Генерал Олександр Удовиченко. Представник розвідки УНР у Франції

Біографія Олександра Удовиченка насичена багатьма цікавими подіями і більш-менш впорядкована істориками, хоча докладного викладу досі немає. Короткий життєпис в Енциклопедії історії України окреслює основні віхи життєвого шляху.

Народився Олександр Іванович Удовиченко 20 лютого 1887 року в Харкові. Здобув хорошу військову освіту. Службу починав у російській армії. Після проголошення Української Народної Республіки вступив на службу до українського війська. Був старшиною Генерального штабу, начальником штабу Гайдамацького коша Слобідської України в обороні Києва від більшовицьких військ під командуванням Михайла Муравйова в січні 1918 року. У подальшому обіймав різні відповідальні посади в Армії УНР. Зокрема у березні 1920 року сформував і очолив Залізну дивізію, що вважалася однією з найбоєздатніших частин українського війська.

Із листопада 1920 року – у таборі інтернованих частин у м. Каліш (Польща). Із 1924 року мешкав у Парижі (Франція), очолював Товариство колишніх вояків Армії УНР (із 1927), Європейську федерацію українських військових організацій (із 1937). Віце-президент УНР на еміграції (1954–1960). Автор низки військово-історичних праць і спогадів. Помер у м. Ментенон (Франція) 19 квітня 1975 року.

Цей перелік, звісно ж, не увібрав у себе всієї гостроти і драматизму подій, боїв і операцій, в яких брав участь О. Удовиченко. Поза увагою залишена посада помічника начальника розвідувальної частини оперативного відділу Генерального штабу Збройних сил Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Напевне, той досвід організації розвідувальної роботи в 1918 році відіграв певну роль, коли вже в умовах еміграції керівництво Уряду УНР відшукувало кадри для налагодження діяльності спецслужби Військового міністерства.

У документах радянських органів держбезпеки (ОДПУ та НКВС), датованих 1920–1930 роками, які зберігаються в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України, неодноразово згадується прізвище Удовиченка як «представника розвідки УНР у Франції».

Зокрема, у «Списку визначних діячів української еміграції» про нього наводяться такі відомості:

«У 1921 р. був зв’язаний з ІІ-м Від[ділом] ПГШ. Колиш[ній] член УПСР. Командував особливою армією Петлюри. У 1925 р. клопотав про в’їзд на Україну з групою соратників. У 1927 р., за дорученням Генштабу, ген[ерал] Сальський вів з ним переговори про його повернення до Польщі, обіцяв відповідальну посаду в ПГШ і посаду начштабу армії УНР. Голова Комітету з увічнення пам’яті Петлюри і Спілки колишн[іх] воїнів армії УНР. Нач[альник] військової організації УНР у Франції. На випадок війни з СРСР намічається головнокомандуючим армії УНР. Нині є одним із найактивніших діячів УНР у Франції» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т. 6. – Арк. 192).

Біля цієї характеристики є примітка: «мешкає в Парижі, українець, адреса є в ІНО ОГПУ за спр. «Старшина». Отже, на нього в центральному апараті радянської розвідки в Москві вели окрему оперативну справу. Ці нотатки свідчать про те, що чекісти постійно тримали в полі зору Олександра Удовиченка, особливо в той період, коли Державний Центр (ДЦ) УНР в екзилі знаходився у Парижі (1924–1926 рр..).

Саме у 1924 році генерал переїхав з табору в Каліші до Франції і влаштувався робітником на шахту. Через рік, після закінчення контракту, залишився в цій країні і активно включився в громадську і комбатантську роботу. Зокрема, він почав групувати навколо себе побратимів і невдовзі очолив Товариство колишніх вояків Армії УНР у Франції.

На цей період припадає активізація діяльності міністерства військових справ у складі ДЦ УНР. Міністерством керував генерал Володимир Сальський, а заступниками в нього були генерали Марко Безручко і Олександр Удовиченко. З часом робота Уряду УНР в еміграції набула чіткіших обрисів, а урядові установи запрацювали у Варшаві, Парижі й Празі.

З урахуванням того, що військове міністерство опікувалося, з-поміж іншого, проведенням розвідувальної і контррозвідувальної діяльності, кураторство цього напрямку з позицій Франції здійснював О. Удовиченко. На нього покладалися і всі інші напрямки роботи міністерства, але чекісти у своїх документах раз у раз називали його саме «представником розвідки УНР у Франції».

Так, у довідці Іноземного відділу ДПУ УРСР від 28 квітня 1934 р. «Про дислокацію розвідки УНР поза Польщею» зазначається: «Представником розвідки УНР у Франції є ген[ерал] Удовиченко. Помічниками його з розвідувальної роботи значаться: Мілоцький і Морозовський. Паризька резидентура УНР підшукує і вербує людей для відправлення в Україну» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т. 7. – Арк. 93).

