Володимир Горбулін: «Використовувати всі свої можливості, розраховувати на себе, вірити у свої сили й діяти»

«Ніколи раніше національна безпека України не була така вразлива, як нині, і ніколи раніше навколишній світ не був таким крихким». Цього висновку ще рік тому дійшли аналітики Національного інституту стратегічних досліджень, автори монографії «Донбас і Крим: ціна повернення».

А напередодні нового 2019-го Віктор Муженко, начальник Генерального штабу ЗСУ, в інтерв’ю Reuters заявив: «Загроза повномасштабного російського вторгнення сьогодні найбільша з 2014 року. За два тижні з середини вересня по 1 жовтня кількість російських танків біля кордону збільшилася більш як удвічі».

Окупація РФ Криму і захоплення нею частини Донбасу під легендою створених нею «ДНР» та «ЛНР», що останніми роками ще більш загострили геополітичну ситуацію в Європі, нині помітно змінюють ландшафт глобальної світової безпеки. Україна це найболючіше відчуває, бо, крім безпрецедентних економічних втрат і тяжких соціальних наслідків збройної агресії Росії, має справу з витонченою гібридною війною з боку Кремля, в якій держава-агресор широко використовує арсенал асиметричних засобів та інформаційно-маніпуляційних технологій. І це за умов, що в РФ задовго до вступу її на стежку війни з Україною проведено масштабну внутрішньополітичну консолідацію, ідеологічну мобілізацію й інформаційне перепрограмування населення, яке ме­жує із зомбуванням.



Втрачені й невтрачені ілюзії

Чому саме Україна, якій дали гарантії безпеки й територіальної цілісності підписанти Будапештського меморандуму, знову стала об’єктом агресивних військових експериментів з боку Російської імперії? Які можливі подальші варіанти розвитку геополітичних подій на Європейському континенті, чи повернеться колись Україна на окуповані Росією Крим та частину територій Донбасу? З цими та іншими доленосними для держави запитаннями «Урядовий кур’єр» звернувся до академіка Володимира Горбуліна, радника Президента України і першого віце-президента НАНУ.

За часів незалежності України доктор технічних наук, колишній Секретар РНБО і директор Національного інституту стратегічних досліджень — один з головних ідеологів та фундаторів системи управління національною безпекою, співавтор усіх провідних документів стратегії будівництва та розвитку держави, її Збройних сил і оборонно-промислового комплексу.

— Почну з того, про що вже дещо говорив — з гіркого і неприємного — з наших національних уроків. Їх не зайве повторити. Ми надто звикли до ролі об’єкта у світовій і європейській політиці. Усі 27 років незалежності Україна була надто пасивною. Ми балансували між векторами розвитку, чекали гарних пропозицій зі Сходу і Заходу, уникали відповідальних і радикальних рішень.

У чомусь ця політика була виправданою і навіть комфортною. Але найголовніше, що треба сказати про попередній період, — вона була вимушеною. Ми не могли собі дозволити рішучого зовнішньополітичного курсу з огляду на внутрішню слабкість і незрілість нашої державності. Адже коли починали будувати свій суверенітет, ми не мали для цього дуже багатьох необхідних якостей і ресурсів.

— У своїй статті «Вулканічний синдром» ви наводите слова Френсіса Скотта Фіцджеральда: «Невміння правильно себе оцінити — ось що може тобі зашкодити в майбутньому». Деякі наші аналітики переконують, що незалежність упала нам з небес, дісталася надто легко, тому українське суспільство та його поводирі не були готовими до однозначних і рішучих дій будувати справді незалежну, суверенну європейську державу.

— Я використав би іншу метафору. Ми були в імперській неволі, але вийшли на свободу тільки після того, як тюрма сама розвалилася. При цьому багато хто в Україні жалкував за тією тюрмою, і перші десятиріччя пройшли під знаком боротьби між старим і новим — між необхідністю будувати нову державу та інстинктивним бажанням повернутися в минуле чи принаймні зберегти його основні атрибути. Вектори обраного шляху періодично змінювалися, рух до корпоратизації та приватизації державних підприємств імітувався або просто саботувався. Олігархоекономіка досі процвітає. Свою негативну деструктивну справу щодо сектору безпеки і оборони, особливо напередодні окупації Росією Криму, робили проросійські сили: постійне реформування Збройних сил та зменшення протягом багатьох років їхньої чисельності без переконливої аргументації та зрозумілої мети, розпродаж усього, чого тільки можна було. Більшість озброєння була морально та фізично застарілою. Надто гостро, як ніколи, оголилася головна наша проблема — консолідації суспільства. Ми не були готовими психологічно ось до такого роду війни. Власне, це й був той стан держави, в якому ми опинилися в 2014 році, — перед захопленням «зеленими чоловічками» Криму та подальшою відвертою воєнною агресією Росії на Донбасі.

