Пам’ятай про минуле, аби у нас було майбутнє
Сьогодні ми молимося за душі мільйонів ненароджених і знищених. Згадуємо синів і дочок найродючіших українських земель, що були жорстоко вбиті голодом, організованим людожерським комуністичним режимом.
Попри намагання Кремля знищити наш волелюбний народ, Україна вижила та зберегла власну пам’ять. Бо правду не стерти, не знищити. Ми добре знаємо, що історична відповідальність за Голодомор 1932-33 років лежить на Російській Федерації як правонаступниці СРСР, і той злочин не має терміну давності. Росія знову, як і сто років тому, розгорнула агресію проти України, щоб повернути її в імперію. У Кремлі знову ненавидять і бояться вільної європейської України. Але вони вже не зможуть повернути колесо історії у зворотному напрямку.
Ми пам‘ятаємо! Ми сильні!
Вічна пам’ять жертвам Голодомору!
Вічна пам’ять усім, хто віддав життя за свободу і незалежність України!
Пам’ятаємо про Голодомор.
Ми пам‘ятаємо, як внутрішні суперечки допомагали зовнішньому ворогу.
Ми пам‘ятаємо, що стається з тими, кому забракне снаги відстояти свободу. Хто проміняє її на хліб. Як вслід за свободою втратить і його.
Ми пам‘ятаємо як дорого коштує віра у привабливі гасла. Як «землю селянам» перетворилося у «в землю селян».
Але ми також пам‘ятаємо українців, які піднімалися на боротьбу проти комуністичного режиму. Своїми повстаннями завдавали йому дошкульних ударів, робили слабшим, неспроможним повторити потім десь інде, в поневоленій ним частині Європи, злочини масштабу Голодомору.
Ми пам‘ятаємо, тих українців, які ділилися останнім шматком хліба, як ослаблені голодом показували світові силу людяності.
Ми пам‘ятаємо помсту молодого українця у Львові за вбивство мільйонів його братів та сестер, яка стала виявом національної гідності.
Ми пам‘ятаємо тих українців, які берегли пам‘ять про пережите, хоча платили за це волею чи навіть життям.
Ми пам‘ятаємо тих не українців, які мали силу казати світові правду, навіть тоді, коли ніхто не хотів її чути.
Ця пам‘ять — наш реванш за мільйони вбитих. Вона робить нас сильнішими, бо в пам’яті вони оживають і стають поруч з нами у нинішній боротьбі.
Тому спадкоємці тодішніх вбивць досі прагнуть стерти її. Вони намагалися переписувати підручники історії в Україні, закривати тут архіви, поширювали брехню про Голодомор в світі.
Але правда виявилася сильнішою, пам‘ять —нездоланною. І такими ж зробила нас.
Руки дитини, яка двадцять років тому вперше запалила свічу пам‘яті, стали руками солдата, які тримають автомат, захищаючи батьків.
Очі, які тоді вмивалися сльозами від розповіді бабці про пережите у 1932—1933, нині впевнено дивляться на ворога через приціл.
Нація, яка єдналася в хвилини вшануання померлих з голоду в минулому, об‘єдналася, аби захисти своє майбутнє і створила потужну армію. Скорбота за вбитими предками дає сили захищати себе і нащадків.
Ми пам‘ятаємо! Ми сильні!
(Із виступу на меморіальному засіданні Верховної Ради України до 85 роковин Голодомору)
Шановні співгромадяни!
Дорогі українці!
Щорічно, у четверту суботу листопада, в Україні вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років.
У цей день ми схиляємо свої голови на знак нашої скорботи і поваги до пам’яті про мільйони українців, які загинули в болісних стражданнях внаслідок злочинних дій Москви, здійснених тоді з метою знищення української нації.
У 2014 році Москва знову вчинила злочин проти незалежної України, окупувавши Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, розв’язавши військові дії на території окремих районів Донецької та Луганської областей.
Історія розпорядилася таким чином, що нинішньому поколінню України випало завдання остаточно звільнити Україну від імперських домагань Москви, відновивши територіальну цілісність України в рамках її міжнародно-визнаного державного кордону, включаючи Автономну Республіку Крим та місто Севастополь.
Будьмо відповідальними перед Україною і гідними пам’яті про мільйони українців, що стали жертвами Голодомору 1932-1933 років.
Хай пам’ять про невинно вбитих мільйонах жертв Голодомору буде світлою!
