Томос наш! (текст Томоса)

Руслан Джабб
Руслан Джабб

Давайте називати речі своїми іменами – досі для багатьох “неканонічність” української церкви була зручним, та в якомусь сенсі аргументованим способом прикрити відразливі ментальні виразки русофільства та латентної українофобії.

Віднині українська церква – канонічна та рівна серед рівних, не лишилось навіть бюрократичних і формальних причин лишатись частиною церкви ворога і церкви-ворога.

Що ж, тепер побачимо, хто у весь цей час дійсно молився Богу, а хто – царю.




Helgi Sharp
Helgi Sharp

Все мы сегодня немножко томосоведы… 😉

Флоридские соседи, прихожане Епископальной церкви, которым я все уши прожужжал про Томос, заглянули с поздравлениями. Притащили печенье и сказали, что попросят бишопа упомянуть Украину на завтрашней службе. Ну, ОК… 🙂

А вообще это круто, это необратимо, это броня! Это кадило, которое Киев медленно проворачивает в заднице “русского мира”. Это бикфордов шнур, который ведёт к завтрашнему разрыву этого “мира” на миллионы паршивых скрепогундяйчиков. Это высота, которая взята потому, что мы стали НАЦИЕЙ – независимо от национальной принадлежности каждого из нас.

Бенефициару этого события – респектище. И слава Богу, что есть и ещё долго будет у нас Порох в пороховницах, а остальные соглядатаи – в ягодицах.

Томос наш. Слава Украине! Аминь.


Юрій Гудименко
Юрій Гудименко

Я не верю в цифры, не верю в судьбу, вообще мало во что верю.

Но памятник Дзержинскому в Запорожье снесли ровно через пять лет после того, как я вышел из СИЗО за его «обливання фарбою». Пять лет ровно, день в день, десятого марта.

А ровно год назад, в самом начале января незыблемая, казалось бы, РПЦ по всей Украине от Славянска до Закарпатья, от Крыма до Киева стала находить куклы под своими храмами. И вот теперь уже подписан Томос, завтра его привезут в страну, РПЦ лихорадит, храмы переходят в Украинскую Церковь ежедневно.

Мораль: не заё*ывайте Юрочку.

Ладно, шутка. Заё*ывайте. Посмотрим, кто кого, потанцуем.

А вообще – безмерная благодарность Президенту и всем тем, кто с 2015 (если не ошибаюсь) года работал над получением автокефалии. Это был титанический труд, но мы его не забудем. Никогда.

История пишется прямо сейчас. У всех есть шанс вписать в неё пару строчек.

Так х*я ли сидим?..


Олена Монова
Олена Монова

В истории новейшей Украины попытка получить автокефалию для украинской церкви предпринималась и раньше. В частности, во время президентства Виктора Ющенко. Тогда достичь создания поместной церкви не удалось.

Свою роль сыграло много факторов, но главным препятствием на пути оказалась… Юлия Владимировна Тимошенко, на тот момент премьер-министр Украины. Ну кто бы мог подумать, никогда ведь такого не было!

В эксклюзивном интервью телеканалу «Прямий» Виктор Ющенко рассказал, что к моменту его прибытия к Иерусалимскому Патриарху там уже побывала ЛедиЮ. Ющенко вообще назвал тот разговор с Патриархом одним из самых унизительных: постоянно педалировалось то, что предоставление Томоса — вопрос исключительно политический.

Тимошенко сделала все, чтобы Украина тогда не получила автокефалию. Зато сейчас, уповая на короткую память рыбок гуппи, она пытается преподнести получение Томоса как свою заслугу. На носу выборы, почему бы и не украсть чужие достижения. Электорат все равно схавает.

Но тут очень некстати подвернулся Виктор Андреевич и начал рассказывать интересное.

Юлия Владимировна, у вас ус отклеился.


Джон Сміт
Джон Смит

Томос наш! Россия потерпела грандиозное поражение.

Что он означает на практике, и о чем еще не говорили.

