Слов’янськ оббреханий
Я не вважаю, що горезвісній комплекс меншовартості – це природна риса нашого менталітету. Я вважаю, що це нав’язане. 360 років тому, наприклад, чітко відома відповідь Івана Виговського московським послам. На претензію царського посла Хитрово, що Україна – “гілля відламане від природного московського кореня”, Виговський відповів: “Нехай Велікоросія буде Велікоросією, Україна Україною”. І додав: “Ми є військо Непереможне” (Олена Апанович “Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі”). Тобто на момент перших контактів нашої цивілізації з цієї сволотою, в українській ментальності була чітко виражена ця думка: ми непереможні.
Причому її коріння теж цілком зрозумілі. Тільки закінчилася війна з поляками, за результатами якої українці фактично відвоювали цілу країну. А непереможній армії Речі Посполитої було декілька разів завдано серйозних поразок. У цих умовах, звикнувши воювати і силою зброї розбивати ворогів, впевненість у собі дійсно стала частиною українців.
До речі всього через рік Виговський переконливо довів, що не просто пустозвонив, розбивши 150-тисячну армію московитів під Конотопом.
Таким чином, стверджую: цей комплекс набутий, а не природній. Українці переконливо вибили зуби московитам на перше ж поползновєніє в свою адресу. Після цього там завчили, що з Україною треба хитро. І тому століттями вівся обстріл українських мізків, коли всі перемоги наполегливо принижуються, а всі поразки роздуваються, все хороше і достойне уміло обпльовується і виставляється в негативному світлі. У поєднанні з відстрілом і висилкою всіх, хто міг дати відповідь, це з часом дало свої плоди.
Звідси сьогоднішня сприйнятливість до зради. І велика кількість ватних дебілів, бажаючих примкнути до сильного, а не до “слабаков-укропов”.
Ось і перемога під Слов’янськом ловкім двіженієм рукі всяких касьянових перетворюється в елєгантную поразку. Ми змусили ворога тікати, змішавшись з мирними жителями – це просто немає як представити перемогою нашого ворога. Але немає завдань, які нам не під силу: ворог втік, але це наша поразка, тому що ворогу ДАЛИ втекти!
Геніально, сука!
Ми звільнили агломерацію з 250 тисячами населення, з мінімальними втратами армії, мінімальними руйнуваннями інфраструктури та мінімальними жертвами серед мирних жителів. Це зразок військового мистецтва наших генералів. Доблесний херой вигаданої новоросії ігорь івановіч утік переодягнувшись в бабу, але це наша поразка, бо був договорняк. Докази? Ну, він же втік.
Фейспалм.
І повторюють це до сих пір. І воювати з такими вже простіше. Вони не вірять в свою перемогу і вже підсвідомо готові повірити, що зверху їх зливають.
Ще древні римляни говорили: сила зупиняє, слабкість провокує. В річницю звільнення Слов’янська від російського фашизму гарна нагода це ще раз нагадати.
Буде довго.
5 липня 2014 р. Україна перебувала в ейфорії – ЗСУ і НГ звільнили Слов’янськ. Але того ж дня мережею поширилося гидотне: «Слов’янськ обміняли на Донецьк». Частково привід для просторікувань зрадофілів дали самі терористи ДиРи – мережею ширилося відео, де 6 одиниць техніки, що тягли за собою «Нону», без перешкод повзли по пустій дорозі. Відео символічне – саме стільки техніки терористи захопили у 25-ї бригади, прикрившись мирними мешканцями. Терористи ніби глузливо повідомляли «нічого ви у нас не підбили, от ми цілі і від вас втекли». Враховуючи тодішній рівень недовіри до влади…
Що ж було насправді? Давайте розберемося.
