Аби не стало запізно…
Те, що ми жили при Радянському Союзі, тоді було у рази гірше, але якось впоралися, – вибачте, але це такий собі аргумент. Мені тут пишуть у приват і так у розмовах пропонують виїжджати з України. Або готувати дітей до еміграції, що, у принципі, одне і те саме.
І ти стоїш така і думаєш про тих, хто тікав з сересер. Копали тунелі, повзли по кризі, ішли на прорив. Дід одного мого знайомого свого часу виїхав у ящику з вугіллям на кораблі. Напевно, цим людям теж до останнього не хотілося залишати свій дім і свою країну. Але якось вони прокинулися і виявили, що їхньої країни більше нема. Є тюрма, є лагеря, є поселення з обмеженням прав. А країни нема.
І ця зміна, щоб ви розуміли, відбулася дуже швидко, за лічені роки. Діти встигли народитися, але не встигли піти у школу, коли все змінилося. І потім діти цих дітей розказували своїм дітям, як бабу з дідом вивезли, і які вони там пісні співали на засланні.
Боюсь, що у 2020 році ми з вами навіть слабші, ніж у 2014. Тоді Україна у своєму прагненні до свободи та демократії могла розраховувати на підтримку сильних світу цього, на Європу і Штати. Сьогодні кремлівський режим врахував минулі помилки і відсік Україну від міжнародної допомоги. Ви ж не думаєте, що Зеленський сам по собі вирішив посварити Україну з ключовими союзниками?
Тоді, у чотирнадцятому, ми бігли спринт, а не марафон. Ми були на підйомі, ми довіряли людям праворуч і ліворуч від себе. Носиш тризуб на зап’ястку? Все, ти свій, дай обійму.
Сьогодні ми знаємо неприглядні сторони своїх. Ми бачимо, як смертні гріхи знаходять своє відображення у «характері українця», і нам доводиться довго і муторно вчитися сприймати людей такими, як вони є. Не захоплюватися, але і не забивати камінням за кожну помилку, просто конструктивно співпрацювати.
Тоді, після Майдану, гнали і арештовували прихильників руського міра і кримінальну бидлоту Януковича. Сьогодні б’ють і арештовують наших.
То що, поразка? Час дійсно збирати чемодани?
Не думаю. Ми не зробили всього, що могли, і здатися зараз означає просто здатися.
Тому, звичайно ж, треба виходити на вулицю знову і знову. У четвер, коли ПП потягнуть на черговий суд, біля нього мають стояти тисячі киян. Хоч по одному представнику, але від кожної сім’ї, яка проголосувала за Пороха.
А хто не хоче виходити за Порошенка, може вийти за себе.
Ну або вчіться співати тужливих пісень. Ви не уявляєте, як сумно колись звучала «Ой у лузі червона калина» у Караганді. До кісток проймала.
Шесть лет между нами вбивали клинья. Заметные и не очень. Помните, как якобы невзначай вбрасывались зерна раздора? Кто больше воевал, ВСУ или НГУ? Справилась бы армия без добробатов и, собственно, наоборот?! И ещё мешок других так называемых «спорных» вопросов, из-за которых то тут, то там начинали полыхать споры. Из мелких словесных перепалок выростая в, мягко скажем, личную неприязнь. Как раз то, что надо.
Шесть лет, пользуясь отсутствием критического мышления, играя на эмоциях и нашем собственном ЧСВ, разбивали единство на мелкие островки. Так проще. Так мы не опасны и легко управляемы. Тут вышла заказная статейка, там такое же заказное «расследование», и пропасть между теми, кто вчера ещё стоял локтем к локтю, стала ещё больше.
И теперь Кремль взялся за осуществление своего плана. Не единственного, конечно, но одного из главных. Зачистка Украины от тех, кто испортил Москве всю малину в 2014. Вернее, весну русскую, мать её за ногу, весну.
И пусть никого не успокаивает тот факт, что начали с Пороха. Ну ведь действительно, у него же нет стопроцентной поддержки в патриотической среде. Да и откуда она возьмётся, если разнокалиберные сливные бачки так плодотворно работали все минувшие шесть лет. Одни Мальдивы чего стоят! Кстати, у Турчинова тоже нет этой самой поддержки. Поэтому он будет следующим. И Андрей Парубий не может похвастаться всенародной любовью. И правильно. Кто так смешно картавит, не пользуется уважением. Ведь на этом раз за разом акцентировали наше внимание, да?