Украинская автокефалия – это не только про независимость и утрату влияния россии в Украине. Автокефалия – это перенос огня на территорию противника, это выстрел в саму его идентичность. И этот удар намного сильнее физического уничтожения врага, и даже сильнее санкций.

Когда читаешь выдуманную историю роисы, это вообще комедия. Например, была вот у них бабушка у Ивана Грозного – Софья Палеолог. Была она из династии Византийских императоров, какого-то там далекого дяди, который вообще не имел прав на византийский престол, потому это вообще не важно. Но так как рядом с этой Софьей можно поставить фразу “династия Византийского Императора”, то, значит, Москва – Третий Рим. Вот так – скыдышь! ход конем – рашка наследница Византии.

Вот такими маневрами слеплена вся российская история.

На самом деле никаких выдуманных “русских-русичей-великоросов” никогда не существовало. Это были разные фино-угорские племена, никак не объединенные между собой. “Русские” – это просто сборное название для них, как “советские”.

Чтобы не было возражений, что это клевета на руССкий народ, послушаем путина:

“Не было же русских на каком-то этапе! А потом они начали формироваться…складывалась русская нация. Но она складывалась из разных племен. Там же было очень много финно-угорских народов! Ведь сейчас мы находим мнэ,.. находим материальные свидетельства того, что финно-угорские народы жили в центре европейской части сегодняшней России!”

То есть русских не было вообще, были финно-угры. И как же вдруг все эти финно-угры стали русскими-великоросами? Московитов легче всего бить цитатами их же вожачков:

“По сути с принятием Православия начала создаваться русская нация как единая нация” – путин.

В переводе – разные племена и этносы, захваченные московскими князьями, слепили в одну кучу по религиозному признаку. То есть это наднациональное объединение разных народов, объединенных идеей какого-то своего мессианства, дурацкого “третьего рима” и своего отдельного пути. Это чистое ИГИЛ.

И такими цитатами их можно мочить до вечера.

Послушаем Гундяя:

“Церковь наша…Это духовная скрепа, это линия самоидентификации нашей нации, это та общность, разрушив которую, мы разрушим свое Отечество”.

Прямым текстом: нет церкви – нет россии. Гундяй прямо говорит, что православие – это основа их идентичности.

Или вот другой великорос – министр образования Российской Империи Уваров (1833) про тогдашнюю государственную идеологию РИ в трех словах:

«Православие, Самодержавие, Народность».

И тут Православие. И тоже на первом месте.

Или Иван Аксаков (идеолог славянофильства – еще одна хрень типа “руского мира”) в письме Ф. Достоевскому (другому идеологу) пишет:

“мудрено написать воззвание о русских наряду с тем, как пишут в других странах. Francaes! или Британцы! –”Русские” – не годится, самый язык не терпит… А на всех сходках ежедневно по всему пространству России начинается с воззвания “православные”. Вот как определяет русский народ свою национальность”.

Как видим, последний более откровенный и говорит, что никаких русских в 19-м веке вообще не существует. Самый язык не терпит.

Так вот. Их цари всегда стояли перед этой проблемой, что они были оккупантами и чужаками для всех этих народов. Кто пришел с оружием, тому местное население и служит, никак не идентифицируя себя с абстрактной Родиной и россией вплоть еще до вторжений Наполеона. Потому правители однажды пришли к необходимости перепрошить эти народности, денационализировать и слепить в одинорот.

Вот Православие и стало тем главным раствором, на котором замешали так называемых “великоросов”.

Как видим, что в 19-м веке, что в 21-м, идеологи русского мира все это прекрасно понимают.

И потому Православие для них – вот главная скрепа. Это основа идентичности этого имперского охлоса.

И нужно им именно украинское православие. Без всей украинской истории, того православия, что началось из Киева, это ордынское недославие. Их ордынское православие – это просто шлюха царя. А вот вместе с Руським православием это уже о! – “шлюха царя с великой историей”. Без этой великой истории это будут просто наглые мракобесные попы типа гундяя, которые никого не привлекут, и это Православие тут же проиграет Исламу. Что мы, в принципе, видим уже, еще до потери Украины, в любой Курбан-байрам в Москве.