Рефат Чубаров,
Голова Меджлісу кримськотатарського народу,
28 листопада 2020 року
м. Київ.
В Україні за час Голодомору 1932–1933 років та масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років у страшних муках загинули мільйони… Геноцид, зрежисований кремлівськими катами на чолі зі Сталіним, потрібен був радянській владі, щоб попередити повстання проти режиму та зламати український народ, знищити його самосвідомість та здатність чинити опір.
Це була страшна трагедія, коли крихти хліба коштували подекуди більше за життя, а за зібрані на полі колоски людей розстрілювали. Щоб світ не дізнався про злочини Кремля, всіх, хто намагався донести правду про те, що коїться в Україні, знищували, а іноземних представників та журналістів намагались підкупити, демонструючи їм потьомкінські села “сільської пасторалі”.
Голодомор був черговим жахливим кроком тоталітарного маховика, репресивним ланцюгом, яким намагалися задушити боротьбу українців за свою землю та свободу.
Кожна нація має право та повинна себе захищати від зовнішніх та внутрішніх ворогів – від тиранів, катів, зрадників та популістів, яких об’єднує тільки одне – бажання у будь-який спосіб забрати в тебе останню крихту хліба. Головний наш висновок з тих трагічних подій – коли країна не здатна об’єднатись та захистити себе, вона завжди приречена на жахливі страждання. Не забудемо і ніколи не допустимо!
Згадаймо всіх українців, які загинули від геноциду. О 16:00 запалімо свічку, щоб вшанувати їх пам’ять…
Пам’ятаємо!
Одним з прямих наслідків втрати українцями державності та становлення штучної “УРСР” став Голодомор 1932-1933 років.
Не було вже УНР, не було січових стрільців, не було петлюрівської армії, не залишилось нікого, хто б міг захистити український народ від його тодішніх червоних “слуґ”.
А до того ці “ломатєлі сістєми” репресували переважну більшість тих, хто міг стати голосом українців, тому вже не було Хоткевича з Курбасом та Ялового з Хвильовим, щоби одразу розповісти світу про жахливий соціальний експеримент “нової епохи”, що призвів до мільйонів померлих від голоду на найкращій в світі землі під час “будівельного буму” “індустріалізації”.
І треба усвідомлювати, що не особисто тов. Сталін з тов. Кагановічем охороняли кожен сарай з зерном від голодних людей та стояли в загонах, які не випускали їх в місця, де ще була їжа, – це робили добрі українці, для яких просто було “какая разніца”.
Так залізом і кров’ю ліпили той самий “одін народ”, велика частина якого досі нічого знати не хоче про голод, репресії, чужі війни та радянську брехню і зневажає своїх героїв.
І мета знищити українську державність нікуди не зникла, як і перетворити українців на зламане перелякане стадо, а ми бачимо віддзеркалення тих подій в наш час, хоча поки що в менших масштабах.
Тому, згадуючи жертви злочинів тих часів, не можна забувати про ціну помилок, щоби раз по раз не повторювати їх, інакше українців постійно будуть “дєлать вмєстє”.
Голодомор Украинцев устроила советская Россия, преемницей которой является нынешняя РФ.
Преемницей она является не только в историческом плане, но и в отрицании голодомора как такового.
Это отношение России к Украине.
Просто это нужно знать.
Каждую секунду.
Голодомор – це свідчення ціни Незалежності.
Це те, що може зробити з тобою ворог, якщо переможе.
Це те, за що йому нічого не буде. Якщо замість спротиву ти чухатимеш яйця, розповідатимеш про “не твою війну” та прикидуватимеш, який вплив матиме окупація на твій сімейний бюджет.
Отакий.
Як я завжди говорив, війни уникають не боягузи, а довбограї. Бо розумний боягуз теж розуміє, що ворога краще зустріти раніше та готовим, а не пізніше і в домашніх капцях. Бо тоді вже нічого не зробиш.
Уроки треба вчити.
* * *
Взагалі, люди – дуже дивні створіння.
Відносно нещодавно – ще живі останні свідки тих подій – на одній з найбільш родючих земель в світі семизначне число людей заморили голодом.
Найбільший штучний голод в історії. Один з найжахливіших злочинів в історії не те що країни – людства.
Режим, який це зробив, здох. Поряд з нами вибудовують його дивну копію, гулаг-діснейленд.