До того ж офіційний Київ тішив себе ілюзіями, що Росія, яка підписала разом зі США та Великою Британією 5 грудня 1994 року Будапештський меморандум, не порушить гарантій безпеки і територіальної цілісності України, підписанта цього документа. Уже понад 20 років вона сумлінно дотримується своїх зустрічних міжнародних зобов’язань.

— І подальший розвиток подій показав, що прагматичні партнери по Будапештському договору, які висловили «занепокоєність» відвертими діями держави-агресора, не стали ризикувати стабільністю своєї політичної та економічної системи заради захисту країни, яка з червня 1996 року добровільно втратила ядерний статус.

— Теоретична конструкція міжнародної системи безпеки побудована на імперативі впевненості, що принцип відповідальності за прийняті обов’язки гарантовано спрацює. Однак практика демонструє поступове розмивання і деградацію ціннісних установок міжнародного спілкування. Що ж переважить у рішенні країн-гарантів?

Ризик відмови від виконання своїх обов’язків дуже високий, оскільки ліберально-демократична модель управління має отримати згоду суспільства. Чи захочуть громадяни якоїсь далекої країни воювати за країну, яка зацікавила «сусідній світ»? Відповідь прогнозована.

Проблема надзвичайно актуальна для сьогодення. Понад те, загрозлива. Особливо тепер, коли Україна стала ключовою державою протистояння Заходу та Росії. Тому перед тими, хто нині фактично взяв на себе роль лідерів у формуванні міжнародної системи безпеки, постало питання: чи зможуть вони зберегти цю роль у майбутньому? Проте я вірю, що ціннісний вимір повернеться в міжнародну політику, тому що жодна «прагматика» не в змозі захистити систему міжнародної безпеки від загроз з боку людей «з іншої реальності». Як вірю в наш народ і нашу армію. Маємо використовувати всі свої можливості, розраховувати на себе, вірити в свої сили і діяти.

— Володимире Павловичу, дії Кремля щодо України останнім часом стали зухвалішими, жорсткішими, до наших кордонів агресор стягує дедалі більше наступальної важкої техніки. А на традиційній прес-конференції напередодні нового року Путін взагалі пообіцяв не йти з Донбасу. Учені ж та експерти — автори монографії «Донбас і Крим: ціна повернення» на запитання: «Чи можливе повернення Донбасу і Криму в найближчому майбутньому?» дають ствердну відповідь. Читачам «Урядового кур’єра» було б, гадаю, цікаво почути з цього приводу вашу особисту думку.

У Донбасу і Криму немає майбутнього в Росії

— Проблема полягає в тому, що вирішення зазначених питань не залежить лише від України і тих, хто живе на окупованих територіях. Не можна забувати, що Україна вмонтована в геопростір і втягнута у збройний конфлікт. І хоч би як там було, на національну безпеку України, передусім на глобальну безпеку і на терміни повернення Донбасу і Криму напряму впливають рішення, які приймають у Кремлі. У нас немає сумнівів, що у Донбасу і Криму немає майбутнього в Росії. І сама Росія це розуміє. Рано чи пізно це зрозуміють і жителі окупованих територій. Але доти, доки там перебуває російська окупаційна армія, спецслужби і маріонеткові режими, повернення України на ці свої території неможливе. Тому всі зусилля має бути зосереджено на головному напрямі: змусити Росію піти з Донбасу. Сьогодні це лейтмотив мінського переговорного процесу.

— Як уявляєте саму логіку повернення, скажімо, Донбасу?

— Якщо йдеться про Донбас, то можливі три базові сценарії. Перший — хорватський. Це жорсткий сценарій, який передбачає відсутність будь-яких компромісів з окупантами. Визволення проводиться в результаті силової операції. Позитиви його очевидні: реальна військова перемога над агресором, можливість притягнення до відповідальності вин­них, можливість установити свої правила на визволених територіях. Однак є й негативи: можлива не лише втрата підтримки з боку всіх наших союзників, але і провокування широкого воєнного конфлікту з Росією.

