З далеких мандрів повернувшись…

От я понад півтора місяці не влазив у тонкощі української політики, не читав новин, не відкривав інтернет-видань, не мав доступу до пошти, навіть до фейсбука не заглядав. Зараз активно заковтую пропущену інформацію. І, на жаль, не маю підстав для одкровень та здивувань. Усе аж надто прогнозовано. Мої перші враження можу звести до кількох тез:

1. Узурпувати й підкорити собі все, що тільки можна. Зараз процес стосується владних інституцій, але з часом перекинеться на ЗМІ, бізнес, банківську сферу, інститути громадянського суспільства. Фатальні тут дві речі. Найперше, нова владна команда повністю й цілковито плювати хотіла на те, що у нас високопарно люблять називати “духом Конституції”, хоча й з “буквою основного Закону” там теж не особливо панькаються. Але ще гірше, що затруєне пропагандою про “страшну й жахливу колишню владу Порошенка” насєлєжніє це все заковтує на ура. Спохватиться, звісно, але щоб не запізно. Німці в 1930-их теж дуже раділи, що “молодий і креативний лідер з яскравою командою нових облич руйнує устої старого режиму”. Просвітлення до більшості прийшло щойно в 1945-му.

2. Наростаючий вплив команди, яку ми раніше звично називали командою Коломойського. Раніше саме таке формулювання було повністю виправдане, аджзе олігарх дійсно перебував на вершині піраміди, а Богдан, Портнов, Дубинський і ціла гвардія подібних дєятєлєй були безпорсередніми чи асоційованими членами цієї команди. Тепер, схоже, хоча не до кінця ще в цьому переконаний, на вершині піраміди опинився саме А.Богдан, а олігарх, зберігаючи всі свої інтереси, усе ж мусить миритися з роллю одного з ключових і особливо значимих, але все ж партнерів. Заява про відставку Данилюка, єдиного досі альтернативного центру впливу на владу, – це не що інше, як капітуляція. Йому показали чітко на його місце в новій реальності, й він погодився на наполегливі пропозиції піти добровільно та без скандалу на якусь приємну, але невпливову посаду (послом у Вашингтоні або в рідному для родини Данилюка Лондоні). Тепер альтернативних впливів уже не буде. А враховуючи реальну тупість Зеленського (за ці місяці він таки нічому не навчився й не спроможний самостійно генерувати хоч якісь порухи мозкових звивин), сьогодні можна стверджувати, що реальна влада в країні перебуває в руках Богдана і його партнерів. Новий прем’єр теж змирився з такою реальністю. А про нового прокурора ми аж надто чітко прочитали у відомій стенограмі.

3. Усе, що не стосується концентрації влади, бізнес-інтересів чи приватизації судової системи, у нових властей іде аж надто погано. На закордонному рівні це вже навіть не драма, а цілковита трагедія – ми вже з РФією сам на сам. Сказані для проформи фрази, що “не зважаючи на …, ми й далі будемо підтримувати вашу державу” – це лише формальна данина дипломатичним формулюванням та особливість західної ввічливості, щоб просто й чітко не послати куди подалі.

Соціальна сфера поки жодних позитивів не сулить, а держстат уже фіксує негативні показники (зріст заборгованостей із зарплати та падіння на 4% рівня заробітних плат. Економіка, інвестиції тощо… Може ви знаходите реальні позитиви, я поки не бачу ні фактів, ні реальних підстав. Плекаю надію хіба на віртуалізацію взаємовідносин громадянина й адміністративних структур – це була фішка нової команди, яку вони цілком імовірно можуть постаратися втілити. Хоч якийсь позитив буде. Ну і ще ринок землі. Поки вони про нього активно говорять. І це вже добре. Але реалізація може ховати масу підводних каменів, які цілком спроможні нівелювати корисну справу.

