Бригада чи дивізія? Корпус чи ОТУ?
У своєму пості на Facebook журналіст Юрій Бутусов запитав “Чому Україна єдина у світі у 19-21 сторіччях армія, яка не воює дивізіями та корпусами та чому генерали ухиляються від відповідальності?”, чим запалив бурхливу дискусію.
А як насправді?
Для початку кілька цитат зі згаданого поста Юрія Бутусова для розуміння контексту.
“На фронті багато критики на адресу генералів, що штаби ОТУ та ОСУВ контролюють та карають комбригів та комбатів виключно за смуги та точки на карті, за утримання позицій, не звертаючи уваги на стан військ, на тактичну обстановку, на проблеми знищення ворога та збереження своїх сил. Драматичний розрив між стратегічними завданнями та тактичними можливостями призводив та призводить до постійного повтору одних і тих саме помилок, де планування закладається з самого початку помилкове, оскільки воно прив’язано до хибних тактичних рішень.
Це протиріччя закладене самою організаційною структурою наших сил оборони і не має прикладів у світовій історії під час масових мобілізаційних війн”.
“В Україні на фронті найвищою організаційною формою є з’єднання — бригада. Командир бригади відповідає за полосу оборони, боєздатність бригади, завдання ураження ворогу та збереження власного особового складу та техніки, тобто відповідає за все. Полоси оборони бригад у нас від 4 до 20 км, в залежності від напрямку та умов — загальний фронт активних дій наразі біля 800 км. Якщо порахувати відкриті джерела, то бригад наземних сил усіх видів у нас розгорнуто понад 100, плюс сотні окремих підрозділів, батальйонів, рот, загонів. Тому логічно було б очікувати, що така велика кількість об’єктів управління, такий великий фронт, вимагають збільшення з’єднань до розміру дивізій, та створення об’єднань — корпусів або армій. Але цього не відбувається.
Для управління військами у нас створені оперативно-тактичні управління — ОТУ, яким нарізають ділянки, які відповідають корпусним районам, та оперативно-стратегічні управління військами — ОСУВ, зона відповідальності армії.
Але вони не відповідають за війська. Війська у нас адміністративно входять в структуру окремих оперативних командувань — ОК. ОК тимчасово підпорядковують свої сили фронтовим ОТУ та ОСУВ, які відповідають безпосередньо за війну.
Тому за боєздатність бригад та за збереження людей відповідають ОК та бригади. А за смуги та точки на карті відповідають ОТУ та ОСУВ, і вони відповідають за досягнення результатів у бойових діях. І все це різні штаби, різні генерали.
Ось тому і існує розрив. Це розрив відповідальності на рівні генералів”.
“А яка керованість у наших ОТУ? Як може керувати ефективно штаб ОТУ, якщо у нас є ОТУ, яким підпорядковувалось у певні періоди одночасно понад 20 бригад та понад 20 батальйонів тільки різнорідної піхоти, плюс ще більша кількість підрозділів інших родів військ? Ви собі уявіть, чи може бути ефективним управління, якщо у вас одночасно 100 підлеглих командирів, і по кожному постійно треба планування та рішення? Нонсенс.
А як може відновлювати боєздатність бригад та батальйонів ОК, якщо вони практично не бачать свої підрозділи, і відірвані від їх застосування, не можуть оцінити проблеми? Ніяк”.
Іноземний досвід
У структурі національних збройних сил армійські корпуси і дивізії мають збройні сили:
– США (4 корпуси);
– Франції (штаби одного корпусу та двох дивізій);
– Німеччини (штаби двох корпусів та три дивізії);
– Греції (штаби двох корпусів і п’яти дивізій);
– Італії (штаби одного корпусу та трьох дивізій);
– Польщі (штаб корпусу та чотири дивізії);
– Румунії (штаби трьох дивізій);
– Іспанії (штаби корпусу та двох дивізій);
– Швеції (штаб дивізії);
– Туреччини (штаби чотирьох армій, дев’яти корпусів, п’яти дивізій);
– Великобританія (штаб корпусу, дві дивізії);
– Туркменістану (три дивізії).