Пройшло тридцять років. Окремі двоногі особини досі згадують, який при тому режимі смачний був пломбір і яким незабутнім черствий бублик. І облизуються на копію неподалік, бо в загальних обрисах та копіює від того бублика дірку.
Семизначне число загиблих.
Смачний бублик.
“Не все було погано!”
Так, не все. Все, що при ньому було хороше, не варто і сотої долі тих смертей. Всі ваші путівки в Артек і піонерські галстуки, перші ерекції та хрущоби на шару, кобзонів та левітанів будь-яка людина, в якій залишилося хоча б щось людське, радо кинула би в топку, якби це допомогло врятувати хоча б десяток дітей, що помирали від голоду в рідній домівці.
“Залиште нам наші згадки”.
Ні, говорящі рослини. Ми розтопчемо в пил ваші згадки, ваших ленінів, ваші серпасто-молоткасті мозаїки, ваших жукових з ватутіними, ваш марксизм-онанізм і ваші спроби публічної ностальгії. А якщо спробуєте завадити, то розтопчемо і вас.
Бо за семизначну кількість загиблих досі нікого не покарано.
Голодомор
Мільйони українців вбиті окупантом лише у ХХ столітті страшною смертю у диких муках – від голоду.
Десятки мільйонів ненароджених поетів і політиків, винахідників і воїнів, закоханих і туристів, фермерів і робітників…
Така страшна ціна окупації: якщо Вас захопили – Ваше життя у руках чужинців.
І у Ваші хати прийдуть зайди з інших земель. І скажуть: Вас тут ніколи не було!
У цей скорботний день, в пам’ять про десять мільйонів замучених українців від рук московської орди – запаліть свічу пам’яті у вікні Вашої оселі.
І зупиніться в тиші у молитві за загиблих.
Сьогодні, о 16:00.
Вічна пам’ять!
Дякую Президенту Ющенку, який стерпів кпини юрби і ненависть нащадків вбивць, але відродив пам’ять народу.
Кров мертвих живі не забудуть і не пробачать.
Спочатку був червоний терор та війна проти України та українців, потім три Голодомори та масові репресії, зрештою, Москва завжди приходила в кожну домівку, до кожної родини, заглядала в кожну душу і хотіла вбити три основні фундаментальні цінності – волю до життя на своїй землі, рідну мову та цінності, що з молоком матері передають кожному, хто жив в Україні.
Саме тому Голодомор став найстрашнішою операцією кремлівсько-більшовистської в історії людства. Метою будо забрати все – від прагнення свободи та господарювання на своїй землі до почуття гідності та приналежності до українського народу.
Голодомор – це також війна. Війна страшного ворога, який досі намагається знищити Україну, від Сходу до Заходу.
Сьогодні протягом дня згадуємо та вшановуємо пам‘ять мільйонів вбитих та закатованих голодом.
Сьогодні, 28 листопада, о 16:00, запаліть свічку пам‘яті! Нехай в кожному вікні запалає вогник нашої шани кожному, хто загинув від рук російсько-кремлівського режиму.
* * *
Ось саме так червоні комісари та російські “переселенці” й почували себе на нашій землі, вимореній Голодомором, репресіями та масовими розстрілами у ХХст.
Інший генотип людей, який насаджувався українцям разом зі страшними Голодоморами. Замість мешканців України нашу територію намагалися заселити зовсім іншими людьми, тими, що знищували нашу державність протягом сотень років.
Інший генотип з’являвся там, де в порожні хати закатованих і закопаних в землю українців заселялися росіяни з абсолютно іншими традиціями, національними рисами, розумінням державного устрою та вірою в “московського царя”.
Так, вже ми отримали Донбас і навіть зараз велику кількість людей, які, м’яко кажучи, не бачать себе поруч з Україною, для яких ця країна, ця мова, це бажання свободи та гідності чуже.
В державі п’ята колона досі нав‘язує питання роз‘єднання країни, намагання вбити клин “важливості” відносин з державою-агресором замість НАТО, ЄС, УПА, мови, ідеології, міжнародного права, європейських цінностей. Така політика є ланцюжком трагічних подій 1921-1924 рр., 1932-1933 рр., 1937 р., 1939 р., масового знищення українських цінностей аж 1991 року.
І лише постійна та непорушна проукраїнська державна політика може за декілька поколінь переламати ситуацію на користь України.