Таким образом сегодня мы все являемся свидетелями того, как в эту конструкцию совершается мощнейший выстрел. Незаконно присвоенную Русь окончательно вернули первому владельцу – Украине. Без нее московиты – это просто имперское народонаселение с проблемами идентичности, которое не будет понимать, что они все делают в одной общей коммуналке. И диды, конечно, ваевале, но, может, ну ее эту россию?

История возвращает все в исходную точку, у вора отобрали назад украденное.
И этот момент настал сегодня. 5 января 2019 года.

З Різдвом Христовим!


Денис Андрус
Денис Андрус

Томос, или Наша реконкиста

Опять текст по-русски, потому что лаптеногие с особым строением челюсти должны это тоже прочитать и понять.

Сегодня завершилась официальная часть получения православной церковью Украины автокефалии – в Стамбуле Вселенский патриарх Варфоломей подписал Священный Томос, в котором назвал ПЦУ духовной дочерью Константинополя, и передал его на вечное хранение в Киев.

Почему так беснуются российская власть, РПЦ и рядовые россияне? Ответ прост – пустота и фиглярство Российской империи стали ещё заметнее.

Все упирается в историю и правопреемственность: малюсенькое московское княжество, которое получило статус княжества уже под властью монголо-татарского ига, и с князем, который-то и славянином был только на 1/4, решило стать Русью.

На это работали веками, для этого выдумывались термины Киевская Русь, Русь Московская и Владимирская, для этого уничтожались архивы и летописи, для этого захватывали и пытали экзархов из Константинополя, а Киев вынужденно стал Матерью городов русских, потому как вычеркнуть его никак не получалось.

Первый удар по легенде, превращающей Московию в Россию – конечно же, Независимость Украины, потому что сложно вести свою историю от государства, столица которого теперь находится на территории другой страны. То есть историю вести можно, но считаться при этом потомком второго уровня, а никак не прямым наследником, потому что прямее есть.

Но в руках у Москвы оставался ещё один козырь – Церковь: раз Киевская церковь подчиняется Московской, то Москва, значит, главнее. Так себе, конечно, козырь, но в пропагандистских целях в странах, где преобладает православие – очень даже, особенно если священники более всего напоминают особый отдел спецслужбы с четкими задачами по вербовке и подрывной деятельности.

И вот он второй удар – Томос и автокефалия, ставящие Киевскую митрополию на одну ступень с Московской, и Московия, которая веками выдавала себя за наследницу Руси, сегодня лишилась краеугольного камня в своей канонической лжи.

По факту, у нас сейчас проходит эдакая реконкиста: мы отвоевываем у захватчика не только свои территории, но и Церковь, Историю, Имя, а Московия лишается основ, потому что без Украины и Киева ее претензии на название Россия немногим выше, чем у Нигерии.

А пока над Москвой стоит зарево от взорвавшихся индивидуальных газогенераторов, мы пойдем дальше: теперь у нас по планам – НАТО.


Повний текст перекладу історичного документа від Варфоломія, милістю Божою Архієпископа Константинополя, Нового Риму і Вселенського Патріарха

“ПАТРІАРШИЙ І СИНОДАЛЬНИЙ ТОМОС
НАДАННЯ АВТОКЕФАЛЬНОГО ЦЕРКОВНОГО УСТРОЮ
ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ УКРАЇНИ

Варфоломій, милістю Божою Архієпископ Константинополя, Нового Риму і Вселенський Патріарх.

“Ви приступили до гори Сіонської… і до Церкви первородних” (Євр. 12:22–23), блаженний серед народів Апостол Павло говорить усім вірним; і дійсно, Церква є горою, тому міцною і стійкою, непорушною та непохитною. Хоча одним стадом та одним тілом Христовим є і називається Церквою Божою, яка повсюди має сповідання православної віри, спільність в таїнствах у Дусі Святому та непорушність апостольського спадкоємства і канонічного порядку, але ще від апостольських часів складається з Церков, розташованих на землях і країнах, внутрішньо самоврядованих власними пастирями та вчителями, і служителями Євангелія Христового, тобто кожного місця єпископами, з причин не лише історичного значення міст і країн у світі, але й внаслідок особливих пастирських необхідностей у них.

