Про ветеранів і взагалі про громадян

І ще дещо маю сказати. Дуже важливе. Щоб люди на мене надалі ображалися не за вигадане, а за справжнє.

Про ветеранів і взагалі про громадян.

Я вірю в рівність людей на старті, але я не вірю в їх рівність по ходу. Бо люди різні. І вони роблять різні речі – різні за обсягом роботи, різні за самовіддачею, різні за результатом.

Хтось робить героїчне. Хтось робить страшне. А хтось не робить нічого. Це нормально – кожен сам обирає свій шлях. Але на виході маємо різних людей з різним досвідом та різними заслугами перед суспільством – згідно їх власного вибору.

Тому є люди класні, є люди кепські, а є люди ніякі.

Ветерани – особлива категорія.

Суспільство покладає на ветеранів великі надії. Це такі сучасні супергерої, які прийдуть і все розрулять. Бо вони ж захищали країну, а значить, патріоти. Ризикували життям, а значить, відважні. От хай відважні патріоти нам тут прийдуть і порядок наведуть.

Тим сильніше розчарування, коли приходять люди з фронту, а вони не такі. Не класні, не здоровенні, і головне – не палають бажанням вирішувати твої проблеми. Покоцані, простуваті, з проблемами із фізичним та душевним здоров’ям. П’ють. Лізуть битися. Роблять щось не те. Наприклад, самоспалюються, так. Ми від них не цього чекали, коли постили свічечки.

Тут можна було б перейти до брудної лайки, але ні, я поясню.

Є дуже проста картинка – така, що більше личила б Однокласникам ніж Фейсбуку, але я її наведу. Бо цей випадок вона добре ілюструє.

Справа в тому, що ветерани саме такі саме тому, що вони пройшли через те, через що інші не пройшли. Саме тому, що цей шлях потребував жертв, і вони жертвували власним здоров’ям, власним часом, власною нормальністю в очах інших. З фронту прийшли супергерої, які повністю витратили свої суперсили. І тепер вони не те що вас не порятують, це багатьом з них потрібна допомога.

І вже точно вони не будуть вирішувати за вас власні проблеми. Їм би зі своїми впоратися.

Я не ідеалізую тих, хто воював. Я чудово знаю, що не всі уходили героями, не всі були героями, а ті, які були, здебільшого повернулися у вкрай негероїчному стані.

І саме через це вони заслуговують на безмежну повагу. Саме тому, що це – результат їхньої жертви.

Їхні думки, вчинки та дії можуть здаватися вам неправильними та безрозсудними. Але за цими думками, вчинками та діями – страшний шлях.

Тому вибачте, але навіть помилкова думка ветерана в питаннях патріотизму для мене може важити більше за правильну думку канапочного експерта. І, певно, я побуду на цих позиціях.

Це інколи мені вартує. Так, нещодавно ті люди, які мочать мою політсилу у спробі нарити на мене хоч щось, відкопали скріншот п’ятирічної давнини, де я “українофобствую” – лаю фаріоноподібних пропагандистів за спроби цькувати людей за побутовий вжиток російської.

Звісно, скрін подається без передісторії. Передісторією, якщо пам’ять не зраджує, був пост Макса Музики, в якому він опублікував свій вірш російською. На нього тоді налетіла велика купа ветеранів батальйону Лодзь та патріотів з Манітобщини, які розповіли йому, що він (оборонець ДАП) – сепар, мерзота та воює за Росію. Бо віршик російською. І це був зовсім не поодинокий такий випадок. І це рвало мені шаблона і не вміщувалося в голові.

– Трегубов зневажає українців! – кричать наші двадцятибаксові друзі.

Проблема в тому, що зневага в тому дописі справді була. Але не в бік українців – важко зневажати самого себе, а в бік тих, хто вважає, що боротьба за Україну у військовий час – це з канапки цькувати тих, хто свій патріотизм доказав на Майдані та в полях Донеччини, за недостатню відповідність їхньому уявленню про патріотичний образ. Чи за невідповідність традиційним цінності – як часто я чув про те, що геї взагалі не воюють, а жінки воюють якось не так, неповноцінно, і взагалі на фронті пару собі шукають. І часто бачив, як пузаті кнури писали дівчатам-військовослужбовцям “Дитинко, що ти там робиш, тобі дітей народжувати” (правильна відповідь – робить те, що ти робити засцяв, так що вибачай, народжувати доведеться тобі). Чи за ще щось.

Хлопці та дівчата. Змиріться з тим, що патріотизм – це не думка, це не позиція, це не вірування. Це дія.

І творять цю дію не героїчні постаті, а звичайні люди. Це ця дія робить їх героями.

І повертаються вони, створивши цю дію, не величними напівбогами. А часто на милицях і з дірками в голові та нервах. П’ють, кричать в ночі та хочуть битися.

І голосують після цього, ви прикиньте, інколи не за тих, хто б у вас не був “тими”.

Але все одно, сонці, вони на все це мають право.

А от чи маєте ви право їх судити, оце питання на мільйон.