На жаль, сьогодні знов ламаються підвалини того, що мало б вирвати країну з пазурів “русского міра”. Знову все гучніше постає питання повернення на геополітичну вісь азійської Росії, розмови про «компроміси», здачу території, федералізацію.
Подивіться сьогодні у вічі правді та пам‘яті мільйонів закатованих російсько-радянським режимом. Чи маємо ми право на помилку та повернення України в лоно «русского міра»? Не маємо! І хоча б ця пам’ять невинно закатованих має рухати країну далеко геть від Москви.
Сегодня будет сказано много слов. Сегодня в ленте будет бесконечное множество воспоминаний наших бабушек и дедушек, которым посчастливилось пережить сумасшедший голод. И не где-то в пустыне, а в стране, чья земля может оживить воткнутую палку.
Сейчас это невозможно себе представить, зная какая жизнь была в сёлах. Все каникулы там пропадали. В каждом дворе тебя старались накормить. Каждое подворье – это поросятки, гуси, куры, индюки, кроли…
Но всё же мои бабушки так и унесли с собой в могилу воспоминания о тех страшных временах. Так ничего и не рассказывали. Лишь только вздыхали в ответ на мои вопросы и молчали. До самой смерти боялись…
Целую нацию Кремль пустил в расход лишь только потому, что не такие. Более успешные и более свободолюбивые. Сначала в Москве решили заморить голодом миллионы украинцев (и заморили), а после приперлись с балалайкой наперевес и придуманными сказками про общую историю и один народ…
* * *
І нащадки тих, хто, влаштувавши Голодомор в Україні, винищив мільйоні життів…
Нащадки тих, хто не став на коліна перед Україною і не вибачився…
Нащадки тих, хто і сьогодні з посмішкою на обличчі продовжує вбивати українців…
Вони вже завтра будуть розповідати про «общую историю, братскую любовь и один народ»!
Не вибачати НІКОЛИ! Не вибачати самим та наказати онукам…
НЕ ВИБАЧАТИ!!!
Сьогодні, 28 листопада — День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій.
Радянська комуністична влада влаштувала справжній геноцид мільйонів українців. А ще злочинно замовчувала факт голоду як в Україні, так і закордоном.
Наш моральний обов’язок перед минулими та наступними поколіннями – вшановувати пам’ять жертв трагедії. І пам’ятати, що від сусідньої держави-агресора не може бути нічого доброго.
Тому маємо пам’ятати про минуле, аби у нас було майбутнє.
Не забудьте поставити свічку на вікні, аби пам’ятати тих, хто не вижив.
Опубліковано нову підбірку документів “НКВД і перепис населення 1937 року”.
🕯 Наприкінці 1930-х років перепис населення на території України показав значні демографічні втрати. Причиною цьому став Голодомор.
Щоб якось пояснити виявлену недостачу мільйонів людей, НКВД назвав працівників державних статистичних інституцій «шкідниками», звинуватив їх у спотворенні результатів перепису, причетності до правотроцькістських організацій і, зрештою, розстріляв.
Цей факт мав назавжди залишитися таємницею.
До 87 річниці пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років Архів національної пам‘яті спільно з Центром Досліджень Визвольного Руху та Архівом Служби безпеки України публікує онлайн колекцію документів про репресії щодо радянських чиновників, які проводили перепис населення у 1937 році.
До збірки увійшли:
– спеціальні повідомлення і зведення УГБ НКВД про особливості проведення перепису в регіонах;
– анкети зі справ арештованих виконавців перепису населення;
– фотографії;
– протоколи допиту виконавців перепису і протоколи «очних ставок»;
– вироки про засудження до розстрілу і акти про виконання вироків.
Переглянути колекцію “НКВД і перепис населення 1937 року” можна сайті Електронного архіву Українського визвольного руху..
Документи на фото: архів СБУ
Визуализация.
Мы внезапно столкнулись с тем, что в городе закрылись все супермаркеты. И крупные торговые центры, и маленькие магазинчики у дома. В них больше не стало продуктов. Никаких.
Рынки опустели, лишь сырой ветер разносит газеты между торговыми рядами, где некогда толпились и продавцы, и покупатели.
Говорят, что в соседних городах ситуация с продуктами такая же, поэтому ехать куда-то нет смысла.
