Тарас он там, він свідок…
Вчора були в Рівному. Говорили про захист євроінтеграції, церкви, декомунізації, армії, українськості.
На тлі чергового трешу імені окружного адмінсуду і загибелі Дмитра Тимчука, якось в темних фарбах малюється перспектива боїв із реваншистами. Але…
Все краще сприймається в порівнянні. От стоїш на сцені рівненського Майдану і згадуєш – “я ж цю площу вздовж і впоперек ще з часів, коли в дитячому кінотеатрі сеанси були по 10 коп”! Чого вона тільки не бачила?! І ідоліщє терориста Ульянова… Спершу нас піонерів змушували там на варті стояти в весняний дощ, а потім Рівне було серед перших міст, де Лєніна зняли. І от тепер ти стоїш і нагадуєш рівнянам, що ми самі є рушіями змін. А чого вартує скасування російського “Ровно” і поява українського “Рівне”? Це ж було революцією…
Це ми збиралися на рухівські мітинги біля монументу Слави. Це ми стояли в ланцюгу злуки. Ми – дорослі – творча інтелігенція, викладачі, чиновники, їх діти… І так, я пам’ятаю, як це було, хоч то були шкільні роки.
Тоді перспективи країни були геть мрячними. Чи могли ми тоді, прибираючи диверсанта Кузнєцова, поширюючи рухівську пресу і самвидав між собою, чи могли ми уявити, що настануть часи, коли ми будемо боротися вже за перспективу ЄС і НАТО?
Коли були темніші часи? Тоді чи зараз? Коли ми були більш досвідчені і вмотивовані? Чи помічаємо ми ці зміни в собі?
І от стоїш із однодумцями на сцені і перед очима… “а це ж ти своєю участю в патріотичних мітингах ще школярем переймав дух дядьків-дисидентів… а тепер ти продовжуєш їх справу, захищаючи державність від російської іржі і місцевої плісняви. Це ж ти ставив в радіо ефір перші україномовні пісні в 96-97 роках… а тепер просуваєш закон про мову і захищаєш квоти та україномовний контент. Це ж ти разом із батьком ходив допомагати довгобуду Покровського собору… а мине 30 років і в тому соборі – української церкви – хреститимеш молодшого сина”…
А після акції під сценою раптом тебе знаходить твоя шкільна вчителька англійської і, обіймаючи, каже “як же я тобою пишаюся… і в школі пишалася, і тепер”.
Дякую, Олено Іванівно…
Ми самі ковалі своїх перемог. Головне вчасно оговтуватися після помилок і провалів. Ні, див не буде, рожевих єдинорогів – теж. Дорога до успіху, це тисячі маленьких і непростих кроків.
Просто озирніться на пройдений шлях, чи не шкода покинути все на півдорозі?