Перше. Скажіть мені, якщо Слов’янськ поміняли на Донецьк, і якщо бойовики в Донецьку до приходу Стрєлкова нічого не контролювали – з ким билися і кого розгромили ЗСУ в ДАП 26 травня, і в чиєму оточенні гарнізон ДАП сидів аж до 26 липня? Очевидно, Донецьк УЖЕ був захоплений значними силами терористів, і банда Стрєлкова просто об’єдналася з іншими бандами. Самі терористі це підтверджують – ще в травні Донецьк контролювали банди «Оплот», «Батальйон «Восток», Пушиліна, Бородая, Зрілюка, чеченці і ще багато хто з-за парєбріка. Про який «обмін» тоді взагалі йдеться?
Друге. Історія знає приклади переговорів між терористами і владою, в наслідок яких терористів відпускають (захоплення дітей в Орджонікідзе у 1988 р., Будьоновск). Зазвичай їм передують довгі переговори і торги – узгоджують все до дрібниць, обидві сторони бояться кидка. Чи було щось подібне тут? Конкретних доказів переговорів ніхто не навів – лише домисли. Тоді інакше, коли такі переговори могли відбутися? І отут стає цікаво.
Адепти «обміну» чомусь забувають, що за втечу зі Слов’янська ватаг терористів Стрєлков-Гіркін зазнав нищівної критики серед своїх. По гарячих слідах його розніс рупор Кремля Сергій Кургінян. Ледь не у співпраці з СБУ Стрєлкова звинуватили ватаги терористів Петровскій (Хмурий – був у Слов’янську), Кононов, Бородай, Захарченко, Ходаковський, Гіві, тощо. І їхні звинувачення вельми обґрунтовані. Достатньо глянути на мапу аби збагнути, захоплення Слов’янська дозволило ЗСУ вирівняти фронт, звільнити території аж до Горлівки і вивільнити сили проти Донецька, Луганська та в секторі «Д» – на кордоні з РФ. Положення терористів це явно не поліпшило.
До того. ЗСУ і НГ під Слов’янськом НЕ мали переваги над противником. Слов’янськ – не село, це місто з населенням у 113 000 осіб. Загальна чисельність українських силовиків під Слов’янськом становила 1 800 багнетів. Їм протистояла банда Стрєлкова, в самому Слов’янську чисельністю біля 1 000 бойовиків і ще приблизно стільки ж у містах-супутниках (Слов’янськ – центр агломерації). Іншими словами, ні про який штурм міста ЗСУ і НГ не було й мови – для штурму потрібна перевага в силах 3:1, а враховуючи бій у місті, ще й більше. Крім фактору чисельності був фактор якості. Вояки і 25-ї бригади, і бату Кульчицького свідчили, що НІДЕ вони не зустрічали противника такого рівню як у Слов’янську. Стрілецька і фізична підготовка у них вражали уяву. За розвідкою, росіян у Слов’янську було біля 200 осіб. Хто вони були? Спецназ ГРУ? Контрактники з російських ДШБ? Невідомо. Ще один фактор. Трофеї захоплені в Слов’янську свідчать – запасів зброї, боєприпасів і харчів терористам не бракувало.
Резюмуючи сказане, Слов’янськ можна було тримати. Чому ж Стрєлков звідти втік, та так, що залишив в місті частину бойовиків, свою коханку і скандальну журналістку-ватницю Ксюшу Шкоду?
Відповідь очевидна. 3 липня російські «РИА Новости» зі слів терористів повідомили про втечу зі Слов’янська банд «Беркута», «Філіна» і «Мінера». Випадок нечуваний – чутка про дезертирство своїх в умовах оборони неабияк деморалізує особовий склад, тому такі факти за всяку ціну намагаються приховати. Чому ж терористи не просто повідомили їх, а ще й розповіли російській пресі? Очевидно, реальне дезертирство сягнуло таких обсягів, а деморалізація дійшла до таких меж, що штаб Стрєлкова в такий спосіб став слати меседжи Москві: «Робіть щось, бо зараз з позицій втечуть всі місцеві, і перевага ЗСУ стане як раз придатною для штурму».
