Найкращі п’ять років

Дмитро Вовнянко
Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Всього за пару днів країна завершить черговий свій життєвий цикл. Станеться перший тур виборів. Незалежно від того, хто переможе, країна стане трохи іншою. Фінал чогось – завжди початок чогось. І я проти волі оглядаюся назад – на прожиті п’ять років. Озираюся – і сахаюся. Таких п’яти років я не мав ще ніколи в житті.

Я пригадую президентські вибори 2014 р. – після втрати Криму, після захоплення терористами ДиРи Донецька, Луганська та Маріуполя, після розстрілу блокпосту біля Волновахи. Здавалося, земля уходила з під ніг. Ми обрали тоді Петра Порошенка. І вже наступного дня ЗСУ здобули перемогу над сепарами – у Донецькому аеропорту. 26 травня 2014 р.

Пригадую, як лобзиком і болгаркою я випилював деталі для джипів, які влітку 14-го допомагав волонтерам обшивати імпровізованою «бронею». Як звільнився тоді з роботи, серед іншого, аби мати змогу їздити до волонтерів. Пригадую, яка паніка панувала тоді на соцмережах. Як я тоді, не маючи ще ані великої аудиторії, ані розкрученого блогу, почав писати дописи про своє розуміння ситуації на фронті. Я багато чого тоді не знав. Але аналізував те, що повідомляли. Шукав паралелі в минулому. Писав, бо розумів, якщо нас роздушать морально – фізично нас роздавити буде справа техніки.



Я пригадую, як в серпні 14-го стояв на прикордонному КПП «Навоазовськ». Пригадую Маріуполь зими 14-15 р.р. Лебединське, Широкине. Бази прикордонників. Бойові виходи. Складне рішення – іти в ДПСУ на контракт просто солдатом чи залишитися добровольцем у статусі ГО, як технічному спеціалісту? Обрав друге, вважав, що так правильно. Пригадую майстерню АрміїСОС… Десятки дивовижних людей, з якими я навряд чи познайомився б за інших якихось умов.

Я дуже неоднозначно ставився до Президента Петра Порошенка. Мені він імпонував як бізнесмен-виробничник, я сам пропрацював у виробництві від школи і дотепер. Проте… Влітку 14-го я його добряче критикував. Бувало ненавидів. Восени 14-го я сам розганяв зраду про оточений 32-й блокпост. Багато я тоді ще не знав. Надто вірив знайомим, які вже тоді дихали ненавистю до української влади. Але…

Було ще дещо. Я не знав всього, що робилося в країні. ЗМІ подавали інфу уривчасту, несистематизовану. Розібратися було важко, і тому я просто почав шукати діям керівництва України паралелі в минулому. У Першу Світову війну, у Другу Світову… І знаєте – знаходив. Достатньо чіткі паралелі. А потім ставалися події, які переконували, – мої попередні припущення були не такі вже далекі від істини. Я став шукати пояснення діям команди Президента. І, як правило, я їх знаходив. Пояснення, які мене, колишнього майстра з заводу та конструктора виробництва, ще й історіографа-аматора, переконували зразу. Отак, цілком свідомо і обізнано сформувалася моя прихильність до діючої влади.

І ще – гидко було мені слухати зраднюків. Мене часто тоді навідували думка, якщо припустити, що вони праві, що я тоді роблю на фронті? Нащо я витрачаю свій час на волонтерів? На що я сподіваюся? Якщо праві вони, розумів я, країні уже гаплик. А насправді…

А насправді я ревів від захвату, коли наші вибили сепарів з Мар’їнки, під Донецьком. А насправді, я торчав, коли наші віджимали у колорадів чергове село. Насправді я сміявся з недолугих Майданів-3, на які людей приходило в рази менше, ніж на найзачуханішу акцію проти Януковича…

Знаєте, жодного Президента в Незалежній Україні не шпетили так, як Порошенка. І жоден Президент не виходив з пасток, розставлених опозицією так красиво, як Порошенко. Не приховую, я злякався, коли Міхо Саакашвілі (позивні: «Карлсон», «Шкірний спартанець», «Сулугунич», тощо) прорвався через кордон. Але… Перший ресторан з хорошою кухнею. Перший комфортний готель. Міхо здувся на своїй же любові до солодкого життя. Так, був міхо-майданчик. Але коли «ласкавава Мішу» повернули в «казковий ліс», на Банкову протестувати вийшли менше сотні людей. Президент Порошенко явно гарно його знав і вміло зіграв на його слабкостях. Президент Порошенко завжди уміло перемагав своїх ворогів, щоразу зводячи їхні потуги до маразму. А було ж не тільки це.

Був рейтинг Трансперенсі про корупцію, в якому Україна піднялася за 5 років на 7 пунктів, що вельми круто. Були впроваджена система ПроЗорро та Е-декларування. Були біометричні паспорти і безвіз з Європою. Були лоукости і інвестори, що прийшли в Україну, – один Ryanair чого вартий? Були нові заводи – більше двохсот. Була рекордно прибуткова банківська система України. Були квоти на українську мову на ТБ. Були фільми: «Сторожова застава», «Кіборги», аніме «Вкрадена принцеса». Прибуткова «Укрзалізниця», прибутковий Океанський флот. Українська помісна церква. «Газпром» винний «Нафтогазу», а не навпаки. Я несамовито радів, коли все це ставалося!

П’ять років. Безумовно, страшні п’ять років. Безумовно, цікаві п’ять років. І ще п’ять років, протягом яких я був у захваті від того, що я – українець. П’ять років розчарувань. П’ять років досягнень. П’ять років долання власного страху.

Знаєте? Це були дивовижні п’ять років.

Поділитися:
Share

Share