А потом спокойно возьмутся за Полторака и Муженко. Следом дело дойдёт до командиров добровольческих подразделений. И так по цепочке…
К каждому из нас за эти шесть лет прицепили большой или маленький багаж информационного дерьма. Один порохобот, второй тягнибоковец и «ни фига не воевал, не слушайте его». Третий «просидел все время на третьей линии», да и он вообще за нациков, четвёртый «мародёрил, мне люди рассказывали»…
Может, нам стоит остановиться? Найти в себе силы посмотреть друг другу в глаза (если пока не готовы пожать руку) и понять одну простую вещь. Простую, как форма ящика с бэка… Если мы не найдём в себе силы и желание снова стать единым строем, то не заметим, как просрем Украину. А потом уже будет поздно… Поздно для всех, без исключения. И для каждого…
Алексей Петров.
Лейтенант ВСУ. 37 омпб. Первая волна…
УВАГА! Важливе скажу.
Завтра, 18 червня, о 14:30 я виходжу на Барикаду під Печерським судом. І кличу вас з собою.
Це навіть символічно, зі шпитального царства крапельниць і докторів я виходжу саме сюди. Тому що наша спільна хвороба підходить до піку і вимагає термінової терапії.
Завтра вони будуть намагатися посадити Петра Порошенка. Вибрати в якості запобіжного заходу арешт без права застави. Саме таке завдання стоїть у суду. Саме до цього йшли вони весь цей рік. За абсурдною справою про призначення заступника голови зовнішньої розвідки, що є не тільки правом Президента, але і його обов’язком, як Верховного Головнокомандувача. Призначати кадри підлеглих йому оборонних відомств.
З чим це можна порівняти?
Ну, уявіть, що ви відкрили своїм ключем свою квартиру і опинилися в суді за злом. Або з-за керма власної машини – за викрадення. Або за зґвалтування, де в якості доказів представляють ваше свідоцтво про шлюб і народження вашою дружиною дитини.
Все просто. Антиукраїнські сили, що прийшли до “керма” України, не тільки намагаються помститися тому, хто цю країну відстоював. Але і дати нам урок підпорядкування абсурду, обтяженому жорстокістю. Тому що цей абсурд мимохідь убив учора батька п’ятого Президента. Він просто не зміг витримати того, як адвокати державного злочинця Януковича “допитують” його сина, знущаючись над Україною і здоровим глуздом.
Це мета влади. Абсурд і жорстокість повинні бути знаковими і безпрецедентними. Тому “садити Порошенко” будуть в день похорону батька. Щоб помститися по повній. І показати, що вони готові на все.
Навіщо це? Якщо хтось не зрозумів. Якщо хтось досі вважає, що це поки “не про нього”, і ділить патріотів на “своїх” і “не своїх”, поясню.
Якщо все це станеться, наприклад, я можу скоро відповісти за всі накази, які виконав і віддав за п’ять років війни.
Кожен з тих, хто вийшов на Майдан, пішов воювати з росією, займався волонтерством або робив Україну Україною в будь-який інший спосіб, рано чи пізно опиняться у суді. І їх справедлива справа стане злочином. Ну, або доведеться все життя жити в страху, що ти можеш бути наступним.
Нас вже давно “засудили”. Вони не зможуть виконати завдання і вбити цю країну, поки ми сильні та вільні. Тому Порошенко потрібен їм як символ. Як прецедент. Як попередження кожному з нас – “Закрий рот, забийся до нори, і чекай своєї черги в страху!”
Так ось хрін їм!
Ми зустрічаємося в різних судах, у різних справах тих, хто є частиною тієї України, за яку ми воювали. Поки їх не так багато, і ми справляємося. Не дивлячись на те, що провладні та проросійські ЗМІ старанно перетворюють нас на джерело небезпеки.
Однак після “прецеденту Порошенко” ворота пекла відкриються. І “полювання на відьом” почнеться в повному масштабі. Під захват проросійських покидьків, відвертої “вати” і недалеких ошуканих людей. Бо це, як шоу, транслюватимуть головні канали, які тепер належать фактично москві.
І хто ще не зрозумів, яким детонатором репресій може стати “справа Порошенко”, мені вас шкода. “Справа Шеремета”, “справа Марченка”, “справа Звіробій і Федини”, “справа Стерненка” та інші виявляться тільки “першими ластівками”. Коли судів буде багато, ви не зможете нікого підтримати. Ви будете зайняті власним судом. Ну, або сидіти.