Зміцнення курсу гривні мене аж надто не втішає – воно не стало результатом планових заходів і зараз більше шкодить виробникам, ніж дає якісь бонуси. Тривожно, що за ревальвацією не настало хай і незначне, але само собою зрозуміле зниження цін. Я на свіже око вловив навіть деяке зростання порівняно з першою декадою серпня. Знаєте, що це мені нагадало? Прелюдію до цунамі: спершу вода відходить дуже далеко від берега, щоб потім повернутися зі страшними руйнуваннями. Я б не став робити поспішних дій з власними заощадженнями (мені то з моєю спорожнілою скарбничкою це аж надто не грозить). Відбуття місії МВФ без позитивних анонсів теж нічим хорошим нам не світить.

Ну і особливе вітання вчителям. Як вони дають собі раду з тими 4 000 доларів на місяць? Пані нова міністр уже повідомила, що навіть того зростання зарплат, які були чітко прораховані й гарантовані на наступний рік урядом Гройсмана, педагоги, вочевидь, не діждуться. У нової влади навіть на це вже нема ресурсів.

4. Щодо реваншу старих владних еліт часів Януковича. Тут усе менш однозначно. Так, Богдан і Портнов – це дуже навіть суттєві елементи режиму Януковича (значно впливовіші, ніж деколи це випливало з формальної назви їхніх посад).
Але говорити, що зараз щось робиться для повернення до влади представників режиму Януковича загалом – некоректно. Усі неприємні новини свідчать лише, що вони діють не на користь команди президента-втікача, а в своїх корпоративних цілях (див. пункт 2). І поява у владних кабінетах усе більшої кількості персон з януковичівськими стрічками в біографіях – це скорше співпадіння, шукайте там інші переплетіння персонально з Богданом чи Портновим або якісь особисті контакти з Зеленським і його Кварталом. Те, що все більше діячів з влади Януковича спокійно повертаються в Україну або ж уже сидять на валізках, це теж не поступка Януковичу, це дещо гірше й жорсткіше. Найперше Портнову, але й Богдану (жертвам революції Гідності) необхідно остаточно нівелювати її результати, знищити, розтоптата досягнення. Частково це персональна ненависть до того народного здвигу, а трохи й спроба застрахуватися від нього на майбутнє – посіяти повну зневіру, паплюження чогось, що донині було святим і не піддавалося сумнівам. Навіть можливість закриття всіх кримінальних справ проти Януковича (очікуйте вже наступного року) та його гіпотетичне повернення в Україну (ну це вже, якщо росіяни відпустять – дід трохи забагато знає про роль Путіна в деяких кривавих подіях) робитиься не для реваншу старої влади, а для контрольного вистрілу в голову нашій Революції.

Колишні дійсно зможуть повернутися в країну, справи проти них уже закривають, а незабаром 100% свій прокурор усе остаточно розвалить. Вони зможуть вільно жити поряд з нами й розказувати на урочистих шкільних лінійках про жертв кривавого майдану (згадайте прецедент з однієї із київських шкіл, де на лінійці мати Бережної уже вбивала в юні голови цю дикість). Їм дадуть право відновити бізнес, якщо це не суперечитиме інтересам Коломойського. Але повернення в політику колишніх не вітатиметься. Нинішня команда змогла закріпити свій вплив у майже всіх регіонах, зокрема на півдні й сході. І нині ділитися там впливами з колишніми, яких цих впливів позбавили, ніхто не буде. Очікування зростання впливів Медведчука й ряду інших політиків з темного минулого могло б справдитися, якби не появилася ця колосальна моно-більшість. Зараз ділитися ні з ким владою і впливами нові й жадібні не хочуть. А хто вчасно не зрозумів, злегка дістав по голові. Так, прагнення Медведчука через Путіна дотиснути Зеленського до співпраці мали лише зворотні наслідки. Нині, нехай і без прогнозованих результатів, але медведчуківські канали трохи пресонули.

