під неї тушку непритомного товариша. Той товариш – це Україна, важко вдарена в голову. Угу, бо в нас на тому місці, де в держав мозок – зелебуба і ко. І добре якщо тушка просто непритомно обм’якла. Боюся, що як боксер в стані ґроґі почне чіплятися кінцівками за рельєф, відмахуватися від рятівника і всіляко пручатися порятунку. Бо ж і зелебуба дурний, і довкола нього у владних коридорах просто прохідний двір, вештає різна наволоч, і просто захланно-тупа, і напряму ворожа агентура.

Словом, ми й досі в небезпеці.

І тут є певний виклик для умовних порохоботів, ну або просто для тих, в кого зелебуба зі своїми зелешмигами викликає здорову відразу. Боюся, нам треба тримати себе в руках щодо наганяння на них. Бо хай там як, а станом на зараз – це частина України. При чому її… ммм… голова. Ну тобто невід’ємна частина організму, дарма що нокаутована.

Будемо сильно наганяти – ризикуємо лишитися по той бік Залізної завіси. Або бути перерубаними навпіл. Я маю на увазі, не треба лаятися, коли буба під тиском союзників робить якісь поступальні рухи. (Ну і не певна, що треба, наприклад, так вже сильно прагнути, аби вагнерівській скандал виявив персональну провину буби. Бо ж може повторитися ситуація “кучма в кольчужному скандалі”).

А з іншого боку, за всі задкувальні рухи в бік мордору треба не просто лаятися, а бігом виходити на вулицю, і тиснути, тиснути на несвідому зелебубу.

Тонка грань, складно, але треба зібратися з думками і діяти виважено. Так, Захід наче щиро прагне нас витягти з мороку, але ми все ще можемо все зіпсувати.

Поділитися:
Share
Усі відео