Какие-то люди сгребли запасы овощей, хлеба, выпечки, сыров и колбас. Тем более привезенных из сытой Европы. В Европу доступа нет, а в селах больше ничего не выращивают. Как это сделать, если все забрали? Опустошили сараи, склады, хлева. Увели сотни тысяч голов живности, оставив хозяевам битую яичную скорлупу и пустые холодильники. Взятая в кредит техника бесполезна, если поле не засеяно.
Нет. Ничего. А у нас дети. Нет детского питания, к которому так привыкло наше поколение. Нет домашнего молока, ранее покупавшегося на дому у бабушек. Полусгнившая картошка и старая консервация – кому-то удалось припрятать больше, но в итоге каждый сравняется по возможностям, потому что если ты не из тех, которые забирают, то ты из тех, у кого забирают. И это так непривычно – отсутствие продуктов, что ты оказываешься неподготовленным к такому сценарию.
Паника нарастает, и ты не спишь ночами, услышав, что стали грабить квартиры в поисках простой еды, припрятанной хозяевами. Дети постоянно плачут, потому что нет возможности не просто купить очередную пачку печенья Орео, нет даже гречки или куска курицы, чтобы обеспечить ребенку обед.
Голодные обмороки все чаще. И все твои деньги, золото, недвижимость оказываются бесполезными. Ах да, если ты не из тех, которые забирают. А забирать уже нечего. Ничего не осталось.
Самое страшное с ужасом наблюдать, как пухнет от голода твой ребенок. Ты закрываешь уши руками, чтобы не слышать, как он просит поесть, а у тебя ничего НЕТ! И ты готова отрубить себе руку, левую, чтобы согрешить и… О мясе для супа можно только мечтать…
Вспоминаешь, в каком веке живешь (тебе в любом веке кажется, что это самое продвинутое время, всех этих ужасов не может быть, это невозможно!) И как такое могло случиться с тобой и твоей семьей. Вот в соседней квартире семьи уже нет. И хоронить некому. Никого не осталось.
Представили?
Я тоже не думала, что на мою землю однажды придет война. Ведь все войны закончились – мне дед рассказывал, что они пережили. Я ведь живу в другое время! Он смеялся: “Алена, зачем ты так хлеб тонко нарезаешь? Давай ломоть побольше, мы и так еле выжили”.
Они тогда тоже думали, что никто не придет и не заморит их голодом. Но к ним пришли.
И к нам пришли. Собственно, не поймешь, что происходит сегодня, не осознаешь, что наши люди пережили в те далекие годы. А примерить на себя весь тот ужас нашим соотечественникам в голову не приходит. Представить, что у нас нечего есть, ни пармезана, ни хамона, ни черствой булочки. Ни оливье, черт бы его побрал.
И самое главное, на чем я настаиваю, – помимо осознания, ЧТО произошло, осознай и то, КТО это сделал. Надо быть последовательным, а не плясать на его сцене, покупать его газ и унижаться до потери сознания.
У таких преступлений один виновник. И сейчас он в нашем доме снова.
С утра по приёмнику цифры-цифры-цифры.
Жуткие цифры наших потерь. Наших ближайших предков. До которых рукой подать – наши отцы, матери, дедушки, бабушки, дяди, тёти, их всех нерождённые дети…
И рефреном: “по неподтверждёным данным…”, “согласно различных источников…”, “примерно…”, “около…”, “от… до…”…
Но ведь где-то же есть достаточно точные цифры, факт. И мы все даже знаем, где. Не на другой планете. Совсем рядом. В государственном архиве расийской федерации.
Даже жутко представить себе, какие страшные тайны скрываются на полках этого самого засекреченного тайника мордора. Сколько миллионов (десятков, сотен миллионов) имён, фамилий, отчеств. Сколько загубленных этой мировой раковой опухолью жизней, судеб, историй…
Этот архив, как кащеева игла, спрятан за тысячами замков, кодов, паролей, стен, заборов, подписок о неразглашении. Он является главной тайной этого чудовища. В нём таится его смерть.
И когда мордор развалится (не если, а когда. Ибо зло не может быть вечным. Рано или поздно наступает конец любому злокачественному образованию. А расия – это откровенная ошибка Создателя). Так вот, когда мордор развалится, и будут открыты его архивы – мир сначала ахнет. А потом поседеет.
Особенно это касается тех народов, которым не посчастливилось находиться по соседству с этой клоакой: Прибалтика, Беларусь, Молдова, Кавказ, Средняя Азия и отдельной строкой Украина.
