В Україні катком знищують малий і середній бізнес
В Олеському замку закривають «Гридницю».
Можна сказати, ще один ресторан не пережив карантину. Щоправда, шляхи карантину несповідимі, і цього разу карантин діяв руками чиновників Мінкульту.
Отже, дивіться. Є руїни замку, який потенційно міг би стати перлиною Львівщини та України, приносити захмарні прибутки від туристичного потоку. Є ресторан, піднятий у підвальному приміщенні з нуля ентузіастами, на своїх руках і горбах.
І саме ресторан став головною атракцією цього майбутнього туристичного раю. Люди їдуть подивитися на фестивалі, реконструкції, костюмовані вечори «Гридниці» та наїстися страв, приготовлених за рецептами тринадцятого століття.
У самому замку є картинна галерея, є руїни, склепи, пам’ятники, все дуже атмосферно і антуражно, особливо якщо вам подобається антураж кладовища. Але, скажімо так, must have пунктом більшості туристичних маршрутів став саме ресторан, а не прилеглий музей.
Музей такого не стерпів, і в особі директора галереї (ще раз нагадую, діяч від Міністерства культури) викатав «Гридниці» нові умови роботи. Тепер кожен відвідувач ресторану зобов’язаний купити квиток вартістю 90 гривень. Вхід у ресторан обмежено часом з одинадцятої до п’ятої вечора. Що ще? Банкети, весілля та масові заходи заборонені, бо карантин. Додайте до цього те, що ресторан сезонний, працює з квітня по жовтень. І доплюсуйте немислимий психологічний пресинг на власницю ресторану.
Я вчора бачила, як успішна жінка плакала на відео, прощаючись зі своїм дітищем. До речі, у неї попереду ще суд за дострокове припинення договору оренди, тому що Мінкульт здивувався – а ви що, обідилися? – і розривати договір оренди не поспішає.
Це маленький приватний випадок, один із тисячі порізів, які я особисто зараз спостерігаю щодня.
В Україні катком знищують малий і середній бізнес. Я не знаю, що там у великих, ми у різних вагових категоріях, але я бачу, що відбувається на нашому рівні. Чиновники перетворилися на найбільшого рейдера. Вони побачили для себе вікно можливостей. Малий бізнес втратив фінансову подушку, у багатьох випадках достатньо невеликого поштовху, щоб уся справа рухнула.
Ще рік-два тому ми не могли подумати, що таким штовхачем стане держава. А сьогодні ласкаво просимо до нової реальності. Виставляються нові умови оренди; безконечно затягуються формальності; партії товару зависають на митниці що на в’їзд, що на виїзд, і нікому нічого неможливо довести.
І головне, чиновник тепер пішов інший, нарваний. Вони сміються в очі, упиваються своєю владою і своєю безкарністю. Ловлять кайф від можливості принизити людей, які у принципі є значно розумнішими і толковішими за них.
Люди опускають руки і відходять в сторону. Евакуюють дітей – таке враження, що у нашому колі в Україні залишаються одиниці; більшість як ядро з гармати вилітають у виші Польщі, Болгарії, Чехії чи Угорщини.
Розпродають активи, хто може продати, консервують вкладення, і все частіше думають про еміграцію як про реальність, а не фантастику. Навіть ті, що всі роки війни не допускали такої думки.
Це тиха катастрофа, на яку ніхто не звертає увагу. Більшість так довго воювала з «баригами», що, здається, перемогла.