Отож, оскільки благочестива та Богомбережена земля України укріплена і звеличена вищим промислом та отримала свою повну політичну незалежність, державні та церковні керівники якої вже майже тридцять років палко просять її церковного самоврядування та пліч-о-пліч з народом й суголосно з давніми його проханнями свого часу зверненими до святішого Апостольського Константинопольського Престолу, котрий за багатовіковим канонічним переданням зобов’язаний турбуватися про Святі православні Церкви, які мають в цьому потребу, а найбільше про ті, які завше з ним зв’язані канонічними узами, як-от історична Митрополія Київська, —  то наша Покірність з Преосвященними при нас Митрополитами та всечесними, улюбленими в Святому Дусі братами та співслужителями, з обов’язку турботи Великої Христової Церкви за Православний світ, для зцілення постійно загрожуючих розколів та розділів у помісних Церквах, однодумно визначаємо та проголошуємо, щоб уся Православна Церква, що знаходиться в межах політично сформованої та цілковито незалежної держави України разом із Священними Митрополіями, Архієпископіями, Єпископіями, монастирями, парафіями та всіма в них церковними установами, котра знаходиться під покровом Засновника Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, існувала віднині канонічно автокефальною, незалежною та самоврядованою, маючи Першого в церковних справах і визнаючи кожного канонічного її Предстоятеля, який носить титул «Блаженніший Митрополит Київський і Всієї України», — не допускається якогось доповнення чи віднімання від його титулу без дозволу Константинопольської Церкви, — який є головою Святішого Синоду, котрий щороку скликається з Архієреїв, запрошуваних почергово за їхнім старшинством, з числа тих, що мають єпархії в географічних межах України. Таким чином управлятимуться справи Церкви в цій країні, як проголошують божественні та святі Канони, вільно й у Святому Дусі, та безперешкодно, без будь-якого іншого зовнішнього впливу.

До того ж, цим підписаним Патріаршим і Синодальним Томосом ми визнаємо та проголошуємо встановлену в межах території України Автокефальну Церкву нашою духовною донькою та закликаємо всі світовi Православнi Церкви визнавати її як сестру та згадувати під іменем “Святіша Церква України”, як таку, що має своєю кафедрою історичне місто Київ, не може ставити єпископів чи засновувати парафiї за межами держави; вже існуючі відтепер підкоряються, згідно з порядком, Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження в Діаспорі, бо юрисдикція цієї Церкви обмежується територією Української Держави.

І ми надаємо їй привілеї та всі суверенні права, належні автокефальній церковній Владі, так що відтепер Митрополит Київський і Всієї України, здійснюючи богослужіння, поминає “Усiх Єпископів Православних”, а сонм найсвятіших Архієреїв при ньому поминає його ім’я як Першого та Предстоятеля Найсвятішої Церкви України. Те, що стосується внутрішнього церковного управління, розглядається, судиться та визначається виключно ним і Священним Синодом, слідуючи євангельському та іншому вченню, згідно зі Священним Переданням і шанованими канонічними постановами нашої Святої Православної Церкви, і настановами 6-го канону І Нікейського Вселенського Собору, який визначає, що “якщо ж при спільному голосуванні всіх, яке буде справедливим і згідно церковного канону, двоє чи троє через власну схильність до суперечок будуть заперечувати, то нехай має силу рішення більшості”, до того ж зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха, який має канонічну відповідальність приймати безапеляцiйні судові рішення для єпископів та іншого духовенства помісних Церков, згідно з 9-м і 16-м священними канонами IV Халкідонського Вселенського Собору.

Прояснюємо до вище сказаного, що Автокефальна Церква України визнає головою Святіший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол, як і інші Патріархи і Предстоятелі, та має разом з іншими канонічними обов’язками та відповідальностями, насамперед для збереження нашої Православної Віри неушкодженою та канонічної єдності та спілкування з Вселенським Патріархатом й іншими помісними Православними Церквами. І до цього, Митрополит Київський і Всієї України, як і Архієреї Найсвятішої Церкви України, обираються віднині відповідно до належних положень божественних і священних Канонів і згідно з відповідними положеннями її Статуту, які мають в усьому обов’язково відповідати положенням цього Патріаршого і Синодального Томосу. Усі архієреї зобов’язані турбуватися, щоб боголюбно пасти народ Божий, провадячи в страху Божому мир і згоду в країні та в своїй Церкві.