Корпуси бригадного складу є в структурі армій Вірменії (4 корпуси), Азербайджану (5 корпусів).
Можна зробити висновок, що збройні сили, які утримують в своїй організаційно-штатній структурі штаби корпусів, не мають корпусів постійного складу. Це означає, що не найбільш слабкі у військовому сенсі армії Європи виходять з того, що для проведення операції вони потребуватимуть змінного складу військ, котрими керуватиме штаб корпусу.
З 1991 по 2000 рік відбулося 33 війни, у ХХІ столітті — ще 27. Мобілізаційне розгортання у чистому розумінні цього поняття не проводилося, але резервісти призивалися під час війни Альто-Сенепа (Перу проти Еквадору), конфлікту у Республіці Північна Македонія (Македонія проти албанської Армії національного визволення), Другої Карабаської війни (Азербайджан проти Вірменії), Тиграйській війні (Ефіопія проти уряду провінції Тиграй), проведених США та їх союзниками операцій “Щит пустелі”, “Буря в пустелі”, “Меч пустелі”, “Свобода Іраку”, “Нескорена свобода”, “Рішуча підтримка”.
Корпусами-дивізіями штаби оперували під час операції “Щит пустелі”, “Буря в пустелі”, “Меч пустелі” (Єгипет — 2 бронетанкові дивізії, Сирія — бронетанкова дивізія, Франція — 1 дивізія, США — 2 корпуси, 9 дивізій, Великобританія — 1 дивізія, загалом від коаліції — 40 дивізій), в 1-ї та 2-ї чеченських війнах, російсько-грузинській війни 2008 року, громадянській війні в Сирії, 2-ї Карабаській війні, Тиграйській війні.
Що у нашого противника?
Сухопутні війська Росії — 13 загальновійськових (2-а, 5-а, 6-а, 8-а, 18-а, 20-а, 25-а, 29-а, 35-а, 36-а, 41-а, 49-а, 58-а), 1 танкова (1-а) армії та 8 армійських корпусів (1-й, 2-й, 3-й, 11-й, 14-й, 40-й, 44-й, 68-й). Ці об’єднання і з’єднання мають у своєму складі 12 мотострілецьких, 3 танкові, 1 кулеметно-артилерійську дивізії, 35 мотострілецьких, 2 танкових, 12 ракетних, 9 артилерійських, 2 артилерійські великої потужності, 4 реактивні артилерійські бригади, 2 розвідувальні, 7 інженерних, 16 зенітних ракетних, 5 бригад РХБЗ, 5 бригад РЕБ, 11 бригад МТЗ, 1 бригаду воєнної поліції та 4 воєнні бази за кордоном. Ще є 79 мотострілецьких полків, укомплектованих мобілізованими.
Таким чином, збройні сили, поділені військово-адміністративно на п’ять військових округів, мають нерівномірний склад, що є логічним, адже призначені вони для дій на різних театрах воєнних дій. А ось те, що не всі армії і корпуси мають необхідні сили і засоби бойового, технічного, тилового забезпечення — вже проблема. Вони всі не мають стандартного армійського/корпусного комплекту сил забезпечення. Тобто у когось є зенітна ракетна бригада, в когось — лише полк, а в когось — геть нічого: армій і корпусів — 2, а бригад ППО — 18, ракетних — 12, всіх інших — ще менше.
Що ворог застосовує в Україні? Угруповання військ “Север” (Ленінградський ВО), “Запад” (Московський ВО), “Центр” (Центральний ВО), “Юг” (Південний ВО), “Восток” (Східний ВО) и “Днепр” (мікс з 18-ї армії Південного ВО, морської піхоти ЧФ, частини сил 7-ї та 76-ї дивізій ПДА під командуванням командувача ПДВ).