Другий — молдовський. Це результат компромісу з маріонетковим режимом, коли відбувається частково його легалізація, встановлюються правила співіснування й починається нескінченний процес зближення позицій сторін у численних переговорних форматах. Із позитивів: воєнні дії справді можуть бути зупинені, таке рішення підтримуватиме і ЄС, і США, і Росія, і навіть можна очікувати на одержання фінансової допомоги на відновлення Донбасу. Однак тоді конфлікт остаточно перетвориться на внутрішньоукраїнський (чим насправді він ніколи не був і не є), «ДНР»/«ЛНР» фактично легалізуються, а їхні методи «боротьби за незалежність» отримають певне виправдання як «успішні». А в Україні може вибухнути ще серйозніша, ніж нині, внутрішньополітична криза влади. І саме до цього сценарію нас підштовхують.

— А який же третій варіант сценарію повернення окупованих територій Донбасу?

— Третій — німецький. Розділена країна об’єднується волею народу в результаті переосмислення причин розколу й знаходження загальних цінностей, відновлення політичної та культурної єдності. Україна за такого варіанта отримує моральну сатисфакцію, оскільки територіальна цілісність визнається об’єднавчою. Важлива також позитивна реакція у світі на такий крок. З’являються серйозні підстави для переговорного процесу щодо Криму. Але це не буде перемогою однієї сторони конфлікту. Об’єднання можливе лише як результат ідеологічного й політичного компромісу.

Зрозуміло, що при цьому ми будемо змушені прийняти певні вимоги щодо автономії регіону, дати гарантії місцевому «істеблішменту». Очевидно, представниками іншої сторони будуть уже не російські маріонетки, але все-таки люди з дещо іншим розумінням ситуації.

— Так, але цей третій сценарій дуже схожий на процес об’єднання ФРН і НДР. А він тривав майже півстоліття.

— У нашій ситуації його можна пройти значно швидше. І якщо проблема Донбасу буквально кровоточива, то вирішення кримського питання лежить у площині тривалих стратегій. Багато чого залежатиме від позиції США та провідних країн ЄС.

— Судячи з резолюції 64-ї сесії Парламентської асамблеї НАТО, далі слів засудження агресії Росії проти України ПА не пішла. Заклики «працювати над деескалацією», до «максимальної стриманості, щоб уникнути того, щоб ця ситуація вийшла з-під контролю і стала навіть більш небезпечною», звучать і після збройного захоплення українських суден у Керченській протоці. Не відчуваємо практичних дій і з боку Ради Безпеки ООН. Ця інституція протягом чотирьох років не виконує вимог пункту №4 Будапештського меморандуму про гарантії безпеки, надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (995 098) «у разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії». Таке відчуття, що і ООН, як і ЄС, обрали вичікувальну позицію.

— Рада Безпеки ООН завдяки послідовним зусиллям російських дипломатів перетворилася на дискусійний клуб. Європейські ультраліві об’єднуються з ультраправими у своїй підтримці Путіна і спільній ненависті до європейської інтеграції. Регіональні парламенти Північної Італії обговорюють визнання анексії Криму Росією, а Іран організовує доставку продовольства блокадному Катару.

Ще кілька років тому все це могло видатися фантастикою. Але світ давно вийшов за межі традиційного розуміння, за межі традиційної логіки. Сьогодні геніальна метафора Збігнєва Бжезінського про глобальну геополітичну шахову дошку вже застаріла.

Взагалі у сучасному світі перестали грати в шахи. Нині популярніші інші ігри: шашки, піддавки та «Чапаєва», в яких головні козирі — сила і нахабство, а інструменти — обман і порушення правил. Якщо новий багатополярний світ — це стан війни всіх проти всіх, то світ зробив великий крок до такого стану.

Однак, як я ще рік тому казав, не все втрачено! Ми повинні розуміти, що нинішня криза — це не кінець цивілізованого світу, а лише тимчасова втрата курсу і попутного вітру. Цим станом намагаються скористатися деякі провокатори і шантажисти, але їхні успіхи тимчасові, а довгострокові перспективи, вочевидь, невтішні.

— «Россия заканчивается там, где заканчивается русский язык». Цей амбітний імперський вислів Володимира Путіна як відвертий і самовпевнений прояв великодержавного шовінізму не раз цитували кремлівські ЗМІ в контексті планів РФ побудувати «рускій мір» в Україні. Бо ця держава, як заявляв господар Кремля ще у 2008 році на засіданні Ради НАТО — Росія, — «не країна, це якесь штучне утворення, помилка в історії». Отже, нема українського народу, що існує окремо від російського, є лише «один народ». І ось на вже згаданій прес-конференції 20 грудня 2018 р. Путін уперше заявив, що український народ існує окремо від російського, і що «мы (напевно, Кремль) не стремимся и не будем поддерживать политики, связанной с расколом, с растаскиванием русского и украинского народов».

