Перевзуватися? Я забув, як це робиться

Дмитро Вовнянко
Дмитро “Калинчук” Вовнянко

У приватних повідомленнях побільшало (крім погроз від фанатів ЗеРо) повідомлень такого штибу: «Ви програли. Перевзувайся», «Ви тепер безробітні. Перевзувайся». Перевзувайся, перевзувайся, пере…

Смішні вони люди все ж таки. Почати можна з «ви тепер безробітні». Котики, ще 21 квітня у другій половині дня в мене почав розриватися телефон від дзвінків змісту: «Ну що, вибори закінчилися? Тепер замовлення береш?» Я маю чотири спеціальності (не враховуючи п’ятої – військової), кожна з яких мене здатна прогодувати.

Урочисто обіцяю – за півроку я викладу селфі з якогось крутого ресторану або серйозної презентації з підписом «ЗЕлепень, а ти де? Покращало?» Бо 1000 разів писав і повторю – добробут людини залежить не від влади, він залежить від самої людини. Хто як дбає – той так має. Я теж маю чимало претензій до держави, але ще я не вірю у казочки. Я не вірю, що можна за пару років перемогти те, що складалося сторіччями (побутова корупція, кумівство, патерналізм громадян, наприклад). Зате знаю, як швидко можна втратити свою країну.



Що мене тішить у фан-клубі ЗЕ, а зрештою і будь-якого іншого популіста – це їхнє вперте намагання знайти прості рішення. Вони свято переконані, що порохоботи – це такий проект Банкової, який здохне зразу тільки-но піде з Банкової дядько Петро. До них тупо не доходить, що порохоботом можна бути за переконаннями – саме тому їх тепер так шпетить від активності 25%.

Хоча не тільки про порохоботів мова. У них все просто. Закінчити війну, подолати корупцію, підняти рівень життя… Я балдію від їхньої святої переконаності, що все це зробити як чхнути, лише дядько Петро – зараза, не робить. Ну-ну. Кришталеві палаци, розбиваючись, найбільш боляче ранять своїх будівельників. Завжди так було і завжди так буде.

Перевзуватися? А навіщо? З якою метою? Аби за якийсь час опинитися в таборі лузерів, яких зненавидять водночас і їхні популістичні виборці, і порохоботи? Те, що так буде, очевидно. Та навіть якби я не був прихильником дядька Петра, я й тоді сильно замислився б, чи потрібна мені така радість? Бог з ними, з переконаннями, банальної логіки досить. Тому, хто знає, що таке логіка, звісно.

Розумієте, я неодноразово писав, чому я підтримую саме Петра Порошенка. Тому, що, на моє глибоке переконання, ефективним керівником, який дає реальний результат, бути може тільки особа з тими самими здібностями, які має дядько Петро. Людина сильна. Людина смілива. Людина ділова. Людина, яка ставить амбітні цілі та їх досягає, як Томос. Людина, яка дає накази і примушує їх виконувати. Українська політика дуже персоніфікована (як і бізнес, зрештою). Ідеальна модель керівництва для нас – це не рада директорів, це батько-отаман. Слабий президент в Україні не матиме шансів – його розчавлять. Для мене ці твердження очевидні.

Так у дядька Петра були проблеми з командою. Але я переконаний, його команду невдовзі називатимуть зразковою. Бо проблема кадрів буде у будь-якого президента ще дуже й дуже довго. Кадри були проблемою і для Бонапарта, і для Бісмарка, і для Лі Куан Ю. Все пізнається у порівнянні. Треба сильно напружитися, аби в Україні відкрилися більше ніж 217 заводів під час війни, аби були збудовані більше ніж 184 гуртожитки для військових, і аби в Україну прийшов інвестор рівня Ryanair. Треба сильно напружитися, аби зібрати команду, здатну бодай повторити зроблене дядьком Петром.

Писав і повторюся. Якби я бачив дядькові Петру альтернативу – такого самого досвідченого менеджера, з підтвердженими успіхами у керівничій діяльності, який сказав би «я робитиму те саме, що й Порошенко, але краще», – я би серйозно переглянув свою підтримку дядька Петра. Але такої альтернативи нема. Всі противники дядька Петра – популісти. А популізм я ненавиджу. Більшість бід нашої країни через нього.

Перевзуватися? Покинути лідера з дивовижними керівничими якостями, з реальними успіхами та активними прибічниками (ті самі 25%), аби долучитися до дилетанта, який бігає від ЗМІ і бреше, мов шовком шиє? Ви це серйозно? Вам самим не смішно?

Перевзуватися? Вибачте, я забув, як це робиться.

На фото найкраща характеристика 25%. Пробитися поближче до дядька Петра хотіли всі. Але тюльпани не топтали.


Іван Хомяк
Іван Хомяк

“Хто дав вам право бути кращими?”

Ну ось що людям відповісти? Тут якось навіть пошуткувати важко. Це совковий принцип “инициатива наказуемая”, “не выделяйся”, “чтобы никто из нас никогда не отрывался бы от коллектива.” Це те, на чому будувався соціал-більшовизм – бий успішних. Це основа й підліткового булінгу – коли майбутні “ніхто” вже в школі пресують майбутніх “успішних”. Ненависть до успіху, прагнення остракізму, заздрість, ницість бажань…

Я завжди говорю своїм студентам: “Скромність – перший крок до некомпетентності. Вчіться презентувати себе як успішну людину. Тягніться до успішних. Гордіться кожним своїм успіхом, а не ховайте його за високою огорожею в страху “а що люди скажуть”. Не бійтеся заздрісників”.

Ось одна з фундаментальних відмінностей між тими, кого я відношу до суспільної формації “Рух 25”, і більшістю. Кожен із нас працює заради успіху. Успіху власного і успіху нації, держави, цивілізації. Успіх не вимірюється посадами, фінансовим становищем чи популярністю. Єдиним мірилом успішності є степінь самореалізації. Ти можеш бути успішним вчителем, сантехнікам, водієм маршрутки, колекціонером пивних кружок чи просто мамою або бабусею – будь ким. Є лише дві умови: ти намагаєшся перевершити свої попередні досягнення та разом із успіхом персональним ти турбуєшся за успіх спільноти. При цьому ти можеш бути не найкращим плиточником чи викладачем в Україні. Головне, що ти докладаєш зусиль, щоб завтра бути кращим ніж був учора. Те саме і щодо країни – ти можеш не входити до G-7, але ти маєш бути кращою ніж до цього. Оце змагання із самим собою і є мірилом успіху.

Успішність – основна ознака тих, кого я називаю спільнотою “Рух 25”.

Поділитися:
Share

Share