Відмотаємо назад. 4 червня від бойовиків був зачищений Красний Ліман. 20 червня ЗСУ розгромили банду Прапора біля смт Ямпіль. Бійка була жорстока. Бойовики трималися до останнього. На допомогу Прапору була кинута (і розсіяна ЗСУ) банда Мотороли, того самого. Стрєлков пояснив потім, що з позицій під Ямполем він планував розпочати наступ на Ізюм. Чому наступу не сталося? Відповідь очевидна. На Ізюм наступати має сенс, аби увійти в Харків. Але. Розкачати Харків Москві не вдалося. Водночас, населення Донбасу проявило відверту байдужість до бойовиків Стрєлкова. Донбаські «ватники» були ладні йти в Росію «по-кримськи», аби за них все зробила Москва. Помирати ж самим «не знайшлося і 1 000 людей», як плакався Стрєлков у відомому відеоролику.
Як похідне, моральний стан бойовиків упав. Їм обіцяли не це. Вони готові були переможно наступати на Харків на зустріч «харківським братам» – вони ніяк не були готові битися в оточенні з невідомим результатом.
2 липня ЗСУ звільнили Райгородок і виставили блокпости між Миколаївкою і Слов’янськом. Стрєлков занервував. Миколаївка була останнім шляхом забезпечення його банди в Слов’янську. На той момент Слов’янськ уже був відрізаний від Краматорська (5-й блок), оточений з заходу (2-й, 1-й, 7-й, 6-й блокпости), і від Артемівська (4-й блокпост). Втрата Миколаївки означала ПОВНЕ припинення забезпечення. Як така новина відбилася б на настроях терористів, думаю, зрозуміло. Саме тому в Миколаївку були кинуті «герої» – банди Мотороли і Мачете. Бій тривав всі 3 і 4 липня. Але. Надвечір 3 липня Миколаївку було заблоковано. А о 17:56 4 липня міністр Аваков повідомив, що Миколаївка повністю під контролем ЗСУ – було взято в полон 50 бойовиків і звільнено 150 заручників. Того ж дня був звільнений Артемівськ. Повна блокада Слов’янська стала справою 2-3 діб.
Тепер трохи далі. Коли почався вихід банди Стрєлкова зі Слов’янська? Відповідь – вечором 4 липня. Наявні сили бойовиків були вишикувані в дві основні колони. Одна рушила на Краматорськ по трасі і вперлася в 5-й блокпост українців. На 5-му блоку навряд чи був великий гарнізон, але українці викликали артпідтримку – і по трасі перед 5 блоком «зіграла» вся арта з Карачуна і Красного Ліману. Результат – відомий, ця колона перетворилася на теплі згадки.
Під прикриттям цього бою інша колона рушила по трасі на Артемівськ в напрямку 4-го блокпосту. Але. Не доїхавши до блоку кількасот метрів, вона завернула на другорядні дороги і ними пішла в Краматорськ. Там вона нарвалася на якусь групу українців, зав’язалася перестрілка. Під час літературного фестивалю «Кальміюс» у Краматорську, я спілкувався з краматорчанами-свідками подій. І вони, і люди опитані журналістом Дмитром Подушкіним, і дослідником Сержем Марко кажуть одне й те саме – вихід терористів з Краматорська завершився біля 3-ї години ночі. Годину-дві бойовики повзли по Краматорську (враховуючи перестрілку). Ще біля години вони повзли до Краматорська (другорядними шляхами). Виходить, що зі Слов’янська вони вирушили біля 12-ї ночі. Підготовка колони (зняти бойовиків з позицій, зібрати автотранспорт, розподілити бойовиків по машинах, сформувати колону, довести до всіх план руху) це ще години 3-4. А як так, то виходить, що переговори, мали статися щось так між 18-ю і 21-ю годинами 4 липня.
Але фокус в тому, що Стрєлкова в Слов’янську в цей момент НЕ БУЛО!!!
