Звернення історика Віталія Нахмановича через погром табору ромів у Львові
На початку 1880-х років, у розпал єврейських погромів, російський цар Олександр III промовив цинічні слова, які сьогодні варто згадати: «Звісно, мені подобається, коли б’ють ж-дів, але ж не можна припускатися безладів!»
Я не збираюся розпатякувати про «толерантність» та «культурне розмаїття». Ті, кому це не байдуже, не вчиняють циганських погромів. Вони також не розслідують такі погроми, і не виносять вирок тим, хто їх вчинив. Вони долучаються до створення шкіл, до яких не стануть ходити ромські діти, та медичних пунктів, де їм будуть видавати безкоштовний аспірін. Але «ромське питання» неможливо розв’язати ззовні. А зсередини його ніхто розв’язувати не збирається. Адже абсолютна більшість ромів не бажає отримувати освіту та застосовувати контрацептиви, позбутися баронів та набути фах.
Проте, зрештою, не роми влаштували Голодомор і Голокост, не роми скинули атомну бомбу на Хіросиму чи зруйнували «близнюків» у Нью-Йорку, не роми захопили Крим чи труять газом власних співвітчизників. Жодного з жахливих злочинів, якими наповнене останнє століття людської історії, не вчинив цей народ, хоча жертвою одного з таких злочинів він став. Тим не менш, і надалі роми залишаються об’єктом відрази та ненависті, на відміну від «великих культурних народів», руки яких по лікті у крові.
І це робить ромів «законною дичиною», зручною «боксерською грушею» для тих, хто намагається сьогодні виховати в Україні нову «надлюдину», якій, мовляв, належиться зробити національну революцію. Ми її вже бачили, цю «надлюдину», з червоною зіркою чи чорною свастикою, з гаслом «Бога немає!» чи «З нами Бог!». І бачили тих, хто віддавав їй накази, адже «надлюдина» без наказів зазвичай губиться. Тому «надлюдину» треба тримати в тонусі до того вирішального моменту, «коли усе почнеться».
Я не знаю, хто сьогодні віддає накази бити ромів. Дуже б хотілося, щоб це були агенти Москви, які в такий спосіб намагаються вчергове дискредитувати нашу країну. Але якщо це й так, я не вірю, що пересічні хлопці, які ці погроми вчиняють, є так само агентами Кремля. Я швидше вірю, що вони чесні патріоти, які прагнуть до «чистоти нації» та захищають пересічних мешканців Києва, Тернополя чи Львова від неохайних наїзників, які засмічують ліси та парки, цуплять гаманці та металевий дріт, і на додачу ошукують своїм ворожінням довірливих панянок.
Адже усі останні розправи з ромами вчиняли не їх сусіди, збурені конкретним злочином, як це було у Лощинівці під Одесою. «Каральні експедиції» організують молодики, яких роми особисто аж ніяк не зачіпали. Хоча й не від того, щоб місцеві мешканці потай запрошували цих «захисників» на допомогу. А позаяк вони вже майже «надлюди», то їм лічить бити, а тепер вже й вбивати цих «огидних циганів», байдуже, чоловіків, дітей чи жінок. Врятовані від «жахливої навали» обивателі лише аплодуватимуть таким «героям».
Але самим «героям» я хочу нагадати… Ні, не про табори смерті чи дітей, зварених власними матерями. Така доля їх не спіткає, адже «надлюди» не потрапляють до таборів, а охороняють їх, не конають від голоду, а відбирають хліб у голодуючих. Я хочу нагадати їм про «Ніч довгих ножів» та долю райхсляйтера Ернста Рема, «героя» Пивного путчу. А ще про справу «троцкистської військової організації» та долю маршала Михайла Тухачевського, «переможця» тамбовських селян. Саме так гинуть «справжні надлюди», адже будь-яка революція лише тоді чогось варта, коли вона вміє вчасно позбуватися власних героїв.
Я не знаю, як розв’язати ромське питання. Але я точно знаю, чого не може робити Українська держава. Вона не може толерувати, не кажу вже, потай заохочувати, самодіяльне організоване насильство, якщо не хоче, щоб воно знесло її саму. Загравання з радикалами ніколи не призводило лібералів до перемоги. Наприкінці серпня 1917 року Олександр Керенський придушив російську армію, замість того, щоб дозволити генералові Корнілову придушити більшовиків. А вже у жовтні сам Керенський мусив тікати з Петрограда від більшовиків машиною американського посла. Наприкінці 1932 року Курт фон Шляйхер намагався створити уряд за участі лівих нацистів Георга Штрасера. А вже за півтора року Шляйхер був вбитий під час тієї самої «Ночі довгих ножів» за наказом правого нациста Адольфа Гітлера.
Сьогодні для України набагато страшніший зовнішній ворог. Так само, як для Росії 1917 року, коли розвалювався фронт з Німеччиною, чи для Німеччини 1933 року, коли країна задихалася від непідйомних репарацій. 1917 року Росія вирішила, що вкрай праві страшніші за вкрай лівих, і програла все. 1933 року Німеччина вирішила, що вкрай ліві страшніші за вкрай правих, а так само програла все. Правда полягає в тому, що вкрай ліві варті вкрай правих. Ані ті, ані інші не ладні щось створити, адже історія не знає простих ліків від складних хвороб. Демократія, як казав Вінстон Черчіль, – це найгірша форма правління. Біда лише в тому, що решта – ще гірше.
Нагадаємо, що 23 червня група невідомих осіб у масках у лісовому масиві на околиці Львова напала на табір ромів. У результаті нападу одна особа загинула, ще четверо травмовані.
