Дев’ять головних подій війни росії проти України 2024 року: від Залужного до Орешника
Сергій Морфінов для BBC Україна
Російсько-українська війна у 2024 році була важким для обох сторін та іноді монотонним протистоянням на виснаження.
Але і у цей період було багато значущих подій, які вплинули на хід війни або можуть вплинути на неї у майбутньому.
Від вдалих операцій ЗСУ різного масштабу, суцільного наступу росіян і втрат територій, до нових видів озброєнь, які застосовувала Росія проти України, і тенденцій, що впливають на глобальний баланс сил.
Розповідаємо про головні події російсько-української війни року, що минає.
Знищення А-50
Почався 2024 рік з повідомлень українського командування про знищення 14 січня російського літака-розвідника А-50 біля Азовського моря.
Ці “літаки далекого радіолокаційного виявлення та управління” є стратегічно цінними для Росії.
Вони дозволяють вести розвідку над значною частиною території України, слідкувати за українською бойовою авіацією, координувати власні бомбардувальники і винищувачі, виявляти радари на землі, а також наводити стратегічні ракети.
Крім того, А-50 – це “штучний виріб”. За оцінками деяких оглядачів, перед вторгненням 2022 року в росіян було лише дев’ять таких машин.
23 лютого Повітряні сили ЗСУ та ГУР повідомили про другий знищений А-50 – над Краснодарським краєм.
Якщо перший збитий А-50 російська влада офіційно не коментувала, а “воєнкори” традиційно писали про “дружній вогонь” свого ж ППО, то втрату розвідника у лютому РФ фактично визнала, коли Слідком відзвітував про заочний арешт командира української зенітної ракетної бригади, яка могла збити літак.
Росія продовжує і надалі використовувати А-50, однак, ймовірно, вже на більшій відстані.
Заміна Залужного на Сирського
8 лютого 2024 року сталося те, про що говорили багато місяців – президент Зеленський відправив у відставку головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, який керував обороною на початку повномасштабного вторгнення Росії.
Він призначив на цю посаду командувача Сухопутних військ Олександра Сирського.
Приводом заміни Володимир Зеленський назвав потребу “оновлення керівництва ЗСУ”.
Утім, неофіційно причиною вважали конфлікт між Офісом президента і Залужним через потенційні політичні перспективи останнього, а також його активність в оцінках ходу війни у західній пресі. Ймовірно, якусь роль відіграв і невдалий український наступ літа 2023 року.
За 2024 рік ситуація на фронті для України суттєво ускладнилася і тепер критикують вже Олександра Сирського.
А Валерій Залужний пішов з військової служби та став послом у Британії.
Він залишається одним з лідерів соціологічних опитувань про можливих кандидатів на президентських виборах.
Втрата Авдіївки і наступ росіян
У середині лютого 2024 року українські війська відступили з Авдіївки, яка була великим укріпрайоном ЗСУ біля Донецька ще з 2014 року і за яку йшли важкі бої від початку великої війни.
Фінальний наступ росіян на це місто почався у жовтні 2023 року і відтоді наступальні дії армії РФ по всьому фронту не припиняються досі.
Залишивши Авдіївку, попри заяви Олександра Сирського про відступ на “більш вигідні рубежі”, українським військам так і не вдалося закріпитися на Донецькому напрямку (як це сталося після втрати Бахмута у 2023 року).
Повільне, але невпинне просування росіян на різних ділянках фронту на Донбасі тривало весь 2024 рік.
За цей час українська армія втратила важливі для оборони міста, така як Красногорівка, Вугледар, Селидове.
Зараз тривають інтенсивні бої за Часів Яр, Торецьк, Куп’янськ, Велику Новосілку, а також за підступи до Покровська, біля якого російська армія наблизилася до кордонів Дніпропетровської області.
При цьому, як відзначає військовий оглядач ВВС Павло Аксьонов, обвалення українського фронту у 2024 року не сталося.
“Це просування [російської армії] не виходить за межі позиційної війни. Це не прориви, це не мобільна війна, фронт не посипався. Тим не менше, динаміка зберігається – росіяни захоплюють все більше українських територій з кожним місяцем”, – пояснює він.
Наступ росіян на півночі Харківщини
10 травня росіяни відкрили ще одну ділянку фронту.
На півночі Харківської області після масованих обстрілів кілька російських батальйонів за підтримки бронетехніки пішли у наступ.
Метою операції Володимир Путін називав створення “санітарної зони”, щоб убезпечити Бєлгород від обстрілів української артилерії (які, в свою чергу, є відповіддю ЗСУ на регулярні обстріли Харкова з Бєлгородської області).
Водночас російські “воєнкори” активно просували тези про “початок наступу на Харків”.
У підсумку росіянам вдалося на двох ділянках просунутися на менше, ніж 10 кілометрів, захопити кілька сіл, а також майже повністю знищити раніше деокуповане містечко Вовчанськ.
