Літо-2014. Чому не чекали Росію?
До командування Збройних Сил за літо 2014 р. претензій – море. Та ледь не основна претензія звучить так – Генштаб свої операції планував так, ніби загрози з боку РФ не існувало. Я не беруся претендувати на істину в останній інстанції. Але аналізуючи події літньої кампанії 2014 р., я все більше переконуюся – влітку 14-го Генштаб мав всі підстави вголос говорити, що втручання Москви не буде, та вважати, що воно якщо і буде, носитиме вельми локальний характер.
До речі, це й сталося. Увійшовши на територію України 23-24 серпня 2014 р. обмеженими силами, Москва по суті виконала одну-єдину задачу – врятувала терористів ДиРи від повного розгрому, зірвавши повне оточення Луганська і вибивши ЗСУ з Савур-Могили. Трагедія Іловайська до ЗСУ має стосунок опосередкований, – по-перше, бої в Іловайську не мали стратегічного значення, по-друге, більшість частин, що пройшли Іловайськ, були підрозділами МВС (добробати). Мені дуже шкода бійців, опалених Іловайськом, але питання все ж таки треба розділяти, інакше за деревами ми не побачимо лісу.
ДиРи і Луганда після входу росіян продовжили існувати в вельми обскубаному вигляді – за Україною залишилися Слов’янськ, Краматорськ, Рубіжне, Лисичанськ, Маріуполь та низка інших міст, які раніше контролювали терористи. Українськими на вересень 14-го лишатимуться Дебальцеве та Донецький аеропорт. Іншими словами, витративши певні ресурси для введення своїх військ в Україну, Москва зазнала масу репутаційних втрат, наразилася на нові економічні санкції та здобула шмат території зі зруйнованою промисловістю, патерналістським населенням і великою кількістю бюджетників, яких довелося брати на буксир російському бюджету. Якщо це успіх, я не знаю, що тоді називати провалом.
Скажемо чесно, влітку 2014 р. до повноцінної війни з Росією Україна не була готова взагалі. На випадок повноцінного військового вторгнення РФ в Україну, влітку 14-го нам треба було не АТО проводити, а рити протитанкові рови під Полтавою, мінувати мости через Дніпро та обживати бомбосховища. Перевага РФ над нами по авіації і тоді, і зараз – абсолютна.
Війна проти загонів громадян РФ, у тому числі й штатних службовців російської армії, триває з квітня 2014 р. – з приходу банди Гіркіна-Стрєлкова у Слов’янськ. Можна вважати, що війна проти Росії почалася ще тоді. Після Криму чекати від Москви можна було всього чого завгодно – аж до прямого вторгнення. Але…
Протягом 20-го ст. Москва двічі здійснила проти України військову агресію у 1917 і 1919 р.р., і обидва рази вторгнення вона починала з захоплення Харкова. Чому? По-перше, Харків з Києвом (столицею) з’єднують прямі шосе та залізниця. По-друге, географічно рух на Київ по Харківській трасі убезпечує лівий фланг наступаючих сил – там можна наносити додаткові удари з боку Росії та Білорусі. По-третє, наближення до Дніпра і поворот на південь вздовж його русла розсікає Україну навпіл і замикає всі сили на схід від Дніпра в оточенні. В протилежному напрямку (з заходу на схід) таку ідею реалізували німці у 1941 р. Поворот танкової групи Клейста на південь від Києва замкнув зразу дві радянські армії в мішку під Уманню. Але…
Весною 14-го розхитати Харків Москві на вдалося. Наступати на Київ з Донбасу – дурість. Прямої дороги нема, плюс існуватиме постійна загроза ударів у фланг наступаючого угрупування – з Харкова або з Дніпра. Іншими словами, те, що військові дії були локалізовані межами Донбасу, вже було чималим успіхом українських силовиків.
А що об’єктивно могло зробити російське угрупування на Донбасі? А могло воно зробити одну з трьох речей. Перша – наступати від Слов’янська через Ізюм на Харків, аби створити там ХНР, і просуватися далі вглиб території України. Друге – захоплювати Маріуполь і рухатися далі на Бердянськ і Генічеськ з метою пробивання суходольного коридору на Крим. Третя – вводити російські частини, аби просто підтримувати існування ДиРи і Луганди. Третій варіант найбільш безперспективний. Крім неприємності для України у вигляді існування ДиРи, ніякого профіту Москві він не приносив як такий.