Два проміжні висновки
– застосування в Україні військ, призначених для дій на інших оперативно-стратегічних напрямках, вимагає їх адаптації до нового театру воєнних дій. Ця адаптація потребує включення до складу сталих структур оперативного та оперативно-тактичного рівня з’єднань та військових частин, які НІКОЛИ не проходили спільної командно-штабної підготовки, не мали спільних систем управління та забезпечення;
– оперативні угруповання (ОУ), які є тимчасовими утвореннями, від початку створеними для виконання конкретних оперативно-стратегічних та оперативних завдань, цього недоліку не мають. У переважній кількості випадків штаби з’єднань і військових частин, що включаються до складу ОУ, охоплювалися всіма видами роздільної та спільної командно-штабної підготовки, розгортали спільні системи управління та забезпечення.
Зрозуміло, що за своїм розмахом із війною України проти Росії тут мало що можна порівняти ні за часово-просторовим розмахом, ні за інтенсивністю бойових дій. Однак, ми можемо побачити, що більш розвинені у військовому відношенні країни, які дотримуються доктрин НАТО, застосовують війська, зводячи їх до тимчасових оперативно-тактичних угруповань (США та їх союзники). Країни, які сповідують радянську спадщину або підготовлені радянськими інструкторами, застосовують свої війська у сталих оргштатних структурах, використовуючи частину сил вищої інстанції в якості засобів посилення.
Як застосовувалися війська Перу та Еквадору достеменно не зрозуміло, адже розмах конфлікту не був значним.
На тактичному рівні застосовуються ротні, батальйонні та бригадні тактичні групи, при цьому опанувати бригадну тактичну групу поки змогли лише в США, деякі армії перебувають в процесі усвідомлення.
Чому у нас застосування військ кульгає на обидві ноги, і чи організаційно-штатна структура в цьому винна?
Юрій Бутусов стверджує про начебто “розрив між стратегічними завданнями та тактичними можливостями… (котрий) призводив та призводить до постійного повтору одних і тих саме помилок, де планування закладається з самого початку помилкове, оскільки воно прив’язано до хибних тактичних рішень”. Тут рішуче намішано грішне з праведним, що, власне, і мало б трапитися, коли фахівець в галузі міжнародного права намагається трактувати військові справи.
Спробуємо розчаклувати сказане:
– стратегічні завдання — завдання, котрі Верховний Головнокомандувач ЗС України формулює на засіданні Ставки. Саме ці завдання Генштаб покладає в основу свого планування. Результати цієї діяльності доводяться директивою до Командування об’єднаних сил ЗС України (КОС). Повірте на слово, там нічого про тактичні можливості немає. Навіть в стопятьсотому наближенні. Генштаб скрупульозно точно обраховує наявні ресурси і до дрібниць знає, які саме ресурси він має і які саме має виділити КОС для проведення операції, коли, скільки і яких резервів мають підготувати генератори сил (командування видів ЗС України та окремих родів військ/сил), що треба вимагати від національної економіки (через ту саму Ставку). Там же визначають, скільки і яких оперативних угруповань потрібно для успішного проведення операції і кого саме призначити командувачами;
– КОС детально планує операцію, визначає коли, де, як розгорнути оперативні угруповання, і знову пише директиву, котру відправляє командувачам ОУ. І знову ніхто ні про які тактичні можливості не пише;
– та сама робота проводиться на всіх щаблях ієрархії і нарешті потрапляє до командира бригади, котрий і є першим у військовій ієрархії носієм тактичних можливостей. І він, як людина притомна, точнісенько знає, якої ширини смугу оборони він може обороняти, на якому фронті може наступати, скільки цілей може вразити одним боєкомплектом, скільки має цільових каналів ППО, зокрема цілодобових і таке інше за всіма напрямками бойових дій. І ось якщо штаб бригади каже: “Ми таку задачу не можемо виконати, бо у нас стільки сил і ресурсів немає. Ось розрахунки. Телефонуйте командувачу”, то комбриг так і робить. Ось тут, в штабі бригади, порівнюють завдання з можливостями. На поверх вище, в оперативній ланці порівнюють оперативні завдання з оперативними можливостями. Тобто ідею КОС перевірять принаймні двічі не рахуючи того, що командувач КОС доповідає її Головнокомандувачу ЗС України та захищає. І не завжди успішно, принаймні на навчаннях і тренуваннях.