Після кількох тижнів активних боїв інтенсивність натиску росіян суттєво знизилася, а формулювання “наступ на Харків” “воєнкори” у своїй риториці змінили на “наступ до Харкова”.
Водночас українське керівництво вже у перші дні наступу замінило командира оперативно-тактичного угруповання “Харків”, а ДБР почало розслідування про погану організацію оборони командуванням однієї з бригад, що займала прикордонні позиції.
Бої за Вовчанськ тривають.
Курська операція
6 серпня ЗСУ вдалося те, чого не змогли зробити росіяни у Вовчанську: штурмові групи українських десантників змогли прорвати кордон Росії в Курській області й за кілька днів зайняти райцентр Суджа.
Успіх першого етапу Курської операції, за оцінками оглядачів, полягав одразу у кількох факторах.
По-перше, Україна змогла непомітно сконцентрувати ударну групу, вся підготовка велася в умовах повної секретності, навіть від західних союзників.
По-друге, в операції брали участь досвідчені та дуже боєздатні підрозділи, як, наприклад, 95-а чи 80-а десантно-штурмові бригади, що воюють з 2014 року.
По-третє, росіяни не змогли організувати на кордоні ефективну оборону й часто українським штурмовикам протистояли російські строковики, багато з яких потрапили в полон.
Згодом головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський заявив, що метою Курської операції було “зірвати наступ на Харків, зняти частину тиску на всіх фронтах і не допустити відкриття нового фронту на Суми“.
У вересні росіяни почали контрнаступ у Курській області й повільно відвойовують території.
Попри блискучий початок, Курську операцію критикують за відволікання й без того дефіцитних українських сил, які могли б посилити інші напрямки. А також за незрозумілі перспективи.
“Тепер на Курщині сформоване російське угруповання. І якщо ми вийдемо на територію України, воно піде за нами. І це дуже небезпечно”, – попереджає ексголовнокомандувач ЗСУ Віктор Муженко.
Але утримання Курського плацдарму вочевидь має і політичну складову в світлі можливих переговорів з Росією.
Союз Росії і КНДР
У 2024 р. Північна Корея перетворилася з постачальника снарядів для російської артилерії на повноцінного учасника російсько-української війни.
КНДР передає Росії мільйони 122-мм та 155-мм снарядів, балістичні ракети KN-23/24, 170-мм самохідні гармати М1989 Koksan і 240-мм реактивні системи залпового вогню, танкові снаряди, кулемети, протитанкові ракети і, ймовірно, іншу військову продукцію.
Багато в чому саме ці поставки забезпечили росіянам перевагу в артилерії, що дозволило їм підтримувати темп наступу з часів штурму Авдіївки.
Але Пхеньян вирішив піти ще далі.
За даними України, США та Південної Кореї, з жовтня Північна Корея почала відправляти до Росії своїх солдатів – їхня кількість оцінювалася у 10-12 тисяч бійців. Південнокорейська розвідка стверджує, що це – спецпризначенці з так званого 11-го корпусу “Шторм”, які вважаються найбільш боєздатними.
У грудні вони вже ймовірно вступили у бій з українською армією на Курському плацдармі ЗСУ. 23 грудня Володимир Зеленський заявив, що кількість вбитих і поранених північнокорейців перевищила три тисячі.
Південна Корея прогнозує, що Пхеньян готується відправити додатковий контингент своїх військових на допомогу росіянам.
Повноцінне залучення Північної Кореї до російсько-української війни аналітики вважають не лише викликом для України, а й непрямою загрозою для безпеки всієї Європи.
А ресурси і технології, які отримує Пхеньян від Москви для розвитку свого військового потенціалу, несуть небезпеку як для Південної Кореї, так і для всіх союзників США у Азійсько-Тихоокеанському регіоні й самих Сполучених Штатів.
Насамкінець, пряма участь Північної Кореї у війні проти України багатьма оглядачами сприймається як провісник Третьої світової війни та прояв агресивних спільних дій антизахідної “автократичної осі” Росія-КНДР-Іран-Китай.
F-16 в Україні
Те, про що Україна просила союзників з 2022 року, нарешті сталося влітку 2024 року – Повітряні сили ЗСУ отримали винищувачі F-16.
На початку серпня були продемонстровані перші дві машині, отримані від Данії.
Дані про кількість, технічні характеристики та озброєння українських F-16 зі зрозумілих причин не розкриваються, утім навіть на основі оприлюдненого відео оглядачі змогли зробити певні висновки про оснащення. Як, наприклад, сучасні системи виявлення загроз і захисту літака чи шолом пілота з системою JHMCS, що дає змогу прицілюватися за допомогою повороту голови, а не розвороту винищувача.