Украину мордор силится уничтожить на протяжении всей своей богомерзкой истории. С момента основания мацквы, чёрт его знает, кем, и по день сегодняшний. Буквально в эту самую минуту.
И самыми страшными эпизодами в череде войн, оккупаций, аннексий, резни являются голодоморы. Голодоморы двадцатых, тридцатых, сороковых годов прошлого столетия.
На прошлый век пришлась самая жуткая и отчаянная попытка мацквы наконец заменить на сопредельной территории коренной украинский народ своим “братским”, расийским.
Это было нечеловечески страшно. Людоедство в двадцатом веке. На самой плодородной земле планеты. Что ещё говорить.
Но Украина снова выжила. Выстояла. Хоть и с колоссальными потерями в людских и материальных ресурсах. Она, конечно, сильно покалечена. Морально, физически, интеллектуально. Половина её нынешнего населения вообще не считает себя украинцами. Но она жива.
И я не сомневаюсь, Украина навсегда останется Украиной. Здесь никогда не будет расии. Пусть медленно, с кровью, с болью, с потерями, но день за днём, год за годом, она будет превращаться в себя настоящую. В ту, за которую столетиями отдавали свои жизни лучшие из лучших её дочерей и сыновей.
Вечная Память нашим погибшим и нерождённым предкам…
Вечная Слава Героям…
И Слава Украине!
Це те, про що так не люблять згадувати адепти секти «такую страну про…» і «как харашо прі саюзє жилі». Ну ще путівка прибиральниці, літні табори для дітей, ковбаса і найкраше в світі морозиво. Що завгодно – аби не це.
Ми досі не можемо порахувати точну кількість жертв. Але поняття «жертви Голодомору» – це, мабуть, не лише заморені голодом і ті, хто втратив здоров’я через голодування і помер після 33, тож до статистики не увійде.
Дослідження кількох саме наукових установ показали неймовірні результати. На територіях, що найбільше постраждали від Голодомору, зовсім інша картинка світу, ментальність, стан здоров я, життєві стратегії. На цих територіях дуже сильні пропагандистські радянські установки, викорінити які, здається, неможливо. В постраждалих регіонах більше людей з політичним мазохізмом, які мріють про «сильну руку», яка всіх «триматиме в кулаці». А ще у багатьох виявився стокгольмський синдром – нащадки заморених голодом так часто, ридаючи, тримали за ноги падаючих гранітних вождів і до останнього не знімали з будинків таблички «вул. постишева». Так, стокгольмський синдром існує.
За дослідженням психолога Тетяни Воропаєвої, 63% постражалих від Голодомору виявляли відчуженість від України і її національних інтересів. Це, по суті, відкриті українофоби. тому що геноцид змусив мізки пристосовуватись.
Голодомор досі з нами. Він в нашій ментальності. В нашій масовій інфантильності, в небажанні щось робити самотужки, в заниженній самооцінці, в сподіванні, що все вирішить «хтось». Водночас він в нашій недовірі до всього, що йменується владою. В наших святах, сенс яких часто в тому, аби накупити багато смачного, сісти і наїстись до нудоти. А потім ще раз поїсти. В такому, насправді, несмішному звичаї бабусь загодувати правнуків до зворотнього ходу. Деякі науковці навіть стерджують, що тотальна корупція і бажання тягти додому все, що не так лежить, і Голодомор – дуже пов язані між собою явища. Наслідок Голодомору – це «моя хата з краю», стратегія «не висовуватись», аби не отримати.
Голодомор – це не лише фізичне винищення українців. Це – колективна психічна травма, яка досі керує нами. Країну досі петеесерить. Це – результати досліджень тих, хто вивчав особливості нащадків Голодомору (а це іноді третє-четверте покоління).
Ці дослідження просто перевертають уявлення про наслідки Голодомору. Там не думки на тему, там цифри. Я не вірила своїм очам, читаючи роботи Lyubov Naydonova. А потім – Тетяни Воропаєвої, Віталія Климчука і Вікторії Горбунової. Почитайте і ви, якщо матимете бажання. Бо з усвідомлення проблеми і з правильного діагнозу починається зцілення організму.
А ще сьогодні о 20:00 буде чудовий фільм – прем’єра Snezha SV «Діти Великого Голоду» на телеканалі «UA:Перший». Обов язков подивіться.
Всім вбитим «червоними» – вічна пам ять. Ми пам1ятаємо. Не дати забути цей злочин – це єдине, що ми зараз можемо для них зробити.
