Тиждень слави
Ставлення людини до своєї країни ніщо не характеризує краще ніж ставлення до її військової історії. Недовга історія існування незалежної України у 1917-1920 рр. завершилася трагічно – Україна зникла з мапи світу. Проте. Ми шануємо чомусь Похід Болбочана на Крим, оборону Харкова у січні 1919 р., Чотирикутник смерті тощо й тощо. Це – наша історія. Це – пам’ять про тих, хто бився за українську державу, жертвуючи здоров’ям і життям. І тому дивно виглядає, що до подій літа 2014 р. українці чомусь підходять ущент іншими мірками.
Українці категорично не згадують про події, якими ТРЕБА пишатися. Українці не згадують про те, як вони звільняли свою власну землю від ворога. Протягом всього останнього тижня я уважно спостерігав за пабліками прибічників партії чинного президента, яка має найбільшу підтримку серед громадян, – може згадають? Напишуть? Вшанують? Нічого подібного.
Навіть палкі шанувальники ЗЕ, які ще кілька років тому були не менш палкими порохоботами, не згадали. А ви пам’ятаєте, що сталося протягом одного тижня 22-29 липня 2014 р. шість років тому?
То я нагадаю.
22 липня – від терористів Луганди були звільнені Сєвєродонецьк і Попасна.
23 липня – від терористів тої самої Луганди були звільнені Новодружеськ і Привілля.
24 липня – знаменний день. Того дня був звільнений Лисичанськ і розгромлена банда Мозгового – українські сили стали охоплювати Донецьк і Луганськ.
Того ж дня було звільнено Піски і деблоковано Донецький аеропорт.
Того ж дня з оточення біля кордону 79-а бригада зуміла вивести 200 бійців і замінити їх ротною групою десантників.
ЗСУ продовжували звільняти українську землю.
27 липня сили Сектору А звільнили Лутугине – ЗСУ помалу замикали кільце навколо Луганська.
Того ж дня 1-а батальйонна група 25-ї десантної бригади прорвала оборону терористів біля Дебальцевого, пішла вперед і зайняла плацдарм між Шахтарськом і Торезом. Цей плацдарм став майданчиком, з якого виступила 95-а аеромобільна, – того дня бригада почала свій легендарний рейд (на фото).
Наступного 28 липня від терористів ДиРи була звільнена Авдієвка.
Того ж дня 95-а аеромобільна досягла Савур-Могили. Це був безпрецедентний на той час маневр, цілу бригаду з Сектору С на стик Секторів Б і Д перекинули навпростець – через тили терористів ДиРи.
Того ж дня 95-а з’єдналася з частинами 30-ї бригади, і спільно вони звільнили Савур-Могилу.
Того ж дня у Секторі С було звільнене Дебальцеве – відтоді і Донецьк, і Луганськ перебували в напівоточенні.
Як зараз я пам’ятаю ті дні. Тоді знайомі з 25-ки весело переконували – ще кілька тижнів і війні кінець. Тоді наш загін, Добровольча Козацька рота «БУК», зірвалася з тренувального табору на фронт, бо боялися запізнитися… А ще в ті дні бісилися на мережах зраднюки та всепропадли – верещали про хлопчиків, які «гинуть в котлах», про те, що «ЗСУ голі-босі», про те, що «генерали всіх злили»… Досі ревуть.
Певно, саме вони тепер просто не хочуть згадувати ті події. Рух ЗСУ вперед. Звільнення рідної землі. Ці люди люблять просторікувати про свою любов до України. Але правда така, що вони готові забути подвиги українських солдат, аби тільки не згадувати, хто в ті дні був Верховним Головнокомандувачем. Ненависть до Петра Порошенка в них сильніша за вдячність українським воїнам. Згадувати вони воліють тільки невдачі. А ще готові чисті перемоги (звільнення в один день Слов’янська, Краматорська, Костянтинівки та Дружківки) подати за поразку – голос у голос з Москвою. Бо не Україна їм болить. Їх пече ненависть до Порошенка.
Натомість ті дні пам’ятаємо ми. Ми не забудемо. Тиждень слави липня 2014 р. ще матиме гідну пошану.
Фото © Iv Bogdan