У процесі планування взагалі ніщо не прив’язане ні до яких тактичних рішень, ні до вірних, ні до помилкових. Планування прив’язане до військово-політичних вказівок і стратегічних цілей. Тому твердження пана Юрія про те, що “планування закладається з самого початку помилкове, оскільки воно прив’язано до хибних тактичних рішень” абсолютно не відповідає прийнятим в Силах оборони процедурам.
Так само абсолютно голослівним є твердження “така велика кількість об’єктів управління, такий великий фронт, вимагають збільшення з’єднань до розміру дивізій, та створення об’єднань — корпусів або армій”. Звідки випливає така потреба, мені особисто абсолютно не зрозуміло. А ось те, що утворення дивізій і корпусів (а корпуси бригадного складу у нас рік як вже є, 9-й і 10-й і навіть корпус резерву), додає проміжні ланки управління і забезпечення — факт. Тобто загальна система стає більш громіздкою, війська втрачають мобільність. Вважати, що операційні зони ОУ, оперативно-тактичних угруповань відповідає оперативно-тактичним нормативам армій і корпусів, помилково. ОУ, які не мають постійного складу, для проведення кожної операції отримують абсолютно унікальні операційні зони, і саме під їх просторові показники та оперативні завдання командувачі ОУ отримують комплект військ. Цей підхід надає всім учасникам операції гнучкості і мобільності, котра недосяжна більш жорстким ієрархіям полк-дивізія-корпус-армія-фронт.
На відміну від радянських/російських методик доктрина НАТО передбачає генерацію сил постійними формаціями (види збройних сил, оперативні командування (ОК)), а застосування згенерованих ними сил — тимчасовими, як ми вище розглянули. Командувачі ОУ приймають ці сили, перевіряють їх стан (акт складається, між іншим) та отримують над ними всю повноту влади та несуть за них повну відповідальність. Виняток — ухвалення кадрових рішень: ну не може існувати в одних ЗС двох кадрових вертикалей! Оперативні командування НІЯК не втручаються в бойове застосування переданих ОУ сил і НІ ЗА ЩО там не відповідають. Їх задача — генерувати інші сили і засоби: формувати нові військові частини, відновлювати боєздатність бригад, котрі ОУ виводять з операційних зон для відновлення (знову акт складається, ОУ при цьому втрачають всю владу над бригадами, а ОК відновлюють свою).
Жодних розривів між генерацією-плануванням-застосуванням не існує! Пошук знищення обороноздатності в розформуванні корпусів під час переходу на бригадно-батальйонну основу є пошуком чорної кішки в темній кімнаті, де її немає.
Завершу, мабуть, словами колишнього заступника командувача ВМС ЗС України з євроатлантичної інтеграції капітана 1-го ранку в запасі Андрія Риженка:
“Справа не в тому, що одна вертикаль готує, а інша застосовує сили. Цей принцип вірний. Невірно то, що бригада в нас була максимально великим підрозділом в ЗСУ, а навчання проводились в основному на рівні рот і батальйонів. А бойові дій ведуться ще меншими формуваннями, чого не достатньо для операцій наступу, особливо прориву через ешелоновану оборону. Це дійсно серйозний концептуальний недолік”.
На заставці: Олександр Сирський на позиціях військових в Соледарі, 8 січня 2022. Фото: Міноборони України