* * *
В цій біографії переплелись Голодомор, Новий рік, Донбас і масові вбивства.
Оцього виродка на фото звали Павло Постишев. Росіянин із Владімірской губернії був одним з організаторів і керівників Голодомору і одним з борців з «українським буржуазним націоналізмом». Сталін вважав Косіора і Кагановича «надто м’якими» в поводженні з українцями. Треба було «міцну руку». Хоча першим секретарем де-юре лишався Косіор, але панувати в України де-факто став Постишев.
Заморивши тисячі людей, Постишев вирішив, що треба в житті чогось світлого, і реабілітував Новий рік. Так, «батько» Нового року в сучасному вигляді – саме ця істота. До революції головним святом було Різдво, і до нього прикрашали ялинку. А потім більшовики заборонили і свято, і ялинки – вони відтоді вважались буржуазним і контрреволюційним пережитком. Але в 35-му Постишеву раптом захотілось свята. Правда, на засіданні комуністи вирішили, що на Різдво ніяк не можна. І постановили створити свято Новий рік. Постишев написав в головну газету комуністів «Правду» статтю про запровадження святкування Нового року і повернення ялинок.
Але вбивати Постишев так і не перестав. Після Голодомору він зовсім здурів. Він підписував накази про розстріл пачками, відправляв на смерть тисячі людей абсолютно просто так. Бо почулось, привиділось, здалось. У Куйбишеві він вимагав арештувати та розстріляти людей, бо в розрізаній ковбасі йому ввижалась свастика, а на пачках сірників – профіль Троцького. Він послав на смерть фотографа, бо йому здалось, що на фото радянська зірка була схожа на щось нацистське. Найгірше, що його маразмів слухались, а людей за його наказами таки вбивали.
В тому ж 1935 Постишев назвав на честь себе дорогого ціле місто. Це нинішній Покровськ (кол. Червоноармійськ) Донецької області. Неймовірний цинізм назвати іменем себе місто в області, де голодом виморили тисячі людей. Правда «Постишевим» Покровськ був недовго – всього три роки, бо…
Постишев ненадовго пережив своїх жертв. Його за славетною радянською традицією розстріляли свої ж. В лютому 39-го. І жінку розстріляли. І обох синів відправили до таборів. Аж до Хрущова, який з лише йому зрозумілих причин Постишева реабілітував.
До слова. Карма наздогнала і його поплічника – Станіслава Косіора. Він був дядьком сильним і затятим комуністом, тож визнавати себе зрадником і ворогом народу не хотів навіть під тортурами. Тоді, як пишуть в деяких джерелах, в нього на очах міліціонери влаштували групове згвалтування його 16-річної доньки Тамари. Косіор все визнав і був розстріляний. Своїми. Тим, кому служив вірою і правдою. А Тамара після згвалтування кинулась під потяг. Так, принаймні, пишуть в багатьох статтях.
Крім цих двох, організаторами і керівниками Голодомору визнано сталіна, Лазара Кагановича, В’ячеслава Молотова, Менделя Ханаєвича, Власа Чубаря. Ханаєвича розстріляли в 37-му, Чубаря – в 39-му.
Нагадати б про це тим «палкаводцам» і «чіновнікам нєзавісімих рєспублік» в Донецьку, Луганську і Криму, які вірять, що вони «в доміку» і їх захистять куратори з рф. Не захистять. Бо то нащадки тих самих. І приклади Гіві, Мозгового і ко з 200-ї бригади вже це показали.
До 14-го року вулиці імені цього садиста Постишева були в Харкові, Лубнах, Броварах, Вовчанську, Конотопі. В Харкові і, здається, в Бердичеві стояли пам’ятники вбивці. Вулиця Постишева досі є в окупованих Донецьку, Дебальцевому і Харцизьку. Це для тих, хто не розуміє, навіщо була декомунізація і «какая разніца как завьотса уліца».
Можливо, прозвучить парадоксально, але пам’ятати про Постишева, Косіора, Молотова, Кагановича теж треба. Бо коли пройдисвіти вчергове пропонуватимуть довірливому народові цукерку і світле майбутнє, як це сталось на Донбасі, не варто забувати, що іншою рукою за спиною вони ж триматимуть тесак чи міномет. А під яскравою обгорткою не буде нічого. Крім горя і смерті.