На користь першого варіанту говорило те, що Стрєлков-Гіркін вийшов зі Слов’янська та рушив на північ – на Ямпіль і Червоний Лиман, навіть знехтувавши своїм флангом – горою Карачун. Очевидно, Стрєлков чекав підходу «вєжлівих людей». На користь другого варіанту говорило те, скільки уваги терористи приділили захопленню Маріуполя.
Європейські партнери України в той час не вірили в можливість прямого вторгнення РФ в Україну. Вони слушно вказували на важкі наслідки для РФ в разі такого кроку і взагалі уламували Україну до «припинень вогню» і «мирних планів». Та після Криму Генштабу було не до жартів. Тому я насмілюся припустити, що план Генштабу зразка квітня 2014 р. (Сектор «Д» закриває кордон від Амвросіївки до Ізвариного, а Сектор «А» концентрує сили в Луганському аеропорту, займає ширший периметр і наступає з ЛАП на Ізварине на зустріч Сектору «Д») певною мірою був актом відчаю. В разі прямого вторгнення російських військ до України, Сектор «А» мусив би тримати Луганський аеропорт до останнього (аби Москва не змогла перекидати війська і вантажі в Слов’янськ з ЛАП, а в ЛАП – літаками), а Сектор «Д» мусив би наносити удар у фланг росіянам. Звісно, всім їм казали, що Москва не нападе. А ви уявляєте собі НГШ, який каже комбатам: «все добре, вас там можуть російськими танками розмазати, але ви не переймайтеся»? Вже повірте, в разі прямого вторгнення Москви, втрати у нас не рахував би ніхто – на кону стояло би саме існування держави Україна, як явища.
І альтернатива була одна – частинам встати там, де вони перебували вже, заритися в землю по потилицю і чекати приходу росіян. Зроби так Генштаб у квітні-травні 2014 р., Маріуполь, Слов’янськ та Лисичанськ терористи контролювали б ще й досі. Але… Щось пішло не так.
На 6 липня і Маріуполь, і Слов’янськ були звільнені. Ба більше, здавши українцям Бахмут (Артемівськ), Дружківку та Костянтинівку банда Стрєлкова втекла до Донецька. Було очевидно, від наступальних дій на Донбасі Москва відмовилася. Тільки від них? Від чого ще? Перші масовані обстріли українських частин у Секторі «Д» і загибель малазійського «Боїнга» підтвердили – Москва продовжує підтримувати терористів ДиРи технікою, найманцями і вогнем зі своєї території. Та чи готова була Москва втрутитися штатними підрозділами ЗС РФ?
Розумієте, зараз ми знаємо відповіді на ці питання. Але у липні-серпні 2014-го їх не знав ніхто. Штабісти мали на руках доводи і «за», і «проти». «За» – після Криму це було очевидно. «Проти» – якщо вони протринькали умови набагато кращі для введення своїх військ, навіщо їм ризикувати тепер? Невже виключно, аби зробити керівником ДиРи Захарченко?
Очевидно, дізнатися відповідь на це питання можна було лише в один спосіб – перевірити. Генштаб постав перед дилемою. Або зупинитися на вже зайнятих позиціях, заритися в землю по самі вуха і чекати російську армію (яка в таких умовах могла ще й не прийти). Або ризикувати і продовжувати операцію зі звільнення окупованих територій Донбасу, аби звільнити все що звільнити буде можна – в цьому разі планувати операції треба було, виходячи з того, що своїми штатними підрозділами Москва не втрутиться. Або – або. Очевидно, Генштаб вирішив ризикнути. Злочин?
Відповім так. Якщо хочете довести поляка до сказу, спитайте його, як так вийшло, що 1 вересня 1939 р. Польське військо майже все опинилося на польсько-німецькому кордоні, де було оточене та знищене Вермахтом, після чого Польща перебувала під окупацію аж до 1945 р.? Польський генштаб не відав, що німці готують Бліцкриг? А союзники поляків англійці та французи? Кого поляки об’явили ворогом народу за це рішення?
Вам все зрозуміло?