Тому це не реванш старих, це добивання їхніми руками Революції Гідності й не більше. Ну ще задіяння в своїй команді деяких грамотніших і цинічніших з поміж них. Натомість, можемо говорити про реванш методів і мотивів режиму Януковича у виконанні нової влади. І тут вони вже залишили позаду й Януковича, й Кучму.

4. Проросійськість. Тут ще рано щось із певністю говорити, але я все більше переймаюся песимізмом. Ні, звісно, прийшовши до влади ніхто не захоче її на блюдечку передавати чужому президенту та його шайці голодних шакалів. Це вже доказали й відверто проросійські Кучма та Янукович. Зеленський, якого ментально проросійським називати таки важко, тим більше не забажає відверто лягати під Путіна. От тільки його бажання тут не має жодного значення. Фатальна тупість лідера та відсутність грамотних і принципових людей у команді вже зробили свою справу. Ми сам на сам проти РФії. Європа втрачена, в США на зміну двопартійній підтримці, яку вибудував Порошенко, прийшло таке саме двопартійне відторгнення. А зараз ще й за підсумками скандалу відставка Курта Волкера… Що пишуть цими днями у німецькій пресі про Україну чутливим натурам краще навіть не читати. І це не зневага до нового керівника держави, а до самої країни. Німці надто багато сказали про феноменальний результат президентських і парламентських виборів. Там, де перевага у пару відсотків, європейська преса говорить про позицію владної еліти, але, коли результат майже, як у часи комуністичних режимів, то це вже в їхніх очах позиція всього народу й країни.

Заява представника уряду у ВРУ та неофіційної партнерки Медведчука Верещук про те, що Україні не треба вступати в НАТО, бо цього не хоче Росія – це не тупий прокол недалекої за інтелектом дамочки, це частина інформаційної політики. Нас почали привчати до цієї ідеї всупереч прямій нормі Конституції. Мадама бовкнула – ми обурилися. Зеленський відмовився від участі в саміті НАТО – ми хіба трохи виявили стурбованість, далі ще з десяток серій такої інформаційно-дипломатичної кампанії й ми вже перестанемо реагувати на цілковиту корекцію зовнішнього й безпекового курсу. Такі дії й заяви вже отримали аплодисменти в Кремлі. Тому політика нової влади попри деякі антиросійські заяви все більше скочується до накатаної російської колії. А коли “мальчики кой-чего поймут и начнут сопротивляться”, може вже бути запізно.

Що в мене викликало справжній шок, то схвальний хор цілком адекватних людей щодо виступу Зеленського на ГА ООН. Чим ви там так утішилися? Доволі поверховий виступ, який узагалі не привернув нічиєї уваги, повне невміння звертатися до світової аудиторії (та він і не до них, а всередину України до своїх виборців звертався). Ну певне повторення спецефектів від Порошенка, що не може не порадувати, але плагіатор завжди програє на фоні справжнього автора. Єдине – це чи не вперше особа, обрана на посаду президента країни, проти якої воює РФія, назвала цю державу агресоркою, а війну війною. І численні наші патріоти раптом почали кип’яточком пісяти. Та ця фраза мала бути центральною ще в інавгураційній промові. А там було про мир за будь-яку ціну (ну хіба крім відмови від окупованих територій). Коли Путін продемонстрував, що він фатально не виконує своїх обіцянок, наше юноє дарованіє нарешті зволило застосувати більш-менш чітке формулювання. І все.

Тому щодо реалізації інтересів Росії супроти України, я теж не маю оптимістичних очікувань. Ні, здавати владу Путіну Зеленський не побіжить і навіть думки такої не допустить, але поки все, що він робить поступово створює для росіян усе вигіднішу кон’юнктуру. І це дійсно фатально.

Отакі пару перших роздумів за свіжими спостереженнями. Вони не веселі. Далі буду дещо розвивати, щось конкретизувати. Там уже треба буде уважніше придивлятися до деталей.

* * *