Балада про тих, які вистояли
Мені сильно не подобаються настрої, які останнім часом запанували серед наших же прибічників. Всі оці «Порошенко не має шансів» та «надмірний оптимізм є шкідливим» у першу чергу зневірюють своїх же. Насправді ситуація зараз у прибічників Порошенка далека від катастрофи – були ситуації безнадійніші у рази, які завершувалися перемогами. А приклад я вам зараз наведу.
1701 рік. Місце дії – сучасна Латвія. Молодий шведський король Карл ХІІ щойно під Нарвою переміг військо народу зайвої хромосоми. Третім ворогом Швеції, після вже замиреної Данії і розгромленої Московщини, була армія Саксонського курфюрста і Польського короля Августа Сильного. Август бомбардував канцелярію Карла ХІІ пропозиціями про мир, але водночас саксонські (читайте – німецькі) війська лишалися в тодішній межах Швеції – біля Риги. Було очевидно – Август хитрує. Все відкрилося, коли шведам стало відомо, що Август зустрівся з російським царем Петром І у фортеці Біржі. Король Польщі і цар Московії домовлялися про подальшу війну проти шведів. Карл ХІІ дав наказ армії виступати.
Та були серйозні проблеми. По-перше, саксонці переважали за чисельністю особового складу та артилерії. По-друге, між ворогами була ріка Двіна, яку ще треба було форсувати. Шведські генерали вирішили саксонців одурити. Вони повели армію кількома колонами так, аби було незрозуміло, де саме станеться форсування. В останню мить головні сили шведів зібралися біля Риги – і невдача. На Двіні здійнялася буря. Форсування відклали, але саксонці побачили наміри шведів. 14 тисячам шведів протистояли 29 тисяч ворогів – саксонців, курляндців і… росіян, з корпусу генерала Репніна.
19 липня 1701 р., незважаючи на теж поганеньку погоду, шведи рушили вперед і зуміли висадитися на саксонському березі. Одним з перших на берег ступив сам король Карл ХІІ. Саксонці з’явилися невдовзі. Шведи вишикувалися в бойові порядки і першу навалу витримали. А далі все пішло шкереберть. На Двіні знову розпочалася буря – вона зруйнувала понтонний міст, по якому шведи хотіли перекинути основні свої сили. Десантна група на чолі з Карлом ХІІ опинилася відрізана від своїх. Саксонці знову пішли в атаку – і знову були відбиті. Попри численну перевагу ворогів шведи діяли спокійно і діловито. Вони жорстко тримали свої бойові порядки і відбивалися чітко за своїми статутами – справді новаторськими на той час.
Нарешті саксонський генерал фон Штенау привів підкріплення, і саксонці втретє атакували шведів. От тут вояки Карла ХІІ були за крок до поразки – саксонцям вдалося продавити їхній фланг. Але шведський король особисто на чолі своєї лейб-гвардії та загону тілоохоронців-драбантів врубався в колони саксонців. Берег Двіни став червоним від крові.
Саксонці відступили і більше шведів не турбували. Втрати шведів склали 100 убитих і 400 поранених проти 1300 убитих і поранених у саксонців. Десантна група шведів дочекалася прибуття підмоги. Карл ХІІ пішов у наступ, а подія ця увійшла в історію як Битва на Двіні 1701 р. Військові задумки, план форсування Двіни, тактичні рішення – обставини зруйнували геть усе. Битву вирішила тупо стійкість шведів. Чому я розповідаю саме цю історію?
Бо виконання будь-якого десанту – це завжди спочатку маленький плацдарм, який противник нищитиме всіма своїми наявними силами і засобами. І лише коли противник виснажиться, а плацдарм здобуде допомогу, – десант переможе. Плацдарм – це ми. Люди які поділяють наші погляди і не збираються від них відмовлятися. Так, їх більше, а нас довбають, як тільки можуть, – це нормально. Третього не дано, або ми – або вони. Наші союзники – кричуща некомпетентність наших противників як керівників держави, помножена на їхній безмежний популізм. Вона обов’язково ударить їм в спину – треба лише дочекатися. Вони «побіжать» і благатимуть про замирення.
Ми маємо шанси. Але для цього треба не втрачати цього відчуття – «зі своїми пліч о пліч». Треба вистояти.