На одній зі світлин (публікується вперше) завдяки напису на звороті є змога ідентифікувати помічника з розвідки Мілоцького, а також Ковальського. Зокрема, уже в іншому документі Микола Ковальський характеризується чекістами як «один із активних діячів петлюрівської розвідки». Олександр Удовиченко і міністр закордонних справ Уряду УНР у екзилі Олександр Шульгин на світлині й так пізнавані (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 6687. – Т. 1. – Арк. 206–0, 206–01).На іншій світлині (публікується вперше), зробленій у 1926 році, чекісти позначили цифрами активних діячів уенерівської громади у Франції. Серед них – генерал Микола Шаповал (1), редактор часопису «Український Робітник», генерал Микола Капустянський (2), голова Військової спілки українських емігрантів у Франції, генерал Олександр Удовиченко (4), підписаний як член президії Військової спілки і голова «Робітничої спілки», та інші особи, яких названо представниками «петлюрівської громади» або «громади есерів» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12617. – Т. 16. – Арк. 109–01).

Про те, які конкретно заходи за напрямами діяльності секторів «Наступ» (розвідувальний), «Оборона» (контррозвідувальний) або «Студії» (аналітичні дослідження) ІІ секції Генштабу міністерства військових справ ДЦ УНР в екзилі планував чи здійснював з позиції Франції Олександр Удовиченко, в архівних документах не зазначається. Є лише небагатослівні нотатки, які змальовують стиль роботи, риси характеру, переконання генерала в еміграції.

Про це йдеться в одній із довідок зі справи Іноземного відділу НКВС УРСР за 1931–1936 роки, в якій зібрані матеріали про діяльність УНР в умовах еміграції. Неназване джерело так відгукується про О. Удовиченка:

«Орієнтуючись на власні сили і міцно організовану й дисципліновану армію, увесь час своєї діяльності він… не підтримував партизанщини, завжди був ворогом «отаманщини» і стояв у опозиції до тактики набігів із Польщі, розглядаючи інтернування, як невеликий перепочинок, до сприятливого випадку, коли можна буде почати операції всією армією… Тому у своєму таборі (Каліші) він підтримував бойову готовність, не припиняв занять, розвивав культурно-просвітницьку роботу, друкував військову літературу, придбавши для цього друкарню, готував офіцерські кадри і т.д… Він найбільш енергійний, твердий і талановитий серед петлюрівських генералів… У одному зі своїх звернень до козаків якось заявив: «Так трапилось, що я завів вас сюди, і я залишуся з вами, доки не влаштую вам прийнятне життя або не виведу вас звідси» (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 12628. – Т. 1. – Арк. 121).

Практично немає відомостей біографічного характеру, про життєві перипетії, не кажучи вже про утаємничену діяльність, і в книгах спогадів самого О. Удовиченка – «Україна у війні за державність» (Вінніпеґ, 1954) і «Третя Залізна дивізія» (Нью-Йорк, 1971). У них викладено лише перебіг тогочасних подій.

Водночас у цих книгах суціль зустрічаються цікаві висловлювання про Україну і її боротьбу за свободу й незалежність, які не втратили своєї актуальності понині.

«Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з інтернаціоналом, – писав О. Удовиченко у книзі «Україна у війні за державність». – Але виконувала цю роль самотньо, заливаючись кров’ю, в таких важких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували…

Замість того, щоб її підтримати й допомогти, замість використати її молоду енергію та національне піднесення, держави Антанти вживали всіх зусиль щоб ослабити її. У напрямі знищення українського національного руху держави Антанти йшли поруч з III інтернаціоналом.

Чи то ж з власної вини Українська Армія не мала успіху?..

Сьогодні Україна має чимало своїх прихильників у всіх країнах світу, які розуміють її роль у минулому і майбутньому на сході Європі, але це розуміння ваги українського питання прийшло після того, як Українська Армія перестала існувати…».

Це було опубліковано у 1954 році. У рік гучного святкування в СРСР 300-річчя возз’єднання України з Росією, за тодішньою термінологією. Олександр Удовиченко і тоді доволі критично оцінював цей акт, не втрачав надії щодо відновлення Україною незалежності і був незмінним у своїх переконаннях стосовно тих загроз, які стояли на цьому шляху.

«Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, – писав він, – поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення Незалежної Української Держави Європа може позбавитися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму…»

20 лютого 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей – 130 років від дня народження Олександра Удовиченка. До проголошення незалежності України він не дожив 16 років.

Джерело