Наші проблеми – у нашій інфантильності

Після наміру Саакашвілі повернутися в Грузію і включитися в політичну боротьбу на батьківщині, мережа відповіла радісними гуками, від обережних постів “Міхо в Грузії для України кращій ніж Міхо в Україні”, до перепостів пісня Шнурова “Дорожная”.

Для мене все це – свідоцтво як і раніше, вражаюче низького рівня політичної зрілості українського суспільства. І от чому.

Розумієте, не буває так, що людина отут – така, а там – інша, доросла людина в своїх світоглядах, принципах та звичках діяти – не міняється. Міняються діти і підлітки – під впливом граючих у крові веселих гормонів і вражень що стаються на цьому гормональному тлі. Дорослі – ні.

Тому не можна казати що Саакашвілі в Грузії і Саакашвілі в Україні – якісь два різних Саакашвілі. Це – одна й та сама людина. Чому ж ми Саакашвілі в Грузії нереально задоволені, а Саакашвілі в Україні – ні?

От і я запитую – чому? Що сталося? Чому там – перемога, а тут – зрада?

Одне з двох. Або – таки праві ті критики Саакашвілі (в т ч – грузинські), які казали що головний важіль грузинських реформ – нереальна фінансова та інша допомога США. Якщо так – то нам глибоко пофіг, де саме знаходитиметься Міхо. Штати грошей тепер йому швидше за все не дадуть (самим треба), а якщо результати він там покаже такі самі як в Одесі – цілком можливо що на заміну йому замість відносно поміркованих нинішніх лідерів Грузії прийдуть повноцінні путінські посіпаки.

Можливо?

Другий варіант. Міхо намагався робити все те саме що й в Грузії, але. Засоби які були ефективними в Грузії, стали абсолютно недієві в наших реаліях. Законодавча база, політична обстановка, нарешті традиції українців виявилися абсолютно непридатні для реформування. Коли людина хоче аби водночас не було корупції і аби кум все порішав – це не значить, що людина хоче реформ. Це значить що цю людину влаштовує все, крім того що кум може порішати не все – бо це суперечить інтересам ще чиєгось кума. Саме таких громадян (а не волонтерів, добровольців та політичних активістів) в Україні – абсолютна більшість.

А саме це зустрів Міхо в Україні. Хіба ні?

Варіант мовляв “Міхо був лише піарником при реформаторі Бендукідзе” не витримує критики. По-перше, саме Саакашалі запросив Бендукідзе в уряд Грузії. І саме Саакашвілі забезпечував юридичне забезпечення і безпосереднє втілення реформ Бендукідзе як голова виконавчої влади. Перевага керівника полягає як раз в тому, щоби знайти відповідну людину, щоби цю людину поставити на правильне місце і дати їй проявити свої таланти. Якщо людини рівної Бендукідзе не знайшлося серед 40 млн українців – це вирок нам, а не Саакашвілі.

Насправді ж все набагато простіше. Секретів успіху Саакашвілі в Грузії – два.

Перший – маленькі розміри Грузії. Вся Грузія населенням – менша за Київ. У Грузії в ручному режимі можна контролювати все – і поліцію, і митницю, і армію, і економіку. Україна – в рази і рази більша. Ручний режим у нас не проходить. У нас значно сильніший вплив регіональних еліт – і з ним треба рахуватися. У нас між верховним керівником і кінцевим виконавцем дуже багато проміжних ланок, кожна з яких думає про власний добробут. З усіма похідними.

Другий секрет – у Грузії Міхо збудував те, що я називаю “прогресивною диктатурою”. У Міхо був ручний парламент який і близько не влаштовував йому тих вихилясів, які влаштовують у нас юлькани і ради-кали Пороху. А чому той парламент був ручний? А бо пани Мглабішвілі і Сакварелідзе слідкували, аби парламент від рук не відбився. Міхо закрив опозиційний канал “Імеді”. Міхо нещадно розганяв акції протесту опозиції.

Повторюю, все це в країні з населенням – менше одного Києва. І Грузія, замордована попередніми війнами і свавіллям криміналітету тоді була готова навіть на це.

А чи готові до такого ми?

Та фіг там. Ми – ситі. Ми – нелякані. Ми волаємо про “погану поліцію”, бо не знаємо що таке коли тобі в рило сують автомат, і ти стаєш готовий на будь-що, бо знаєш, навіть гіпотетично захистити тебе – нема кому. Бо коли ламають кістки – це боляче.

Аби впровадити у нас те, що впровадив в Грузії Міхо 3/4 наших зраднюків треба мордувати по катівнях. Треба 3-4 “майдани” розмазати вогнем кулеметів. Треба, аби патякало яке звикло заробляти на життя текстами в дусі “всепропало” – шукало роботу прибиральника, бо знало – у ЗМІ працювати не дадуть.

І цей варіант має свої ва-а-а-агомі недоліки. Бачили куртки, сорочки та машини Сакварелідзе? Гадаєте в Грузії він поводився якось інакше? Чи журналістів що цікавилися цим боком його життя там наполегливо переконували писати про щось інше?

Все як завжди…

Але чи хочемо ми того? Ні, не хочемо. Ми хочемо “аби не було корупції, і аби кум всеміг порішати”. Тому буде Міхо в Україні, чи буде він в Грузії, насправді значення для України не має.

Бо наші проблеми не в Міхо, не в Пороху і взагалі не в керівництві країни. Вона – у нас самих. У нашій інфантильності. У наший нездатності мислити тверезо. В нашому небажанні брати відповідальність і думати про наслідки своїх вчинків і вимог.

Цікаво лише тільки – скільки разів пересічному українцеві після чергових виборів/майданів треба заплакати “нас знову кинули” , аби це збагнути?