Але щоб в усьому перебував не применшений зв’язок духовної єдності та спілкування святих Божих Церков, бо ми навчилися “зберігати єдність духа в союзі миру” (Еф. 4:3), то кожний Блаженніший Митрополит Київський і Всієї України повинен поминати за давніми Переданнями святих Отців наших Вселенського Патріарха, Блаженніших Патріархів та інших Предстоятелів помісних Православних Церков, у ряду Диптихів, згідно з канонічним порядком, отримавши своє місце після Предстоятеля Церкви Чехії і Словакії в священних Диптихах і на церковних зібраннях.

Таким чином, Православна Церква України, через свого Першого чи канонічного місцеблюстителя Київського Престолу, зобов’язана брати участь у стосовно важливих канонічних, догматичних та інших питаннях у міжправославних нарадах, які збираються час від часу, за священним звичаєм, від початків усталеним Отцями. Перший же, настановлений, зобов’язаний обов’язково посилати необхідні належні Мирнi Грамоти до Вселенського Патріарха та до інших Предстоятелів, і сам має право від них отримувати, починаючи свої мирні поїздки від Першопрестольної Церкви Константинополя за звичаями, отримуючи від неї і Святе Миро, для вияву духовної єдності з нею. Для вирішення значних питань церковного, догматичного та канонічного характеру слід Блаженнішому митрополиту Київському і всієї України, від імені Священного Синоду своєї Церкви звертатися до нашого Святішого Патріаршого і Вселенського Престолу, прагнучи від нього авторитетної думки та твердого взаєморозуміння, причому права Вселенського Престолу на Екзархат в Україні та священні ставропігії зберігаються неприменшеними.

Отож, на всiх цих умовах, наша Свята Христова Велика Церква благословляє та проголошує Православну Церкву України Автокефальною та щедро закликає на Ієрархію на Українській землі, непорочний клір і благочестивий народ її, з невичерпного скарбу Святого Духа, божественні дари, молячись, щоб Перший і Великий Архієрей Ісус Христос, заступництвом всенепорочної і всеблагословенної Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, святого славного і рівноапостольного князя Володимира і святої славної княгині Ольги, преподобних і богоносних Отців наших, подвижників і монахів Києво-Печерської Лаври та інших монастирів, укріпив назавжди її в тілі Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви таким чином зараховану Автокефальну Церкву України і подав їй благостояння, єдність, мир і зростання, на славу Його, і Отця, і Святого Духа.

Таким чином, таке вирішене та розсуджене і в радості сповіщене вам від шанованого Центру Православ’я було соборно затверджено, для постійного збереження видається цей Патріарший і Синодальний Томос, написаний і підписаний в Кодексі нашої Великої Христової Константинопольської Церкви, вручений в точнiй і ідентичнiй копії Блаженнішому Предстоятелю Святішої Церкви України, митрополиту Епіфанію та Його високоповажності Президенту України пану Петру Порошенку, для вічного доказу та постійного представлення.

Року дві тисячі дев’ятнадцятого, місяця січня, 6 числа, індиктiона 12.

† Вселенський Патріарх Варфоломій, в Христі Бозі вирішує
† митрополит Вріульський Пантелеймон,
† митрополит Італійський і Мальтійський Геннадій, митрополит Германський Августин,
† митрополит Транупольський Герман,
† митрополит Нью-Джерський Євангел,
† митрополит Родоський Кирилл,
† митрополит Ретімнський і Авлопотамський Євгеній,
† митрополит Корейський Амвросій,
† митрополит Сингапурський Контантин,
† митрополит Австрійський Арсеній,
† митрополит Сімський Хризостом,
† митрополит Чиказький Нафанаїл.

Поділитися:
Share

Share