У людей відсутній причинно-наслідковий зв’язок
У людей відсутній причинно-наслідковий зв’язок.
На Донбасі всі крепко “празновалі 23-е февраля” і “хатєлі дружить с росієй”. Отримали ОРДЛО, порізані заводи, комендантську годину, алкашню з автоматами, бідність, сіру зону, відсутність майбутнього на десятки років. Росії вони на фіг не потрібні, хіба в якості гарматного м’яса. Україні відновлювати зруйнований регіон теж собі дорожче.
“Праздноватєлі 23-го фєвраля” та “жєлающіє дружить” з Одеси, Харкова, Дніпра бажають того ж? Чи не розуміють зв’язку?
Варто б розуміти, що у всіх геополітичних авантюрах кремля найбільше страждають… саме рускоязичниє, прихильники “руского міра”. Скільки їх полягло в Чечні, змушені були виїхати? Придністров’я? Абхазія? Донбас?
В моїх спогадах про радянське дитинство є переживання матері, що коли ми з братом подорослішаємо, нас можуть відправити на війну в Афганістан.
На ту маразматичну бійню за інтереси кремлівських старців відправляли просто як худобу, в порядку рознарядки військкоматам. Про якийсь вибір взагалі не йшлося, вже не кажучи про “пускай син Брєжнєва воюєт”. “Русская рулєтка” – випало йти, ступай “виполнять долг”, вбивай або повертайся в цинковому гробу.
Або калікою, як хлопець з нашого району, який втратив там ногу і пересувався серед молоді на милицях, бо “вєлікая страна” не спромоглася надати йому протез.
Це до питання “зато какой бил тот пламбір”.
Мабуть тому і батько, який ще до Афганістану відслужив строкову в тій самій псковській десантній дивізії, особо не згадував про службу, вже тоді відчував, що то було чуже, примусове.
Чому частина українського суспільства про таке забула і не відторгнула російську пропаганду, досі продовжує сприймати всі ці свята “защітніков отєчєства” та “інтернаціоналістов” – питання прояву рабської свідомості та неповноцінності української держави.
Звідси крок назад та малоросійський реванш.
Без повної відмови від принизливих протухлих радянських дат та засудження червоних злочинів ми так і будемо возюкатись в болоті меншовартості і “какаяразніцовості”, подолати які життєво необхідно для становлення нації, якщо ми дійсно не “адіннарод”.
С праздником, мужики!
Кто бы что ни говорил, но этот день – всё-таки часть истории. И никуда нам от этого не деться, ну не выкинешь ты все эти десятки лет, не отменишь, не забудешь, как ни старайся.
Именно в этот день ровно сто двадцать семь лет назад Рудольф Дизель запантентовал свой дизельный двигатель. Да-да, мужики. Именно тот самый “у меня расход пять на сотку, потому что у меня дизель”, и все такие прицокивают языками “даааа… Маладца… Дизеля взял себе…”, или кто-то говорит “та там 200 лошадей в бэхе!”, а ему так лениво “то все херня, знаешь, как мой дизель в гору тянет?..”
Ну и большая часть военной техники обладает дизельным двигателем и, судя по возрасту, личной сборки самого Рудольфа.
Так что, с праздником, други. Не было бы дизеля – не было бы соляра. Не было бы соляра, чем бы мы буржуйку разжигали?
А?
