Що сталося під Зеленопіллям?
Вранці 11 липня 2014 р. терористи ДиРи і артилерія збройних сил Російської Федерації, синхронно, з установок залпового вогню «Торнадо-Г» і «Град» та з 120-мм мінометів завдали удару по табору ЗСУ в районі Зеленопілля. Загинули 20 вояків 24-ї механізованої бригади, 9 вояків 79-ї аеромобільної бригади і 6 бійців 2-ї мотоманеврової групи Держприкордонслужби разом з заступником начальника Східного регіонального управління ДПСУ полковником Момотом. Подія вразила суспільство не менше ніж загибель ІЛ-76 в Луганському аеропорту. Кадри розмазаного табору під Зеленопіллям кочували з видання у видання. Називали якісь фантастичні цифри загиблих.
Великі втрати були зумовлені тим, що підрозділи 24-ї, 79-ї, 72-ї бригад та мотоманеврової групи ДПСУ перебували скупчено у польовому таборі, в наметах. За умови, що знаходилися українські війська між територіями терористів ДиРи і Російською Федерацією, така ситуація виглядала щонайменше дивно. «Генерали віддали солдат на забій за гроші Москви» – заголосили на соцмережах. Можливо?
Те, що злив інформації був, не викликає жодних сумнівів. Офіцери сектору «Д» на той момент неодноразово переконувалися, що десь на рівні штабу АТО хтось ворожить Москві. Але. На той момент вони уже вдало компенсували цей недолік – діяли не чітко за наказами штабу, знаходили альтернативні рішення, тощо. Характерна деталь. Після розстрілу під Зеленопіллям командир 24-ї бригади був відсторонений від посади, але невдовзі його повернули назад – і цим не збурився не тільки жоден боєць 24-ї, а й навіть жоден Касьянов і Бутусов. Ба більше, у подальших боях полковник Павлюк показував себе як чудовий командир. Саме 24-а 20 серпня біля Георгіївки знищила роту 76-ї російської Псковської дивізії ВДВ. Зараз генерал Павлюк – командувач Оперативного командування «Захід». Тобто, за ним вини ніхто не бачив. Чому ж тоді війська розмістилися у відкритому таборі, не окопавшись?
Перше, що спадає на думку – типове наше нехлюйство зразка 14-го року. Недосвідчені командири нехтували простішими правилами безпеки, і за це доводилося платити кров’ю. Але й тут не все гаразд. Справа в тому, що 24-а бригада під Зеленопілля прибула з під Слов’янська – вона брала участь в боях біля Ямполя і Закітного та у звільненні Сіверська. Тобто бойовий досвід солдати і офіцери бригади вже мали. Про 79-у, 72-у і прикордонників якось навіть і говорити незручно – вони з боїв не вилазили з квітня 14-го. Як же вони всі опинилися між двох ворожих берегів у польовому таборі?
Для цього відмотаємо трохи назад і побачимо, як частини ЗСУ і ДПСУ взагалі опинилися біля Зеленопілля.
План блокування кордону силами Міністерства оборони був створений ще у квітні 2014 р. Згідно плану частини 25-ї, 79-ї та 72-ї бригад мусили сконцентрувати сили біля Амвросієвки, ривком звільнити від терористів Дмитрівку, захопити там переправу на річці Міус і далі просуватися вздовж кордону в напрямку на Зеленопілля та Ізварине. Частини, які мусили виконувати цю задачу, було об’єднано в сектор «Д». Назустріч їм мусила рухатися маневрова колонна з Луганського аеропорту – потрібні сили туди мусили перекинути літаки військово-транспортної авіації. Але. Операцію було розпочато з запізненням через розстріл 10-го блокпосту під Волновахою, з фронту мусили прибрати 51-у бригаду, а на блоки встали бійці 79-ї і 72-ї. Наступ розпочався лише на початку червня. До того часу переправу біля Дмитрівки терористи ДиРи перетворили на повноцінний укріпрайон.
Аби не ув’язуватися в бій, штаб прийняв рішення наводити переправу в іншому місці – біля села Кожевня, і водночас захопити висоту Саур-Могила. Саур-Могилу звільнити не вдалося, а біля Кожевні, як з’ясувалося, були круті береги, і переправу навести було не можна. Береги «зчесали» танком і переправу навели. 5-рота 79-ї бригади (командир – позивний «Браво», легендарний майор Колейник), маневрова група прикордонників і бійці 3-го полку спецназу переправилися через Міус і рушили вперед. Біля Дібровки українці вскрили засідку бойовиків – на ЗСУ чекали. Грамотна координація у бою дій спецури, десантників, прикордонників і викликаної десантниками авіації (вертольоти МІ-24) дозволила знищити терористів. Українці зайняли висоту, що стала відома як висота «Граніт».
В наступні дні були зайняті висота «Браво» і третя висота біля Дібровки – там розмістився командний пункт 79-ї бригади. Десантники збудували на висотах укріплення. Тим часом десантники з 25-ї бригади закріпилися під Зеленопіллям.
Три висоти і укріплений табір під Зеленопіллям стали вузлом оборони українців у секторі «Д». Треба зазначити, що обстрілювати з території Росії позиції українців почали від самого початку операції. Бойовики заходили на «нуль» або взагалі на українську територію, стріляли по українським позиціям, після чого тікали в РФ. У випадках, коли терористи не знаходилися на російській території, українці навіть стріляли у відповідь, подекуди успішно. Сам факт обстрілу з російської території на 11 липня в секторі «Д» уже нікого не дивував.