Ватаг бойовиків Петровскій (Хмурий) повідомив, що ще зранку 4 липня він вивіз Стрєлкова у Горлівку до Бєса-Безлера – саме туди відступати цей терорист збирався спершу. Чому він втік, коли ще Миколаївка не була здана? Та тому, що не сумнівався, втрата Миколаївки – справа кількох годин. Не забуваймо, на відміну від більшості українських командирів Стрєлков-Гіркін воював з 1992 р., брав участь у війнах у Придністров’ї, в Боснії, в Чечні – бойовий досвід у нього чималий. Але. З Безлером Стрєлков розсварився. і після 17-ї години вечора (за Петровскім) в Слов’янську стало відоме рішення Стрєлкова – виходити на Донецьк. Все це означає, що 4 липня Стрєлков справді вів переговори, але не з українською стороною (з Горлівки йому це робити було б нереально), а з Безлером (невдалі), а потім – з ватагами терористів у Донецьку Пашею Губарєвим і Денискою Пушиліним. Чому? По-перше, Губарєв і Пушилін ледь не єдині тоді виправдовували рішення Стрєлкова про вихід. По-друге, про це говорить подальший перебіг подій.
До речі, зібрали у Слов’янську далеко не всіх бойовиків – частину їх там просто забули. Якусь кількість їх наші вояки ще виловлювали в місті кілька днів – на дахах і у підвалах. Ще якась їх кількість вийшла зі Слов’янська пізніше пішки, або без зброї у цивільному, на цивільних машинах і з українськими документами. Бойовик у цивільному з українським паспортом – звичайний мирний мешканець, якщо хтось забув.
Третє. О 3-й годині ночі 5 липня колона бойовиків вийшла зі Слов’янська. Чому її не розмазала українська арта? Відповідь, бо українська арта з позицій на Карачуні і з Красного Лиману просто не діставала південніше Краматорська. А вріж арта по самому Краматорську… Зараз ми мали б в Краматорську кладовище місцевих, убитих українцями. Правда гарно?
Четверте. Чому по колоні бойовиків не відпрацювала авіація? Відповідь – вона працювала. Вся працездатна бойова авіація в тому районі – всі П’ЯТЬ машин. Чому так мало? А більше не було. І у сусідів попросити допомоги не випадало. Справа в тому, що як раз 5 липня терористи синхронно накинулися на українські позиції в Донецькому і Луганському аеропортах. Обидва об’єкти сиділи в оточенні, артилерійського прикриття не мали, і прикривати їх мусила авіація. І прикривала – в ЛАП 5 липня ВПС України знищили два танки терористів.
Крім того. Після виходу з Краматорська колона бойовиків розділилася на кілька частин, які рушили роздільно. Особовий склад сунув по трасі – це були звичайні цивільні автобуси, мікроавтобуси та автівки, які згори для пілота виглядали як звичайні авто, яких на трасі було до біса. Розстрілювати все, що рухалося? Москва аплодувала б стоячи. Техніка ж бойовиків сунула другорядними шляхами, а їх контролювати пілотам не наказували – тільки трасу. Але. Повторюю знову, в колоні терористів сиділи досвідчені бойовики, з не одною війною за плечима – про те, що в небо дивитися треба, вони знали не з чуток. Погляньте на мапу між Слов’янськом і Донецьком. Побачте скільки там населених пунктів. А тепер зважте, що бойовикам достатньо було заїхати в будь який і поставити техніку в притул до житлових будинків. Хто бачив, як виглядає залп бойового літака, далі збагне.
Проте, Генштаб дозволив літакам працювати в режимі «вільних мисливців». І кілька машин терористів пілоти таки знищили – ті, які ідентифікували як військові. В одному з населених пунктів пілоти помітили техніку сепарів, але валити по житлових домівках не наважилися, терористи ж старанно дочекалися, поки в літаків закінчилося пальне, і лише тоді висунулися на дорогу. І розчинилися.
