«Україна – це я», – сказав кожен із них
«Что для меня сделал этот ваш Порошенко/Кучма/Ющенко?»
Десятиліттями українці вірували в те, що держава зобов’язана працювати для них і на них. Поколіннями голосували за гречку, за синицю у руках, за намазку на хліб, плюючи під ноги і сякаючись мимо урни.
Одиниці, які ішли проти течії, були білими воронами, диваками, блаженними – ким завгодно, тільки не громадянами. Нам не зашили у підкірку опцію «десятина на державу як must have», у нас не було традиції добровільної суспільної роботи. Ми жили у стані відчуження від власної країни, сприймаючи і владу, і державу як щось чуже. Як ресурс, від якого можна при нагоді відщипнути.
А потім почалася війна.
Найбільший, найцінніший урок, який винесли з війни такі як я, – це те, що нам не потрібно дозволу, щоб втрутитися. Що у країні немає не наших справ. Що ми можемо пхати свого носа у армію, школу, медицину, державні закупівлі, ходити на суди і мітинги, писати, виступати з пікетами, збирати і витрачати гроші, заявляти свою позицію.
Що на питання «Тобі більше всіх треба?» можна спокійно відповідати «Так».
Так, мені більше всіх треба, і що тепер? Що ти тепер зі мною зробиш, якщо я маю час і натхнення? Як ти від мене заховаєшся, якщо у мене скрізь очі та вуха? Коли ми дізнаємося про злочин раніше за поліцію, коли ми піднімаємо скандал раніше за ЗМІ.
Що ти зробиш із людиною, яка одного разу прийняла особисте рішення. Із агресивною меншістю, яка зважила плюси і мінуси, і стала на протилежну від тебе сторону. Із цими заразами, негідниками, циніками, чортами, із цією неконтрольованою масою, якій плювати на твою булаву і охорону.
Із цими дівчатами руки-в-боки, із цими колючими дядьками, із цими пенсіонерками, які плетуть і печуть для армії, і які при нагоді так припечатають, що не встанеш.
Як ти їх закриєш, коли вони як вода? Як ти їх нагнеш, коли вони як лоза, підніметься, обтруситься і вперіщить? Як ти з ними домовишся, коли вони не продаються? Коли ти не можеш точно сказати, скільки їх, лише маєш підозру, що достатньо?
«Україна – це я», сказав кожен із них.
І виписав собі волонтерське посвідчення. Пальцем на піску, вугіллям на стіні, кров’ю по шкірі.
Україна – це ми.
І це дуже personal business.