Покидьки завжди діють як покидьки. Але покидьки – боягузливі істоти. І бояться вони сили і розголосу. Завжди.
Тому ми виходимо завтра о 14:30 під Печерський Суд. І називаємо це барикадою. Абсолютно усвідомлено.
Хтось переконав Вову, що коли “посадять Порошенко”, все закінчиться?
Ні, все якраз почнеться.
Не треба чіпати тектонічні плити. Знесе поштовхом.
Я звертаюся до всіх, хто бореться за Україну усвідомлено. Безвідносно “таборів” і точок зору.
До цього по нам били з дрібного. По окремим позиціям.
А зараз спробують символічно “вдарити з важкого”. Якщо у них вийде – вони зроблять це ще раз, і ще раз. І відкриють вогонь з усіх стволів.
І тоді ми можемо не встигнути відреагувати.
Ми чекаємо вас завтра, 18 червня, о 14:30, в Києві, під Печерським судом. На Барикаді.
Реєструйся на події та приходь.
Забудь про розбіжності. Ми підтримуємо всіх, хто стоїть за Україну. Без винятку. І ти підтримай нас.
Прошу інформаційної підтримки поширенням і “+” в коментарях.
Нас має бути багато. Нас буде багато.
Це законна акція, яку будуть провокувати, і намагатися очорнити.
Тому наполегливо просимо не брати з собою заборонених предметів.
І не піддаватися на провокації.
Побачимося на Барикаді.
Попытка по беспределу закрыть Порошенко – это как выстрелы снайперов на Майдане. Тогда они стреляли не просто в тех, кто был на Майдане. Тогда они стреляли в следующие пять лет истории Украины и движения геть от росии. Малороссы тогда проиграли. Но не опустили рук.
Через 6 лет они готовы стрелять снова. Стрелять в тех, кто мешает им сношаться с росийскими братушками. Только выстрелы будут другими.
В того, кто был у руля корабля и смог во время штрома не сбиться с поставленного на Майдане курса, в противоположную от русского мира сторону. Малороссы смогли добраться до руля, но развернуть корабль мешает один человек. По крайней мере, они так думают, что он один им мешает, а все остальные это боты.
В одном они правы. На корабле много разных служб, кто-то драит палубу, кто-то готовит пищу, кто-то в моторном отсеке обеспечивает бесперебойную работу двигла, но курс задаёт всегда капитан корабля, не боцман или моторист.
Завтра будет решаться не судьба Пороха. Завтра будет попытка сменить окончательно курс движения корабля и попытка навсегда сломать управление кораблем, развернув его кормой к цивилизации. И важно не дать им этого сделать.
Сегодня пасажиры с красными шариками собираются требовать именно этого разворота. Разворота к русскому миру. Чтобы завтра временный капитан удовлетворил их требования. Все к этому уже готово.
Нас приучали к мысли, что все это не так, и корабль держит курс не благодаря капитану. Что курс невозможно изменить. Что боцман, моторист или кок не позволит изменить его. Но прошел год после смены рулевого, и оказалось, что боцман не может обеспечить соблюдение курса, не справился со своей задачей и не обеспечил порядок на палубе. Что кок не имеет отношения к курсу корабля, а все это время варил говно. Что моторист в трюме вообще не видит, куда движется корабль, и пытался сломать двигатель. Что пассажиры испугались шторма. Но курс все одно за капитаном.
И это, наверное, хорошо, что Стерненко бодается с боцманом на палубе. Но если ему по-настоящему важно, куда будет двигаться наш корабль, он завтра будет защищать курс на Европу. Не Порошенко. Ибо завтра будет судилище не над ним. А над курсом. Завтра не будет суда. Завтра будет попытка окончательно вернуть курс в тайгу.
Завтра будет исторический день. Надеюсь, все уже определились, на чьей стороне он окажется завтра и кому будет помогать.
Всегда проще отмолчаться.
Пройти мимо, не заметить, поселиться в крайней хате. Или развести руками, сказать с горестным е*альцем «А что я могу сделать?» и не делать потом ничего.
Я много раз думала о том, была бы моя жизнь проще, если бы в 14-м в Донецке я не высовывалась? Не спорила со всеми, не ходила на каждый митинг, не отсвечивала вообще. Как сделали многие, задекларировав х*йню типа «Я вне политики, я за мир, война это плохо». Было бы проще нашей семье, если бы Валерка не пошел в добробат, спалив мосты кхренам? Ведь такие, как мы, даже съездить туда не могут, проститься с умершими, продать дом, вывезти вещи.