На зустріч бойовикам Стрєлкова з Донецька вийшла група терористів з технікою, і на Ясинуватській розв’язці був влаштований блокпост, де збирали всі групи, що йшли зі Слов’янська. І українські пілоти побачили його. Але апаратура літаків відмітила роботу радарів, було очевидно, що блокпост обладнаний ППО. На одному з відео бойовиків з’явилася установка «Стріла-10» з відстріляними ракетами. Тобто по українських літаках стріляли. Але не влучили.
Блок на Ясинуватській розв’язці та атака 5 липня терористів на ДАП – це до питання про «терористів, які майже не контролювали Донецьк». До теорії «обміну Слов’янська на Донецьк».
П’яте. А чому бойовиків не перехопили по дорозі, або не переслідували? Відповідь – їх переслідували. Взагалі-то на 5 липня 2014 р. українські сили район траси між Слов’янськом і Донецьком не контролювали. Тому перехопити колону бойовиків було нереально як таке. Але.
Того самого 5 липня частини 93-ї бригади та батальйони «Донбас» і «Київ-2» звільнили Дружківку та Костянтинівку. Наступного дня вони атакували позиції банди «Батальйон «Восток» біля Карлівки. Достатньо глянути на мапу, аби збагнути, – частини ЗСУ і МВС рушили У СЛІД за бойовиками Стрєлкова.
Того ж 5 липня «голова Верховної ради ДНР» терорист Пушилін не хвалився «як вони ЗСУ обдурили», а, виправдовуючись, зазіхнув на святе: «Нас обнадежили. Обнадежили и бросили. Красивые были слова Путина о защите русского народа, защите Новороссии. Но только слова».
Підсумовуючи все вище написане, можна зробити висновок – втеча банди Стрєлкова з Донецька була не спокійною прогуляночкою в результаті «договорняка», а ретельно спланованою бойовиками операцією, з відволікаючими діями (синхронною атакою на ДАП і ЛАП), з висуванням бойовиків на зустріч колонам (блокпост на Ясинуватській розв’язці, прикритий ППО), яку здійснили, скориставшись тим, що 1 800 українських вояків просто не встигли заблокувати Слов’янськ повністю. Але. Донецьк уже був під контролем терористів ДиРи, бойовики вже атакували українські сили, тож ні про який «обмін» говорити немає жодних підстав. Так само як і про «випустили в наслідок договорняка».
Звідки ж ця маячня взагалі взялася? По-перше, від ворогів. Ейфорія українців через звільнення Слов’янська була нечувана, а в терористів ДиРи навпаки упав бойовий дух. Стрєлкову та Москві треба було терміново виправдатися – так з’явився ролик з технікою, що просувається по дорозі (де?), і численні дописи в соцмережах. У вересні 2014 р. на Заході з’явилися публікації, ніби прибуття Стрєлкова в Донецьк зірвало здачу Донецька ЗСУ за угодою з мільярдером Ринатом Ахметовим. Жодних доказів, крім «таємних джерел», наведено не було. Хто платив гонорари авторам публікацій – невідомо так само.
Мульку про «обмін Слов’янська на Донецьк» зразу ж підхопили українські політики. Тоді ще було невідомо, скільки триватиме АТО, поширеною була думка, що пару місяців, і край. Три перші перемоги в цій війні – перемога в ДАП, звільнення Маріуполя та звільнення Слов’янська, сталися по факту за президентства Петра Порошенка. А це, на секундочку, були ПЕРШІ перемоги кадрового українського війська від 1919 р., від перемог Дієвої армії УНР.
Було очевидно, пропрезидентська сила запише ці події собі в актив, і заперечити буде нічого. А значить, Слов’янськ треба було виваляти в багні. Спаплюжити. Оббрехати. Зробити зрадою та ганьбою. Партійні райтери взялися за роботу, а натовпи пересічних «зрадофілів» з радістю перехопили їхні месиджи.
Звільнення Слов’янська оббрехали вороги, політботи та корисні ідіоти – три головний противники України у цій війні.
Чи не тільки у війні?
Мапу взято з книжки Сержа Марко “Хроніка гібридної війни”.
