Звернення Президента до Українського народу з нагоди відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років
Шановні пані та панове!
Дорогі співвітчизники!
Надпотужний політичний землетрус, яким для Європи та Азії виявилася Перша світова війна, тоді розвалив кілька імперій. Ще на початку ХХ століття вони видавалися непорушними основами континентального порядку, та за якихось двадцять років ті колоси на глиняних ногах впали, а на руїнах постала ціла низка нових незалежних держав. На авансцені історії повноголосо заявили про себе народи, над правом на самостійне існування яких в провідних європейських столицях навіть не замислювалися.
Незабаром Чехія та Польща, Фінляндія та Естонія, Литва та Латвія, інші близькі нам країни відзначатимуть століття відновлення чи проголошення незалежності. Ми дуже щиро поділяємо радість дружніх нам народів, тим більше, що у нашому власному календарі такої дати поки що нема. Ми втратили цілих 75 років, щоб знову стати на той шлях, якого так і не здолали на початку ХХ століття.
Сьогодні ми не стільки святкуємо, скільки аналізуємо помилки наших далеких попередників. Аналізуємо для того, щоб зараз уникнути подібного самим. Вивчити, засвоїти і не повторити – от що зараз головне. Медики дуже наполегливо радять холодний душ як дієвий профілактичний засіб. А для політиків вельми корисним є холодний душ історії.
Одразу хотів би зазначити, що цілком поділяю думку Івана Лисяка-Рудницького, який говорив: «Було би помилкою, – писав він, – говорити про поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але внутрішньо переродила суспільство України…» На фундаменті Української національної революції 1917-1920 років розвивалося «все дальше українське життя».
Українська ідея, якою до того протягом десятиліть цікавилося лише вузьке коло національної інтелігенції, масово оволоділа селянами і пустила корені в середовищі робітництва.
Протягом першого року Революції навіть тогочасна українська еліта перебувала в полоні автономістських ілюзій про міфічну федеративну та демократичну Росію. Універсал Центральної Ради про незалежність був лише четвертим, а, я абсолютно переконаний, мав би бути першим. Проте після Революції питання про незалежність настільки міцно укорінилося в свідомості українців, що його не змогли витравити цілих сімдесят років диктатури. І, думаю, що це вже тоді був незворотній процес.
І навіть більшовики мусили рахуватися з розмахом і силою українського національного руху. Замість сукупності малоросійських республік та губерній з’явилася Україна, – хай ще і не відокремлена, але вже виокремлена. І з юридично оформленим правом відділитися. Звичайно, в конституції Радянського Союзу ту норму твердо вважали мертвою, але ми, українці, її оживили, щойно склалися належні для того обставини.
І Центральна Рада, і Українська Народна Республіка, і Гетьманат, і Директорія проторували той шлях, яким Україна нині йде у майбутнє. І за це ми маємо бути вдячні визначним фігурам того часу, як-то: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Дмитро Донцов, Євген Петрушевич та інші. І вдячні мільйонам українців, які усвідомили свої національні та громадянські права. І найбільше – тим, хто за незалежність боролися зі зброєю в руках, хто були справжніми солдатами революції, – солдатами не в переносному, а в прямому сенсі слова.
Шановне товариство!
Минулої осені, виступаючи перед київськими студентами з нагоди стоп’ятдесятиріччя Михайла Грушевського, я наводив доречну думку Василія Ключевського: «Історія не вчителька, а наглядачка: вона нічому не навчає, а тільки карає за незнання уроків». Як бачимо, інколи навіть російські історики бувають праві.
Що ж у нас тоді пішло не так і чому ми втратили незалежність, на відміну від наших найближчих сусідів?
Перша причина – хибні ідеологічні установки: орієнтація на федерацію з Росією та дурман соціалістичної та комуністичної доктрин. Вони замість того, щоб консолідувати націю, розпалювали класову та соціальну ненависть між різними верствами українського суспільства і робили його вразливим перед зовнішнім ворогом. Здається, один лише Скоропадський наполягав на тому, що Україна не повинна стати полем для соціалістичних експериментів.
По-друге, недалекоглядний, короткозорий пацифізм завадив вчасно створити справжнє українське військо, тверезо оцінити загрозу з боку Росії для належної України і твердо підготуватися до зовнішньої агресії що з боку білих, що зі сторони червоних. «Свою владу, – писав сумновідомий Муравйов, – ми несемо з далекої Півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, підтримуємо її силою цих багнетів». Російська інтервенція, російські війська та російська зброя – ось що зіграло вирішальну роль у придушенні революції. І російська пропаганда – так само, бо найсолодшими обіцянками українців улещували саме більшовики. Нічого не нагадує?
По-третє, через брак міжнародної підтримки Україна в роки вирішальної сутички з росіянами залишилася сам-на-сам з агресором.