Чи означає це, що Путін визнає свою поразку з побудовою в Україні «руского міра», Новоросії? А може, така дуже важлива ідеологічна новина — «інформаційний викид», застереження про розгортання нових, не лише гібридних фронтів нинішньої війни Росії проти України?

«П’ятий рік війни, а ми все соромимося чітко визначити цілі Росії»

— Усе, що говорили на початку і в середині 2014 р. російські високопосадовці (захист російськомовного населення, не зрозуміло тільки, від кого, відновлення «історичної Русі», збереження «руского міра», створення «Новоросії»), — мало на меті єдине: приховати реальні цілі агресії. А їх дві.

Перша — знищення української державності. Друга — повернення ролі глобального політичного лідера.

Перша ціль проміжна. Друга — стратегічна. Але досягти другої без першої неможливо.

Саме тому вважаю, що сьогодні відносини з Росією — тест на виживання. Ми вивчаємо цей урок, складний і кривавий, дедалі більше розуміючи, що наша єдність — це запорука нашої державності й нашого майбутнього. І ми повинні бути готовими до будь-якого варіанта розвитку подій.

— Нині найпотужніша подія для України — отримання Томоса. Мабуть, жорстоко порівнювати цю вельми важливу подію із використанням гуманітарної зброї. Відомо, що словник сучасної української мови та сленгу «Мислово» обрав томос словом 2018 року. Томос — символ утворення єдиної помісної церкви в Україні та подальшого відходу від ідеологічного впливу Москви. Проте є й багато інших вельми неоднозначних заяв. Знаючи ваше нейтральне ставлення до віри в Бога та релігії, все-таки не можу не спитати вашої думки з цього приводу.

— Беззаперечно, отримання Томоса — надзвичайно важлива подія для України, яку взагалі не можна розглядати виключно у релігійному контексті. Це не просто блискуча асиметрична відповідь кремлівській агресії, а принципово нова стратегічна вісь для побудови національної ідентичності. Ще ніколи така делікатна сфера, як віра, не була такою потужною силою для національного оздоровлення і зміцнення державотворення. І хоч би хто що закидав з цього приводу (буцімто Томос — хороший передвиборчий козир і таке інше), не можу не зазначити, що до підручників з найновішої історії України портрет п’ятого Президента увійде на абсолютно законних підставах. Крім того, цей сміливий крок — ще один доказ незламності України і демонстрація не лише духовної сили, а й політичної мудрості в очах світової спільноти. Отож вважаю, що це велика і чесна перемога. Не чиясь персоніфікована, а спільна.

Єдине, чого нам усім тепер не можна припуститися, — втратити правильне розуміння її значущості. Думаю, що не буде зневагою з мого боку, якщо скажу: «І нехай у цьому нам допоможе Бог».

— В Україні днями офіційно розпочалася передвиборча президентська кампанія. Її вже сьогодні називають доленосною для України, європейської та північноатлантичної інтеграції. Адже Кремль і далі робитиме все і за будь-що для свого реваншу — поставити знову біля нашого державницького керма маріонеткову особу. Війна на Донбасі, яку деякі кандидати — голуби-псевдомиротворці обіцяють завершити за кілька днів, не ухвалений у парламенті новий мовний закон, навколо якого вже багато спекуляцій з боку п’ятої колони, відкривають проросійським силам додаткові можливості для посилення деструктивних впливів на шляху консолідації нашого суспільства. А може я, Володимире Павловичу, нагнітаю ситуацію, демонізую «кадрові спроможності» керівництва країни-агресора на нашому Печерському владному пагорбі?

— Із зацікавленістю та сумом відстежую все, що відбувається поки що навколо президентської кампанії в нашій країні. Природа наділила мене багатою фантазією, і я вмію мріяти. Але не можу зрозуміти і навіть уявити деяких кандидатів у ролі Головнокомандувача Збройних сил України. Маю безперервний стаж роботи понад 56 років, і всі вони пов’язані з обороною та безпекою. Саме тому до президентських виборів майже завершив роботу над книжкою «Мой путь в Зазеркалье (совсем не путевые заметки)». Вона має вийти друком у лютому цього року. Можливо, вона кого-небудь зупинить. Наполеонів у нас вистачає. Виховати б стару та молоду гвардію.

Станіслав ПРОКОПЧУК, «Урядовий кур’єр»

Джерело

Поділитися:
Share

Share