Прифронтові діти

От вчора говоримо з дівчинкою-підлітком із прифронтового міста.

Питаю, ким хоче стати, куди вступатиме. А вона каже, що не знає, бо війна навчила жити одним днем і не загадувати надовго наперед. Каже, знає лише, що хоче “жити наповну, насолоджуючись кожною хвилиною і кожним днем, а не існувати”.

Стрьомно дивитись цій дитині в очі, коли вона каже, що їй дивно буває чути про наші “дорослі” “проблеми” за межами Донецької області. Каже, найбільша її радість – що вона і рідні живі, а одне з головних бажань – довчитись у рідній школі, яку розбомбили. Не планшет, не айфон, не ще якась фігня, а своя школа!!!

А це – малюнок іншої місцевої дитини. Рве. Військовий дає дитині щось. Якщо придивитись, дрібними літерами на пакунку виведено по складах “мо-ло-ко”. Яскравий спогад дитинства – молоко. Молоко, блін. Блін.

Або дитя, яке каже “я не боялась обстрелов, но меня трясло почему-то очень сильно”.

Вони, ці фронтові діти, на голову мудріше, краще та вище за нас. З ними така фігня ніколи не трапиться, в них щеплення від ідіотизму на все життя. Мені кожен раз страшенно соромно, що ми, дорослі, не змогли захистити їхнє нормальне дитинство, щоб вони, як і інші діти, мріяли про вєлік, планшет, Діснейленд. А не про тишу і життя. І не раділи молоку. Молоку, блін.