Але головне, що не дало тоді постати українській незалежній державі – брак внутрішньої єдності, політичні чвари, анархія, отаманщина.
«Наші тодішні лідери, – писав у своїх «Спогадах командарма» Михайло Омелянович-Павленко, командувач армії УНР – партійні гасла ставили вище державних, персональні моменти вище загальних».
Московсько-петроградські орди, немов сарана, хмара за хмарою сунули в Україну. А деякі провідники українського руху тим часом вважали, що головне – підняти повстання проти Гетьмана. Його організатори не цуралися перемовлятися з ленінським Раднаркомом, пропонуючи за допомогу в заколоті легалізувати в Україні більшовицьку партію.
Калейдоскопічні зміни урядів, перманентні змови і постійні заколоти не залишали жодних шансів на успіх нашої справи. Міжпартійна боротьба та міжособистісні інтриги не припинялися навіть тоді, коли українська влада розповсюджувалася не далі залізничної станції, до якої відступив паровоз з членами уряду.
Самовільне зняття цілої армії з фронту вже не виглядало як екстраординарна подія. Військовий підрозділ міг відмовитися виконувати накази вищого командування, бо командиру не подобався якийсь міністр, або так вирішила солдатська рада. Хтось переходив на бік червоних, хтось перебігав до білих. Хтось просто засновував собі власну армію, і значна частина території України опинилася врешті-решт під владою різноманітних «батьків» та «отаманів» з розгулом беззаконня та диктатом грубої сили.
Таку українську історію, говорячи словами Винниченка, дійсно не можна читати без брому.
Та традиція не минулася безслідно, і в сьогоднішній Україні багато хто демократію плутає з махновщиною. Ми втратимо державність, якщо всі і кожний не усвідомлять, що монополію на застосування сили має тільки держава; що всі акції протесту повинні носити винятково мирний характер; що пристрасть до зброї належить демонструвати лише на фронті, а залізничні колії слід підривати на території ворога, а не в тилу власних військ.
Попереджаю тих, хто виходить за рамки названих принципів, закону та здорового глузду, що я протидіятиму всім тим, хто намагатиметься насаджувати в Україні на догоду Росії безлад та анархію. Протидіятиму і переконанням, і словом, і силою правоохоронних органів.
Я ще раз закликаю всі партії, як представлені у Верховній Раді, так і позапарламентські, у жорсткій внутрішньополітичній боротьбі, властивій будь-якій демократії, зважувати на ті надзвичайно складні зовнішні обставини, в яких ми будуємо європейську Україну.
Хочете боротися проти Президента – прошу дуже. Ви на те й опозиція. Але Україну – не розхитуйте і не підпалюйте!
За чотири роки Української національної революції минулого століття влада в Києві змінилася як мінімум 14 разів. Кому від того стало легше? Скажіть, кому від цього стало легше. Кому, крім Кремля, який отримав тотальний контроль над Україною на цілих сімдесят років. Тому Москва хоче, щоб і зараз влада в Україні мінялася б з такою ж регулярністю.
Росія завжди користалася в своїх інтересах перевагами демократичних систем в сусідніх державах, щоб поглинути їх: починаючи з часів Новгорода та Речі Посполитої, завершуючи Центральною Європою після Другої світової. І зараз розхитування ситуації в нашій державі зсередини є одним із способів гібридної війни Кремля проти України.
Оскільки, відповідно до Конституції, рішення про дострокові парламентські вибори і про розпуск парламенту приймає Президент України, хочу ще раз наголосити: дострокових парламентських виборів, у яких насамперед зацікавлена Росія, я не підтримую. А отже їх не буде.
Як Президент я пройшов свій екватор, парламент до нього наближається. Не та вже й багато часу до планових виборів. У нас є два роки для того, щоб на основі досягнутою макрофінансовоі та макроекономічної стабілізації пришвидшити та утримати економічне зростання. Зробити вже перші результати реформ відчутними для якомога ширшого кола українських громадян.
Опозиція пропонує, я би навіть сказав, нав’язує владі формат війни на взаємне знищення. Я ніколи не пристану на таку пропозицію. Всередині країни для мене всі політичні сили, – незалежно від того, при владі вони чи в опозиції, – є партнерами в розбудові незалежної, європейської, демократичної держави.
Сьогодні, як і сто років тому, Україна захищає свою незалежність від російського агресора. У цій війні слід пам’ятати до чого приводить розбрат і не допустити тих трагічних прорахунків, які призвели до поразки Української революції 1917-1921 років, а головним з них були внутрішні незгоди в умовах зовнішньої агресії.
Пам’ятаймо як «Отче наш»: «Тільки коли ми єдині – ми непереможні». Пам’ятаємо мудрість древніх: Мужність – творить перемогу, єдність – творить непереможених.
Пам’ятаємо і українську пісню-молитву: «В єдності сила народу. Боже, нам єдність подай».
Слава Україні!
