Що ж з нами сталося?
А пам’ятаєте, як ще кілька років тому скільки чудових нагод в нас було для святкування та шанування? А пам’ятаєте, як ми раділи кожній, навіть найменшій, перемозі нашої Армії, кожному звільненому містечку та селу? Тоді, незважаючи на болісні втрати, ми мали нагоду не тільки оплакувати, але й радіти.
А пам’ятаєте, як ми відкрили Бескидський тунель та трасу Одеса-Рені? А пам’ятаєте, як потужно був встановлений новий сучасний саркофаг для Чорнобиля?
А як виграли Євробачення? А яке стильне та яскраве ми потім провели Євробачення в Україні? А фінал Ліги чемпіонів в 2018? А пам’ятаєте наше захоплення від появи української вишиванки в трендах деяких модних будинків? А пам’ятаєте, коли наші виграли в Газпрому в Стокгольмі? А коли ми отримали Томос?
І хоча з усіх сил всі наші досягнення від найдрібніших до найсуттєвіших топили в бруді та лайні і місцеві олігархічні медіа, і кремлівські вечірні мудозвони разом з армією кремлеботів, і чисельні путінські та бенінські рупори в соцмережах, але в нас все одно знаходилися приводи для радощів та гордості. Десь нова дорога, десь сучасна школа чи термінал, десь ЦНАПи, десь лікарні, там наші спортсмени перемогли, там десь українці премію отримали…
Куди те все поділося? Як можна було за неповні два роки перетворитися з молодої перспективної демократії, яка кров’ю та жертвами виборола собі право на підтримку всього світу і покладання великих сподівань, на кволого сіренького непоказного аутсайдера всієї Європи, в якого кожен день якісь сороміцькі зашквари, непристойні до гидотності скандали та настільки тупі витівки та недолугі вислови псевдополітичної квазіеліти, що їх навіть переказати комусь соромно?
Що ж з нами сталося?
Сторгували свою хоч і маленьку, але чисту, високопробну, викарбувану на майданах та у боях новонароджену українську гідність за пайку – навіть не хліба, ні, бо ми й тоді не голодували, – за пайку дешевих гнилих обіцянок, нашвидкуруч пофарбованих у зелене, щоб цвіллю не смерділо.
Знаєте, коли я в останнє всерйоз чула “Україна – це Європа”? Два роки тому. Бо зараз, окрім як з сарказмом, це і вимовити ніяково.
