Вчимося гідно реагувати на свої досягнення

Я ріс в часи, коли моєї країни не було. Коли моя країна була непомітною сірою плямою десь на лінії горизонту подій, і відчувати себе частиною цієї плями було якщо не соромно, то принаймні якось невиразно. Коли у зовнішній і внутрішній політиці реалізовувались виключно інтереси сторонніх гравців і корумпованих кланів. І часом здавалось, що так буде завжди. І це було боляче.

Тому, чорт забирай, мені невимовно приємно, що я нарешті живу в країні, яка прокинулась від сну, в країні, яка ставить перед собою стратегічні цілі та досягає їх, долаючи протидію об’єктивно більш сильного ворога, в тому числі у сферах, в яких його позиції ще донедавна здавались непорушними. Ми повертаємось, ні, ми повернулись на політичну карту світу, ми знову є, і ми знову у грі.

Це неймовірне відчуття, відчуття причетності до історії, відчуття змін, відчуття сили та відчуття драйву.

Чи це – все, що потрібно? Чи це є самоціль?
Чи це скасовує інші проблеми? Ні.

Але чи є це незначною, не вартою уваги зміною? Чи слід нам сором’язливо закривати очі на свої досягнення, обклавшись сотнями та тисячами своїх недоліків?

А ідіть у сраку…

Ми дуже довго були позбавлені можливості практикувати гордість за себе, за свою країну, за її перемоги, практикувати національну самоповагу.

Ми досі забагато часу та зусиль витрачаємо на порожню рефлексію.

Думаю, самий час вчитись гідно реагувати на свої досягнення.

Схоже, що далі нам часто буде потрібне це вміння.