Але, попри очікування, “геймченджером” F-16 у 2024 році не стали – вони ніяк не вплинули на перевагу російської авіації в небі над фронтом і не стали ефективним інструментом боротьби проти Су-34, носіїв КАБів.
Більше того, вже 26 серпня під час масованої атаки розбився один з отриманих F-16. У Повітряних силах розповіли, що сталося це не через ворожий вогонь чи помилку пілота й оголосили розслідування.
Очікування того, що сама поява F-16 в небі України вплине на хід війни, в українського суспільства зникли, кажуть авіаційні експерти.
Тоді як американські аналітики ще раніше прогнозували, що перша українська ескадрилья “Бойових соколів” займатиметься передовсім задачами протиповітряної оборони в тилу, щоб пілоти змогли здобути досвід під час протидії крилатим ракетам.
І лише після цього й зі збільшенням кількості машин можна буде реально очікувати, що F-16 діятимуть ближче до фронту, щоб знищувати російську ППО та відганяти штурмову авіацію і носіїв КАБів.
Дозвіл бити по Росії
Восени 2024 року сталася ще одна подія, на яку довго очікувала Україна – Вашингтон дозволив бити американським озброєнням по міжнародно визнаній території Росії.
Довгий час адміністрація Байдена забороняла це робити через острах “ескалації”, на яку може піти Росія у відповідь, аж до застосування тактичної ядерної зброї.
Утім, спочатку наступ росіян на півночі Харківщини, а потім розгортання північнокорейського контингенту в Курській області змінили позицію Вашингтону і в листопаді заборону зняли.
Мова йде, перш за все, про застосування балістичних ракет ATACMS дальністю 300 км та крилатих ракет з американськими компонентами Storm Shadow/SCALP дальністю 250 км.
Вже 19 листопада надійшли повідомлення про перший удар ракетами ATACMS по російському артилерійському складу біля Брянська.
Після того були удари по аеродромах “Курськ-Східний” і “Таганрог”, інших складах та логістичних центрах російської армії, а також, як стверджують українські джерела, по штабах 155-ї та 810-ї бригад морської піхоти у Курській області.
Крім того, як повідомив Генштаб ЗСУ, в Орловській області було знищено склад “Шахедів”. Телеграм-канал Astra з посиланням на джерела писав тоді про використання Storm Shadow.
Водночас New York Times повідомляє, що на момент надання згоди на удари по Росії у України залишалося лише близько 50 ATACMS й США навряд чи скоро поповнять арсенал ЗСУ, адже спрямували запаси цих ракет на Близький Схід та в Азію.
“Малоймовірно, що Трамп втрутиться, щоб заповнити цю нестачу. Нещодавно він заявив журналу Time, що “категорично” не погоджується з використанням Україною ATACMS по Росії і назвав рішення Байдена про їх надання “нерозумним”, – додає видання.
Орешник
21 листопада Росія вдарила по Дніпру новим видом озброєнь – балістичною ракетою середньої дальності, яку Володимир Путін назвав “Орешник”.
Згодом з’ясували, що скоріше за все йдеться про експериментальну розробку на основі міжконтинентальної ракети РС-26 “Рубеж”, яку запустили з полігону Капустин Яр в Астраханській області.
Вдарити оригінальною міжконтинентальною ракетою звідти по Дніпру неможливо – відстань (близько 800 км) надто мала для таких озброєнь, які мають нижній поріг дальності. Тому ракету переробили для середніх дистанцій і так вийшов “Орешник”.
Володимир Путін стверджує, що перехопити таку ракету з роздільною бойовою частиною неможливо і анонсує серійне виробництво “Орешника”.
Раніше він говорив і про неможливість протидії новітнім російським ракетам “Кинджал” та “Циркон”, але обидва ці вироби вже збивала система PATRIOT при атаках на Київ.
Щодо “Орешника” військові експерти припускають, що перехопити його здатні система THAAD, а також ракети SM-3 системи Aegis. Щоправда, таких протиракетних засобів Україна поки що не має.
Загалом же Володимир Путін регулярно згадує про “Орешник” – про нього він говорив навіть під час зустрічі російської Ради з розвитку громадянського суспільства та прав людини. А на саміті країн ОДКБ в Казахстані порівняв кінетичний удар від “Орешника” із падінням метеорита (це порівняння пізніше розкритикували експерти і науковці).
“Орешник” вочевидь залишиться у риториці очільника Кремля й буде однією з погроз і загроз для України у 2025 році.
“Якщо це не буде ядерне озброєння, навряд чи це буде набагато ефективнішим від пари “Іскандерів”. При тому, що “Орешник” набагато дорожчий, ніж ракети “Іскандера”. Тому ця штука дуже неприємна, але це точно не “геймченджер” – у тому вигляді, в якому Росія його може застосувати”, – вважає військовий оглядач ВВС Павло Аксьонов.
Фото на заставці: СтратКом ЗСУ