Наверное, да. Было бы удобнее продолжать жить дома. Смирясь и уже даже не замечая, что от дома остались только стены, а реальность вокруг искорёжена до неузнаваемости. Утешаясь тем, что сделать мы ничего не могли.
Увы, я так, видимо, совсем не умею. Даже когда хочу – не умею.
Вот и завтра, вы думаете, я очень хочу идти под этот говно-суд, жариться там, потеть, орать? Дома есть кондёр, холодный пепсик и возможность безнаказанно кидаться в Фейсбуке говнами, кагбэ внося посильную лепту в хрен-пойми куда.
Но таки придётся идти.
Многие напишут, что это всё ради 300 гривен. Это да, это вообще не вопрос, за 300 гривен любой воробья в поле на коленках загоняет, целый килограмм креветуль, ёпт!
Этой категории доказывать бескорыстность – что небо красить, я пас.
Остальным скажу: наше бессилие порождает их безнаказанность.
Наша апатия и усталость порождают их ощущение собственной ох*енности.
А я не хочу, чтоб эта зелёная наволочь чувствовала себя ох*енно.
Я хочу, чтоб они ссались кипятком всякий раз, когда сажают в кутузку активиста. Когда «прекращают войну», сдавая территории и сокращая армию. Когда клепают дело, которое ими же назначенный генпрокурор называет трухой, и после этого не дело меняют, а генпрокурора.
Я хочу, чтобы эта пожеванная моль по имени Владимир понимал, что он уже не мальчик с района, профессорский сыночка, которого, наверное, не 3,14дил только ленивый, а президент Украины. Президент для ВСЕХ, даже для тех, кто его считает пожеванной молью и пожать руку побрезгует. Президент и гарант Конституции даже для Порошенко, который, кстати, ни разу не отзывался о Зеленском плохо или свысока.
Реально, я в шоке, у ПП умер отец. Соболезнования высказали депутаты, главы фракций, видные общественные деятели, дипломаты. А Соплежуй Шестой – нет.
Потому что оно – кто угодно, но не политик. Оно не в состоянии держать лицо, физически не способно засунуть комплексы в жопу, чтобы просто посочувствовать человеку, потерявшему отца. Хотя бы формально, на отъе*ись.
Нет. Не тот случай. Клоуны, сцуко, обидчивые и злопамятные. Долгие годы трясти на публике мудями ради гонорара, видимо, накладывает неизгладимый отпечаток на личность.
Так что завтра я буду под Печерским райсудом, Владимирская 15, 14:30.
Не потому что хочу, а потому что НАДО.
Потому что иначе они нам тут построят недоРоссию, где говорить опасно, а думать вредно.
Когда зелёные нас не видят – они стремительно х*еют. Пора это прекращать.
Мне не нравится то, что они делают с моей страной.
Мне не нравится, когда суд превращается в судилище.
Друже, якщо ти думаєш, що у них є дно, ти помиляєшся – дна немає. Вова Київський просто здає країну по шматочку Вові Московському. Вони просто тирять народні гроші. Вони просто розвертають нас в довбаний совок.
І так – вони хочуть, щоб їм не заважали. Ні ти, ні ми, ні опозиція. Це авторитаризм, друже. Україна тепер – як Росія. Зеленський дав вказівку загратувати Порошенка. Репресивний апарат це робить – генпрокуратура, ДБР і суди почали виконувати команду “фас!”.
18 червня о 14:30 в Печерному суді хочуть кинути за грати лідера опозиції. Малороси хочуть показати, що по українцях можна топтатися і ті все стерплять. Вони впевнені, що тобі “какая разніца”.
Ми будемо під судом, щоб показати – громадяни не худоба. Приходь – ставай поруч, а потім буде час для політичних дискусій. Приходь – гопота боїться великої кількості порядних людей. Приходь – інакше завтра вони прийдуть за тобою.
А вони прийдуть. Розумієш, друже, для них Порох – уособлення України. Збиваючи його, вони реалізують ненависть до кожного з нас.
Виходь і ставай поруч. Якщо не ми, то хто? Якщо не разом – то кінець!
P.S. Просимо вас не брати з собою ніяких заборонених предметів (ножі, зброю і т.і.). Якщо ви помітите провокації – повідомляйте поліцію та знімайте на відео.
УВАГА! Ми не збираємо людей за гроші! Якщо РАПТОМ ви побачите десь інформацію про те, що акція платна – знайте, що це фейк та повідомляйте нам.