Проте пересування колон з російської території на цій ділянці припинилося. Доходило до того, що колони терористів підходили до кордону, бачили українські прапори над позиціями і розверталися геть.
Треба було просуватися далі. І події сприяли – 5 липня був звільнений Слов’янськ, ЗСУ скоротила фронт, і це дало змогу перекинути в сектор «Д» частини 79-ї і 24-ї бригад. Це, до речі, відповідь на питання, чому ЗСУ не звільняли Донецьк. Слов’янськ показав, незважаючи на чималі припаси, терористи з міста чкурнули. Було очевидно, що оточення вони бояться і при загрозі оточення дають драла (твердження це справедливе ще й досі). Війська ж сектору «Д» оточували не просто Донецьк, а всю зайняту бойовиками територію, відрізаючи їх від забезпечення з Росії. Проте.
Ситуацію ускладнювало те, що після загибелі ІЛ-76 в Луганському аеропорту, концентрація сил там була припинена, і закривати кордон сектор «Д» мусив сам. «Ахилесовою п’ятою» сектора «Д» було забезпечення. Вантажі доводилося тягати єдиною дорогою біля Маринівки, яка ущент прострілювалася з Саур-Могили та з Росії. Уже тоді вантажі почали скидати з вантажних літаків АН-26 – вузький коридор просто не дозволяв доставляти їх оперативно.
От саме в цей час підрозділи 79-ї, 72-ї, 24-ї бригад і мотоманеврової групи ДПСУ біля Зеленопілля скупчилися у польовому таборі де їх накрили «Гради»… Що ж, трясця, там сталося?
Відповідь на це питання дає волонтер і дослідник Серж Марко у книзі «Хроніка гібридної війни»: «Командуванням було прийняте рішення створити дублюючий маршрут поставок продовольства та боєприпасів, аби не залежати від одного маршруту, водночас відрізавши територію «Л/ДНР» по рубежу Зеленопілля/Новоайдарівка/Красний Луч. Зеленопілля стало стартовою точкою».
Пазл склався. Напередодні обстрілу Зеленопілля штаб сектору «Д» почав концентрацію сил для ривка силами батальйонних груп трьох бригад в напрямку Красний Луч – Дебальцеве з подальшим виходом на Бахмут (Артемівськ), звільнений від терористів синхронно зі Слов’янськом. Реальний був це план? Відповідь – набагато більш реальний, ніж штурм міста-мільйонника Донецька.
Шлях від Зеленопілля проходив між зайнятими бойовиками Горлівкою та Алчевськом по невеличких містечках, де бойовиків практично не було. Опір ЗСУ чинити було майже нікому. Ба більше, аби виставити якийсь заслон проти ЗСУ Гіркіну-Стрєлкову (тоді вже «міністру оборони ДНР») довелося б перекидати сили як раз таки з Донецька і ослабляти його. А це давало ЗСУ уже неабиякі можливості. Крім того установлення контролю над шляхом Бахмут – Зеленопілля відсікало ДНР від ЛНР і замикало банди ДНР у мішку. А як поводилися терористи в умовах загрози оточення – дивися вище. Треба розуміти, що синхронно з виступом з Зеленопілля наступ почати мусило й групування сектору «С» з району Бахмуту, а там після Слов’янська ще лишалося чимало сил. Судячи з усього, цей фактор і став фатальним, взаємодію двох секторів треба було вирішувати на рівні штабу АТО – отут і стався злив інформації Москві.
Частини 72-ї, 79-ї, 24-ї бригад маневрової групи ДПСУ стояли в польовому таборі тому, що вони готувалися до НАСТУПУ в тил терористам. Бо так поводяться всі армії світу у всіх війнах. Саме в такому ж положенні були радянські війська на Керченському плацдармі, коли їх розмазав Майнштейн. Напередодні наступу війська завжди найбільш вразливі – вся техніка і особовий склад стягнуті в одне місце у великій кількості, боєприпаси – на ґрунті, в зоні дії ворожої артилерії.
І саме в цей момент Москва і терористи ДиРи (та сама Москва) накрили сконцентровану групу вогнем «Градів». Бригади ЗСУ зазнали значних втрат, у першу чергу у поранених, у техніці і у боєприпасах. Відновлення боєздатності і завезення нових боєприпасів потребувало часу, а його не було. Наступ був зірваний.
Як завжди в цій війні на мережах заревіли всепропальщики. Так само, як після Волновахи, родичі бійців 24-ї бригади пікетували військову частини і військкомат на місці постійної дислокації – у Яворові, Львівська область. Вони вимагали повернути бійців на батьківщину – на Львівщину. Проте… Цього разу щось пішло не так. 24-а бригада залишилася в секторі «Д» і продовжувала виконувати задачі. Командир бригади був відсторонений від командування, але невдовзі повернутий назад. Сектор «Д» продовжив наступ на Ізварине наявними силами. А терористи ДиРи згорнули свої операції на інших ділянках фронту і всі сили кинули проти сектору «Д».
Стрєлков-Гіркін і його московські куратори зрозуміли, хто загрожує їм найбільше.
